Брак віри - причина злочинів проти неповнолітніх зі сторони духовенства

Проте, на жаль, немислиме стає зловісною дійсністю, стає Ахіллесовою п’ятою сьогоднішньої Церкви, стає насправді гріхом, який хоча і локальний, точковий, нищить ціле тіло Церкви своєю отрутою, своїм гріхом і своїм згіршенням. Але передусім своїм лицемірством, тому що власне лицемірство з одного боку і обурення з приводу кривди по відношенню до малолітніх з іншого стимулює світ піднімати голос гострої критики цього явища серед духовних осіб Католицької Церкви.

Злочин, який не має виправдання

Обурення, яке викликають скандали злочинів духовних осіб проти малолітніх, які поточною мовою називаються «педофілія», цілком справедливі. Свого часу, один американський публіцист та католицький автор, Джордж Вайґель, відповідаючи на питання, чому медіа так прискіпливо висвітлюють злочини саме серед католицького духовенства, адже серед інших верств населення статистично цього явища більше, відповів, що в американському суспільстві саме католицьке духовенство вважається (або теж: вважає себе) авторитетом моральності, і відповідно від нього у цьому плані найбільше очікувань. Як також до нього є і найбільше слушної критики, якщо виявиться, що хтось з представників цього духовенства грубо порушує ті моральні норми, яких сам має оберігати. Передусім це стосується злочину і гріха проти малолітніх чи теж неповнолітніх.

Наслідки цього злочину жахливі ще й тому, що залишають майже нестерті рани у житті дитини, а потім і дорослої людини, з якими часто ця людина не може собі порадити. Інколи з цього виходять теж побочні ефекти, як страх перед педофілом (часто під впливом застрашення з боку самого злочинця), звідси багаторічне мовчання і укривання своєї проблеми. Інколи теж, особи, які в дитинстві були використовувані сексуально, у дорослому віці теж вдаються до цього з малолітніми чи до інших збочень. Коли ж до цього злочину спричиняється духовна особа, то крім психічних наслідків у житті дитини є також і духовні: образ Церкви і служителів Церкви, тобто тих, яким батьки довірили власну дитину для духовного проводу і виховання, повністю крушиться, і тому саме тут слова Христа про «жорновий камінь на шиї» найбільше пасують: «Хто ж спокусить одне з оцих малих, що вірують, – краще було б такому, якщо б йому повішено на шию жорновий камінь та вкинено в море» (Мк 9, 42).

Звичайно, дехто може сказати, що вороже настроєні до Католицької Церкви медіа використовують ці злочини, щоб цю Церкву знищити чи щоб її дискредитувати, особливо узагальнюючи ті всі випадки на цілу Церкву і на всіх духовних. Проте це жодною мірою не усправедливлює Церкву, яка є одним цілим організмом, чи як каже Апостол Павло, Тілом Христовим, і коли гангрена нищить якусь частину цього тіла, то хворий від цього весь організм, а не лише ця частина. У всякому разі, якщо у Церкві є солідарність з якимось добром чи святістю, яке чинить хтось у Церкві, так само аналогічно повинна бути солідарність з чимось злим і гріхом, яке також чинить хтось у Церкві. Можна цю аналогію розтягнути навіть далі, аніж лише обмежити партикулярною Церквою, якою є Римська, і говорити про Вселенську Церкву, як про Тіло Христове, і що ця хвороба стосується саме цілого Тіла, цілої Церкви. З одним лише застереженням: у кожній партикулярній Церкві є своє законодавство і свої відповідальні за життя і діяльність даної Церкви, звідси і пряма відповідальність саме на керівництві цієї а не іншої Церкви.

Про причини педофілії серед духовних

Можна довго дискутувати, що є причиною педофілії серед католицьких духовних. Одні вбачають в цьому норму целібату, інші клерикалізм, ще інші такий а не інший спосіб функціонування Церкви, а також, що вже особи з педофільскими схильностями приймаються до семінарій. Як про одну з основних причин називається брак віри духовних осіб, коли існування Того, про Кого проповідується, нівелюється і як би береться в лапки. Крім основних перерахованих причин (можна би ще додати декілька інших) окремою причиною тут є психо-сексуальна дисфункція, яка проявляється у сексуальному збоченні і злочинному задоволенні своїх хворобливих і збочених фантазій.

Щодо першого, тобто целібату, то теза досить дискусійна, особливо у світлі того, що у світі більшість злочинів проти неповнолітніх відбувається в родинах, і які скоюють зазвичай одружені особи. Тим більше, що абсолютна більшість з духовних, які живуть у целібаті, ніколи не скоювали злочину педофілії. У інших питаннях морального характеру тут би можна погодитися, що часто у католицьких духовних є проблема з целібатом, але це радше проблема моралі і гріха, а не злочину. Це, у даному випадку, інша тема.

