Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Єпископ Олександр Язловецький: зі своєю простотою я не програю, а навпаки
22:06 Середа 0 1 404
13-11-2019, 22:06
Інтерв'ю 1 404 0

Єпископ Олександр Язловецький: зі своєю простотою я не програю, а навпаки

Чи звик вже єпископ до свого статусу? Який подарунок найбільше запам'ятався? Які плани щодо приміційних Мес? Про це і не тільки, читайте у нашому інтерв'ю. 
– Чи звикли Ви до думки, що Ви вже єпископ?

– Я думаю, що треба трохи часу. Будь для чого: хтось школу закінчив – ніби закінчив, а думками ще там. Чи змінив роботу. Часу треба до всього, щоб звикнути. Вранці прокинувся, так добре, буду вставати. Аж тут усвідомлення: я – єпископ (сміється). Не звик я ще!


– У неділю, після свячень, Ви поїхали до житомирської катедри. Як Вас прийняли?

–Я вже колись мав там парафіяльний відпуст: отець Віталій мене запрошував. Тоді мене добре прийняли. Я дуже здивувався, коли храм був переповнений. І коли навіть люди йшли до Причастя (ми втрьох роздавали Причастя), то я потім собі дозволив пожартувати з ними, «коли ви йшли до Причастя, в мене закралася думка: чи це часом не з православного собору приєдналися до цієї процесії? Але бачиш, що по-католицьки хрестяться, значить, все-таки свої».

Прийняли дуже гарно. Сам настоятель дуже привітний. Єпископ Ян Пурвінський зі вдячністю, як він уміє, з такою сердечністю виголошував промову. І потім укінці, після Святої Меси, до мене підходили представники різних спільнот і по черзі вітали. Опісля настоятель запросив мене і моїх гостей (їх було досить багато) на обід. Приємно було.

–Ваші враження від зустрічі з єпископом Яном Пурвінським? Що він Вам сказав?

–Він зрадів, що є новий єпископ. Але що мене вразило: перше, що він мені сказав, коли йшлося про свячення:«Я не можу приїхати на свячення через мій похилий вік, але моїм подарунком буде один із моїх пасторалів, я тобі його віддам, бо вже не потребую його, в мене є інший – моя палиця, з двома ходити вже не зможу».

Я, звісно, не ординарій, але усвідомлення того, що старший єпископ, який уже немічний і який ще щось може зробити для Церкви, віддає мені свій пасторал, вразило.

Після кількох зустрічей із єпископом Яном у мене зародилося відчуття вдячності. Колись у 1991 р. він все-таки приїхав із чужої країни, не знаючи мови.Тут працював, усі ставляться до нього з пошаною. Коли він почав тут працювати, то було, здається, 14 парафій, кілька священників. А зараз нас так багато! І те, що ми маємо, – Господь через нього зробив. Навіть за нього Службу в Житомирі звершив.

–Як Ви обирали для себе пасторал?

Взагалі, коли єпископи готують ознаки свого єпископського стану, то більше дбають про герб, який є відображенням їхніх ідей чи пріоритетів. А пасторал і мітра купуються в літургійних магазинах відповідно до уподобань.


Коли я їхав обирати пасторал, то керувався вказівками нашого ординарія. Головне – щоб не був важким. Тому я одразу про це сказав у магазині. Мені дали дерев’яний. Але він виявився дуже легеньким, мені аж смішно стало. Який же це пасторал? Я відважився взяти залізного. У мене ще сили є (сміється). Мені сподобався символ, який там представлений, – Добрий пастир з овечкою. А під рукояткою – зображення євангелістів.


–А перстень?

–Персні є різних форм. Зазвичай, широкі, з символом єпископської влади. Бувають двох кольорів: жовті (позолочені) або білі (посріблені). Я одразу шукав білий, аби так сильно не кидалось в очі. Але проблема в тому, що всі персні там були завеликі. Я просто взяв найменший і пішов до ювеліра, аби він його зменшив. Але однак він завеликий. Мені також сподобалось, що тут є Агнець, хрест.


–Як на щодень вдягається єпископ?

–Зазвичай це чорна сутана з хрестом і піускою, або ще більш простіше – піджак, сорочка з колораткою і хрест. А на час урочистостей, візитації чи процесії єпископ вдягає малинову сутану, білу комжу, зверху муцет (палерину), хрест, малинову біретту. До речі, перед свяченнями нунцій допоміг мені зорієнтуватись, що і коли має вдягати єпископ.


–Який подарунок на свячення Вам найбільше запам’ятався?

–Усі єпископські речі мені допомогли купити друзі, єпископи, священники, сестри. Усі подарунки були цінні для мене та приємні. 

