У другій половині XIX століття розпочинається об'єднання Італії. Окрема Папська держава стояла на заваді цьому процесові, тож мала бути завойована. Певний час її обороняли французькі війська, проте на початку франко-пруської війни 1870–1871 років вони були відкликані, і Святий Престол відтоді міг покладатися лише на власні сили. Король Італії Віктор Емануїл ІІ (1861–1878) у 1870 році розпочинає наступ на Рим. Щоб надати цим діям хоч якогось вигляду законності, король запропонував Папі Пієві ІХ (1846–1878) без бою впустити італійські війська до міста, гарантуючи йому захист і привілейоване становище. Хоча Понтифік розгнівано відкинув цю пропозицію, опір Ватикану був скоріше символічний – 20 вересня 1870 року королівська армія зайняла Рим. Пій ІХ відмовився від частини Рима, яку король запропонував йому як територію Папської держави, і оголосив себе «в'язнем Ватикану».

13 травня 1871 року уряд Італії ухвалив «Закон про гарантії», за яким Папа Римський став суб'єктом права Королівства Італія. Йому були гарантовані почесті та привілеї згідно з саном. Також Понтифік мав право приймати та надсилати послів. Папі виділялися субсидії на 3 225 000 лір на особисті потреби та утримання Римської Курії. Однак ні Пій IX, ні його наступники не визнали цих умов і 59 років перебували в добровільному ув'язненні, не користуючись дарованими правами. Криза була розв'язана тільки 1929 року, коли прем'єр-міністр Італії Беніто Муссоліні та кардинал П'єтро Гаспарі, офіційний представник Святого Престолу, підписали Ларетанські угоди, які гарантували суверенність і незалежність Ватиканської держави.

Павло Зінченко, Католицький Медіа Центр