Єпископ-номінант Віталій Кривицький відповідає на запитання журналістів (Частина перша)

«Радіо Марія»: Кожен єпископ має реколекції перед свяченнями. Розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід таких реколекцій. Що казав Бог?
Після номінації для мене був час відкриттів. Хтось образно казав, що після свячень єпископ навіть «змінює свою ДНК». А від одного єпископа з цього приводу я чув таке: як можна не змінюватися, коли навколо тебе змінюється весь світ?
Були колись у мене думки, що навіть якби мені запропонували стати єпископом, то я сказав би «ні». Бо більше хочу бути серед молоді, працювати в цій сфері. Останніми роками, на парафії в Одесі, мені часто бракувало молоді. Адже парафіяльне життя – це праця не тільки з молодими людьми, а зі всією парафією.
А під час реколекцій зі мною траплялися такі ситуації, коли я, навіть не сподіваючись, відчував підтримку. Розгортав, наприклад, Святе Письмо, слова якого били прямо в мене. У перші дні найчастіше на думку спадало: чому я? Я ж не зможу собі дати ради в ролі єпископа… І тоді неначе отримував відповідь: а чому ти вважаєш, що це ти не даси ради? З чого ти взяв, що це ти будеш робити? Насправді ти будеш лише знаряддям – це Бог щось робитиме. Забудь ці слова: я щось побудував, я щось зробив, я щось організував… Тебе провадитиме Бог. І саме це мені необхідно було почути. Усвідомити, що за цією номінацією не стоїть якась політика чи мої особисті риси – просто так хоче Бог, а Він не мусить ні перед ким виправдовуватися, чому кличе. Так було в часи апостолів, так залишається й донині.
І саме під час цих реколекцій, а точніше, від найперших хвилин, коли владика-нунцій дозволив мені проконсультуватися з найдовіренішими моїми людьми, зокрема зі сповідником, я постійно чув: так, іди вперед. Це не твоя особиста справа – це Божа справа. Тому не дуже хочу зосереджуватися лише на тих днях, які пережив безпосередньо під час реколекцій.
Що ж стосується самих реколекцій, то їх я провів у Польщі, в одному з салезіянських домів у горах. Там мені виділили час, кімнату – і я мав змогу й молитися, і слухати Господа, і медитувати.
КМЦ: Хіротонія для Києва й тутешньої конкатедри – це цілковито нове явище церковного життя. Це будуть перші єпископські свячення за двісті років існування храму. Які особливості цієї церемонії?
Не думаю, що у світовому масштабі ця церемонія аж така унікальна в літургійному плані. Проте в масштабах нашої дієцезії тут можна побачити певні важливі нюанси. По-перше, кафедральний собор дієцезії розташований у Житомирі, але хіротонія та перший єпископський крок – інгрес – відбуватимуться саме в київській конкатедрі.
Якщо ж говорити загалом про хіротонію ординарія як правлячого єпископа, то варто звернути увагу на певну особливість цього богослужіння. Намагаюся пригадати, але, здається, більше не існує випадків, коли літургію як головний служитель розпочинає один священик, а продовжує і закінчує вже інший. Це пов’язано саме із наступним кроком висвяченого ординарія – інгресом. Якщо висвячується не ординарій – так буде у Львові 21 червня з єпископом-номінантом Едвардом Кавою, – то він просто стає праворуч від головного служителя, а Меса триває як звичайно. Тим часом у випадку свячень ординарія після хіротонії він займає трон, переймає головування в Літургії й закінчує її. Це таке тонке літургійне питання, яке викликає багато обговорень у колах спеціалістів – і в цьому також унікальність цієї церемонії.
КМЦ: А чи існують у Церкві курси для новопризначених єпископів?
(Усміхається) Це було одним із моїх перших запитань після того, як я висловив згоду стати єпископом. Адже для священиків є усілякі посібники: як провадити парафію, як робити те чи інше. Але коли я почав шукати в куріях, чи є якісь книжки, де можна почитати, як це – бути єпископом, то з’ясувалося, що немає. І тут вимальовується така ситуація, що нас в семінарії конкретно навчали, як бути священиком. Однак ніхто не готував до того, як бути єпископом. І коли це приходить зненацька, то, починаючи від запитання, як зробити герб, і аж до того, як керувати курією, залишається лише уповати на Святого Духа.
Проте є щось на кшталт курсів для нових єпископів. Це щороку відбувається в Римі, й у вересні цього року буде такий тиждень, коли я поїду до Рима на ці курси. Зокрема до них входять аудієнція з Папою й зустрічі в кожній дикастерії. Але головне – це не курси. Головне – це вміння єпископа співпрацювати зі Святим Духом, з іншими людьми, налагодити роботу з тією курією, що була до тебе – адже ти не започатковуєш нової курії, вона працювала навіть тоді, коли кафедра була вакантна. Я просто маю ввійти в організм, який уже існує, в родину – в помісну Церкву.
Найлегша ж справа у підготовчих клопотах єпископа – це пошиття сутани. Пам’ятаю, що мою першу священицьку сутану було пошито в сусідній Білорусі, у Гродно, де я вчився в семінарії. Той кравець, який її робив, практично на мені вчився шити сутани. Єпископську ж мені шиє мій співбрат-салезіянин у нашій семінарії в Кракові, який завжди нас обшивав. І коли я йому сказав, що потрібна сутана, тільки трошки іншого кольору, він відповів, що навіть мірок із мене знімати не мусить, оскільки має всі відповідні записи.
(Закінчення буде)
Упорядкування й підготовка до публікації – Католицький Медіа-Центр
Фото: Diocese of Odessa-Simpheropol

По темі:
У Києві було представлено офіційний герб єпископа-номінанта Віталія Кривицького
Отець Віталій Кривицький SDB: «Нині можемо користати з їх трудів: жити у Бозі через Святі Таїнства»
Єпископ-номінант отець Віталій Кривицький SDB: «Усе віддаю Богові: або з Богом, або ніяк»