Подарунком, який дуже припав мені до серця, була молитва. Священники звершували за мене Месу, сестри жертвували свої молитви. Так само і миряни. Бо ми, священники, все життя правимо за інших, звикаємо, що молимось за інших. А потім, як хтось каже, що замовив за тебе Месу, то це дуже приємно. Здається, що для нас це найкращі подарунки. Але цим не хочу перекреслити решту подарунків, які я отримав.

– Ви – людина досить відкрита і проста. Проста не у сенсі неосвіченості, а у доступності для кожного. Часом інші можуть цим користуватись. Що тоді?

– Думаю, що зі своєю простотою і відкритістю я не програю, а навпаки. Часто маю таке враження, що я своєю простотою використовую інших (сміється). Іноді на різних зустрічах, в тому числі офіційних, вже за кілька перших хвилин спілкування можемо вести дружню розмову.


Часом ті, хто обманюють, використовують мою доброту, іноді це може бідні, які просять грошей. А з іншого боку, я маю від Бога таке відчуття, коли мене хочуть використати, тому легко не даюсь. Може, не до кінця знаю, про що йдеться, але відчуваю.

–Хто ті два священники, що сиділи на Святій Месі по обидва боки від Вас?

–Молодий священник, який мене представляв, – о. Тарас Вдовченко з Кам’янець-Подільської дієцезії, економічний директор семінарії у Городку. Він один із моїх найкращих друзів, тому саме його попросив представляти мене. А другий – це о. Марцін Янкевич, священник-емерит із Люблінської дієцезії, який два роки працював духовним отцем у Городку, коли я був ректором. Довгий час працював на сході України. Зараз частково допомагає в Летичеві у санктуарії.


Колись о. Марцін, що нещодавно відсвяткував своє 80-річчя, не дивлячись на свій похилий вік, кілька років тому погодився бути духовним отцем у семінарії. Цей священник із таким запалом працював, що всіх нас здивував своїми щирістю, ревністю, любов’ю. За це я йому вдячний. Він ставився до мене з батьківськими почуттями. Одного разу, коли мене побачив у семінарії, то сказав: «Отче, я на вас дивлюся, і мені здається, ви станете єпископом. Я за вас молитимуся, щоб ви були добрим єпископом». Я сприйняв це як жарт, але він мені це час від часу повторював. Я також подумав, що ці двоє – представники молодих священників і старших.


–Чи є конкретний графік так званих приміційних Мес?

–Коли мені про них говорили, то я одразу заперечував, бо єпископи не мають таких Мес. Але настоятелі та парафіяни наполягали, і я маю відвідати деякі парафії. Навіть із вдячності хочу там побувати. Спочатку було чотири місця, які планував відвідати. Це Житомир, Київ, Городок, Шаргород. Перші чотири неділі поспіль я буду їх відвідувати. А далі – інші запрошення.

–Вас запрошують не лише з приміційною Месою, а й на свячення.

–Так. У Хмельницькому уділятиму свячення дияконату чотирьом семінаристам. Це велика для мене честь. Для них же, навпаки, це великий мінус. Вони мали приймати свячення у своїх рідних парафіях, така ідея була на початку. А тепер їх привезуть до Хмельницького, до парафії, що є рідною лише для одного з них.

–Церква в Україні має ще один подарунок – єпископа-помічника для Мукачівської дієцезії, о. Миколу Лучка ОР. Які Ваші враження від такого рішення?

–Я задоволений, що його обрали, бо він там народився. Закарпаття – це трохи інше культурне середовище, зокрема там поширена угорська мова. Він там народився і все те йому відоме. Він досить освічений священник, як і всі домініканці. Особисто його знаю, бо запрошував до семінарії, він вів зустрічі з семінаристами, говорив про проблему алкоголізму та співзалежність, було цікаво.

–Що принесуть нові єпископи України?

–Зараз не варто зміщувати акценти. Відносно молоді єпископи не мають досвіду, знайомств у політичних чи релігійних колах. Велика надія, відповідальність покладені на єпископів, які вже якийсь час керують Церквою в Україні. Особисто мені треба час, щоб увійти, ознайомитись зі справами, посісти своє місце, взяти відповідальність за якусь свою ділянку. Подивимось, як Святий Дух покерує. Новий підхід, нові погляди. Спочатку потрібно придивитись. Ідеї, які приходитимуть - буду записувати. Час покаже.


–На завершення нашої розмови що Ви побажаєте читачам Католицького медіа-центру?

–Бажаю продовжувати цікавитись життям Церкви в Україні, читати різні ресурси. Бо диявол у світі багато дає негативу, нас знеохочує. Католицькі медіа-ресурси намагаються переказати щось світле, гарне, те, що дає надію і підтримує віру. Ну і молитися за єпископів, аби могли з Божою допомогою щось зробити, бо Господь робить чудеса через одного, але завдяки вірі багатьох людей, які моляться, страждають, несуть свій хрест.


Аліна Петраускайте, КМЦ


Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий