АДВЕНТОВІ ІСТОРІЇ: Господь близько

Цьогоріч перша неділя Адвенту знову припадає на листопад, місяць, під час якого ми за звичаєм згадуємо та молимося за душі тих, які відійшли перед нами у вірі й тепер спочивають у Господі. Справді, з наближенням до завершення календарного року Церкви в читаннях зі Святого Письма та й у нашій уяві домінують чотири останні речі: суд, смерть, небо і пекло.

Проте гадаю, нам не варто занадто турбуватися про останні три. Наша смерть і відхід до Господа певного часу стають неминучими. Щодо неба, у своєму першому посланні Йоан запевняє нас, що оскільки ми вже є дітьми Божими, «будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є»* – будемо сприймати Бога таким, яким Він є, долаючи обмеженість наших людських понять (можливо, саме тому більшість спроб зобразити рай у мистецтві та літературі здаються непереконливими). Щодо пекла, то ми, зрештою, можемо, користуючись свобідною волею, відхилити пропозицію Бога розділити з Ним Його життя. Та в Церкві існує давня традиція, згідно з якою Боже милосердя у підсумку огортає всіх. А як же суд? На початку року Церква запрошує нас замислитись над цим, скеровуючи наші думки до «другого Адвенту» або пришестя Господа Ісуса у славі.

У пророчих книгах опис цього «дня Господнього» перегукується із застережливими словами Ісуса до учнів у Євангелії [Лк 21 – прим. перекл.]: це буде день гніву, руйнування та спустошення (Софонія), день відплати, темряви, що настане несподівано, як зміїний укус (Амос). Ці читання здаються доречними для сьогодення, коли ми пожинаємо наслідки нашого невмілого управління світом, що страждає від лісових пожеж, повеней, загроз голоду, і коли наша самовдоволена перемога над природою похитнулась під натиском нової епідемії, викриваючи людську вразливість та нерівність у наших суспільствах.

Але це ще не кінець історії. Божа благодать завжди відкриває нові можливості для нашого зцілення та освячення. Бо в ці дні і в цей час, у день Господній, Єремія всупереч своїм попередникам відважно проголошує звістку про велику радість, яку символізує гілка, що росте з поваленого дерева. Це нове життя, що постає на руїнах старого, означає відновлення єдності та миру в новому Єрусалимі. Це станеться тому, що Бог завжди вірний і ніколи не відкидає народу свого завіту. Хоча вони (і ми також) можемо відвернутися від Нього, псалом нагадує нам, що Бог показує шлях тим, які заблукали. Благодать і суд тісно пов’язані в писаннях пророків – та ж сама Божа любов, яка сповнюється у відкупленні людства, звершує суд над людською гріховністю.

Як нам це розуміти? Ключем, як навчав Тома Аквінський, може стати розуміння того, що всі трансцендентні досконалості (любов, добро, краса, істина, справедливість тощо), які належать Богові, є єдиними або ж взаємозамінними – про це йдеться у його вченні про простоту Бога. Тож коли ми, своєю чергою, станемо перед Сином Людським, то побачимо себе і свої вчинки такими, якими нас бачить Бог, а всі наші маски будуть зірвані – це і є Божа справедливість. Водночас перед нами постане виклик любити самих себе такими, якими ми є, такими, якими нас любить Бог, беззастережно – це і є Боже милосердя. І також прийняти Боже зцілення, щоб приєднатися до сопричастя блаженних. Ось чому християнська Церква молиться за померлих, щоб вони могли в повноті брати участь у новому житті Царства.

Перше послання до солунян [1 Сол 3,12 – 4,2 – прим. перекл.] запевняє нас, що ми вже святий народ, але потрібно прагнути, щоб Бог зміцнив нас у святості, щоб ми любили Його, люблячи одне одного. Тож нам варто дбати, щоб головна справа нашого життя – зростання у святості – не затьмарилась іншими турботами й тривогами.

Звичайно, є й такі, котрі вирішують забути про турботи і тривоги, вдаючись до різних видів залежності й розпусти, та, сподіваємося, їх меншість. Більшість із нас відчувають збентеження через життєві тривоги – піклування про себе та свої родини, проблеми на роботі, турботу про державні справи. Все це може змусити нас збайдужіти до Божого Царства та другого пришестя Ісуса Христа.

Євангелист Лука у своєму недослівному цитуванні пророка Даниїла [Лк 21, 27 – прим. перекл.] – про те, що Син Чоловічий прийде «у хмарі» (а не у «хмарах») прямо пов’язує друге пришестя Ісуса з Його Вознесінням у своїй людськості до Отця. Він підкреслює, що туди, куди пішов Господь, маємо надію прийти і ми. Тож не дозволяймо пригніченню теперішніми тривогами нас поглинути. Навпаки, слід випростатись, підвести голови і з довірою йти за Сином Чоловічим, бо наближається наше звільнення від усіх турбот, наше зцілення і відкуплення.

Джерело: Домініканці в Україні

Зображення: Fra Angelico