Важкі питання. Чому Церква насаджує невіруючим свої моральні закони, виступаючи проти легалізації абортів і т.д.?

Невірним є твердження, ніби, виступаючи проти перерахованих вчинків, Церква змушує слідувати своїй доктрині. Церква не нав'язує нікому свої моральні норми, і такої тези не можна знайти в її навчанні.

Дійсно, це було б порушенням свободи іншої людини, а євангельська проповідь з самих витоків була заснована не на насильстві або насадженні, а на залученні. Однак те, що перераховано в питанні, - аборт, евтаназія, гомосексуальний шлюб, розлучення, - не є предметом віри, до якого невіруючі не мають ніякого відношення і щодо якого можуть робити що завгодно. Все це не є питанням віри, але відноситься до сфери прав людини. Наприклад, аборт - вбивство дитини в материнській утробі - це тяжкий злочин проти життя  людини, яка народжується і не можна залишати іншому свободу здійснювати це вбивство лише тому, що, на відміну від нас, хтось не усвідомлює це як зло. Це зло виявляє не релігія, а совість, в якій завжди звучить голос Бога, - за винятком випадків, коли цей голос повністю заглушений.

Цей голос аж ніяк не ототожнюється з голосом Католицької Церкви: Бог говорить в совісті кожної людини, навіть якщо вона не відносить себе до віруючих. Кожна людина відчуває в собі закон, вписаний в неї не нею самою і навіть не державою, і відчуває, що повинна слухатись цього голосу, який закликає робити добро і уникати зла. Людина інтуїтивно розуміє, де зло, а де добро, і навіть невіруючий, навіть войовничий поборник абортів сам прекрасно знає, що аборт не є добром, і вважає його злом, - нехай неминучим, нехай вимушеним, меншим злом, для якого можна знайти яке завгодно виправдання, - але він в своїй совісті не вважає його добром, якщо тільки голос совісті не заглушений повністю голосом від лукавого.

Якби в серце людини не був вписаний цей закон, який змушує її розрізняти між злом і добром, то кожен дотримувався б своєї власної моралі і не існувало б взагалі ніяких законів. Наприклад, людина могла б тоді слідувати своїм переконанням, що вбивати невинну людину - це непогано і навіть похвально. Однак права вбивати у людини ніколи не було і не буде. Це твердження зовсім не означає насадження католицької віри, але лише нагадування про те, що з самого початку вже вписано в серці людини, і вписано для того, щоб людина була щасливою, бо добро завжди веде до блага людини. І навіть якщо якесь суспільство вирішує прийняти більшістю голосів закон про те, що вбивати дітей, наприклад, в материнській утробі, допустимо, - це не означає, що цей злочин раптом перетворюється в добру справу.

Він залишиться жахливим злочином. Називати той чи інший вчинок добрим чи злим - це не сфера компетенції ні парламенту, ні якого б то не було іншого органу, який не може ніяким декретом перетворити зло в добро. Легалізоване вбивство завжди залишиться вбивством, перекручення - збоченням, навіть якщо його назвуть іншим словом.

Виступаючи проти легалізації абортів і евтаназії, Церква захищає невинних від вбивства. Та й жодна жінка не відчуває щастя після скоєного аборту, тому, засуджуючи аборт, Церква захищає також гідність жінки. Таким чином, це не є нав'язуванням догматів віри. Жінка може наводити аргументи на захист свого вибору позбутися дитини, але вона в своєму серці не вважає цей вчинок добром і завжди від нього страждає, іноді усвідомлюючи це зло через багато років.

Що стосується гомосексуалізму, то і в цій області парламент не має права вирішувати, чи є дії гомосексуальних пар добром чи злом. Як ці дії не назви, - навіть красивим словом «сім'я» або «шлюб», - вони не стануть від цього благими. У законодавців немає реальних повноважень відносити їх до добра, називаючи благим словом «сім'я». Сім'я і шлюб залишаться заснованими на єдності чоловіка й жінки навіть в тому випадку, якщо законодавці зарахують до цієї категорії і інші партнерства. Це вписано в серці і в культуру людини спочатку: ще стародавні визначали шлюб як постійну спільність, призначену для продовження роду і виховання дітей, і навіть якщо гомосексуальній парі суспільство дозволяє маніпулювати з зачаттям дітей або всиновлювати дітей, ця пара не стане шлюбом або родиною.

Церква не втручається в їхні стосунки: якщо вони бажають жити так чи інакше, це їх особиста справа, - але називати це шлюбом або родиною неприпустимо, у них немає такого права, і, привласнюючи собі це право з усіма його наслідками, вони завдають непоправної шкоди суспільству: досить подумати про різні способи придбання дітей, на яких вони претендують, назвавши себе сім'єю. Поки за таке право борються тільки гомосексуальні пари, і навіть суспільству з його законодавцями довелося пройти дуже довгий шлях, щоб зробити крок назустріч легалізації цих пар. Але все ж якщо сьогодні, скажімо, себе назвати шлюбом вирішить не пара, а троє або четверо чоловіків, що живуть у цивільному шлюбі між собою, - суспільству, швидше за все, доведеться ще дуже довго заглушати в собі голос внутрішнього закону, щоб допустити шлюб, що складається з чотирьох осіб однієї статі. Не виключено, що якщо не сьогодні, то завтра таке буде вважатися допустимим!

Католицька Церква також не відноситься до розлучення як до чогось позитивного. Жодна людина в глибині душі не вважає розлучення доброю справою, в день одруження кожен хотів би мати ідеальний шлюб назавжди і померти з обранцем в один день. Інша справа, що різні обставини, схильність до егоїзму і гріха завжди підривали основи нерозривного шлюбу. Ні у кого немає сумнівів, що розлучення не відбувається на порожньому місці, це завжди плід страждань і джерело страждань, особливо для дітей. Розлучення завжди призводить до негативних наслідків - як мінімум для одного з подружжя або для обох, або для дітей, причому це теж часто виявляється не відразу. Його можна назвати неминучим вчинком, меншим злом, - але навряд чи у когось повернеться язик назвати його добром, до якого може прагнути людина, щоб бути щасливою.

Скажімо так: за винятком продуманого розрахунку, ніхто не одружується з метою розлучитися. Для того щоб зрозуміти, що розлучення не є добром, також немає необхідності бути віруючим католиком. Зло розлучення на очах у всіх.

Свобода - це дорогоцінний дар, властивий людині. Але людина не може бути вільною чинити зло - тому що інша людина також вільна і ніхто не має права завдавати їй зло. Людина не володіє свободою вбивати, красти, мучити інших людей, наносити іншим матеріальні збитки. Щоб погодитися з цим, не потрібно бути віруючим.

Людина має свободу для творчого і відповідального вершення добра, а не зла. Злі вчинки - це зловживання свободою, тому суспільство карає за злочини. Виступаючи проти легалізації зла, Церква не насаджує моральний закон суспільству. Закони в Церкві існують тільки для послідовників цієї Церкви.

Невіруючі не зобов'язані поводитися як віруючі, і мета проповіді Церкви навіть з тих чи інших суспільних питань - зовсім не змусити інших виконувати заповіді. Своїм учительством Вона ніколи не мала на меті змінити цивільні закони таким чином, щоб невіруючі поступали як віруючі. Швидше, соціальне вчення Церкви спонукає змінити закони таким чином, щоб людина залишалася людиною, щоб вона залишалася вільною і могла користуватися всіма своїми природними правами, щоб не заперечувалося право кожної людини на життя і гідність, відповідне її людської сутності, щоб зло не зневажало її свободу і не перешкоджало їй реалізувати свій потенціал.

Суспільство не має права називати добром зло і визначати, що добре, а що погано з моральної точки зору. Суспільство не має право також судити про совість людини: воно може судити лише про поведінку людини перед тим чи іншим законом, прийнятим за домовленістю.

Але існує не тільки закон, прийнятий за домовленістю: не можна ігнорувати закон, вписаний в совість людини.

Саме до цього і закликає Церква, звертаючись також до законодавців. Закон, вписаний в серце кожної людини, наказує не вбивати і не робити зло ніколи і ні за яких обставин.

Джерело - Католицький оглядач з посиланням на Радіо Ватикану

По темі:

Важкі питання. Як розпізнати наближення кінця світу?

Важкі питання. Як відбивається на паломниках відвідування Святих місць?