У березні 2002 року американський професор релігієзнавства та історії з Пенсільванського Університету Філіп Дженкінс опублікував статтю (назва: Forum: The myth of the “pedophile priest”), в якій подав рапорт про своє майже 20-літнє дослідження проблеми педофілії, і в якій пише, між іншим, наступне: «Дослідження, які я провів протягом останніх 20 років, не дали жодного доказу того, що духовні католицькі чи з іншої релігії, в якій є практика целібату, мають більші схильності втягуватися у невластиві дії чи зловживання, аніж духовні інших конфесій, чи взагалі аніж особи, які не є духовними. Не зважаючи на це, деякі медіа подають такі випадки як приклад кризи целібату, що не має жодних підстав». Целібат може бути однією з причин педофілії в тому випадку, коли бездітний чоловік переживає кризу свого батьківства, і ця криза трансформується у збочені спроби зближення до малолітніх та переростає у сексуальні девіації. Ще можна додати, що як виникає з рапорту Шароль Шейкшафт (Charol Shakeshaft), підготовленого у 2009 році для Американського Департаменту Освіти, серед нежонатих священиків випадків педофілії у десятки разів менше, аніж серед вчителів та працівників шкіл.

Щодо клерикалізму, про що пише між іншим Папа Франциск у своєму Посланні з 20 серпня 2018 року, і про що говорить багато інших експертів, які досліджують це питання, то він полягає в тому, що духовна особа зловживає владою і своїм авторитетом, використовуючи її замість служіння для злочинних дій, гріхів чи інших неєвангельських вчинків. Причини клерикалізму, який також полягає у різкому поділі в Церкві на «ми» і «вони», тобто на своєрідні касти: «духовні» і «світські», сягають далеких часів, і часом беруться з цілком побожних чи богословських трудів. Як на приклад, з твору Йоана Золотоустого «Про священство», де автор описує, яких то вершин удостоюється кожен священик у Церкві, якому дається право служити Євхаристію, чого не можуть робити ані ангели, ані Богородиця. Цілком слушний з богословської точки зору текст, яким однак можна легко зманіпулювати і поставити себе, священика, понад головами всіх вірних, забуваючи слова іншого Отця Церкви, Августина, які він скеровує до вірних: «Для вас я єпископ, а з вами я – християнин».

Дух клерикалізму у Римській Церкві ще більше закоренився після полемік з протестантизмом щодо природи священства, виразом чого був виданий після Тридентського Собору у XVI столітті «Римський Катехизм», який фактично проіснував до ХХ століття. Читаємо там, між іншим, про «гідність священика» такі слова: «Величним є священицький стан…», і далі, що належить про це вірним постійно нагадувати, бо «…таким є цей стан, понад яким жодного іншого не можна собі уявити. Тому справедливо не лише ангелами, але і богами їх називають, бо силу і владу самого несмертельного Бога на собі мають… Тому що та сила, якою можуть Тіло і Кров Господа нашого освячувати та жертвувати, а також гріхи відпускати – це все весь розум людський перевищує і нічого на землі не є цьому подібне». Римський Катехизм був адресований передусім священикам на парафіях, і вони поступово засвоїли і усвідомили цю свою гідність. Також про це говорилося час від часу на проповідях вірним, що поступово вибудувало певну високу стіну між духовними (sacrum) та світськими (profanum). Також під впливом цієї ідеї про «недосяжність священицького стану» формувалися майбутні священики у семінаріях. Що і переростало у критичних моментах в обман та маніпуляцію. Бо якщо такий хтось, який знаходиться на такій «недосяжній людському розумові висоті», скоїв злочин, на приклад проти малолітніх, то належить укрити цей злочин, щоб не спрофанувати сакрум.

Далі, щодо способу функціонування Церкви, то власне ця проблема найбільше піддається критиці. Бо сам злочин педофілії, якщо його викриють, то майже у всіх країнах відразу підлягає під карний кодекс, і за це передбачена в’язниця і також часто певна компенсація жертвам за причинені травми. Натомість брак належної і швидкої реакції керівництва Церкви на виявлені і доведені випадки педофілії серед духовних осіб – це, в основному, і є головним мотивом критики. Останній документальний фільм режисера Томаша Сек’єльського «Tylko nie mów nikomu» («Лише нікому не кажи») , що вийшов на YouTube 11 травня 2019 року у Польщі, або також наступний фільм з тієї ж серії «Zabawa w chowanego» («Гра в хованки»), який також був оприлюднений на YouTube 16 травня 2020 року, про деякі випадки педофілії з попередніх років, а навіть десятиліть, саме на керівництво Церкви у Польщі скеровує основну критику за те, що воно не реагувало так, як належить на всі ті злочини, і часто укривало це перед публічністю, між іншим, не повідомляючи правоохоронні органи про злочини педофілії серед своїх духовних. Виявляється, важливішим в очах ієрархів був «образ Церкви», який може бути заплямований, аніж «образ Божий» людини, в тім дитини, який став заплямований і зранений руками деяких духовних осіб. В дійсності, натомість, з тим «заплямуванням» сталося все навпаки, ніж це пробували переконувати ієрархи, укриваючи злочини.

Відносно того, що деколи до семінарій приймають педофілів, то тут можуть бути дві причини: або щось підозрюють і примикають на це око, або – і це, скоріше за все, має місце частіше – приймають, не перевірячи ретельно кандидата. Були теж теорії, що деякі педофіли вступають до семінарій спеціально, щоб потім мати легкий доступ до дітей. Проте ці теорії не підтвердилися в соціологічних дослідженнях, які показують можливість доступу до дітей у багатьох інших сферах і професіях.

Педофіл, який стає таким у молодому віці, зазвичай пережив якусь травму у дитинстві: чи то в родині, чи то у школі, чи деінде. Часто теж укриває цю свою проблему, а разом з тим і наслідки. Потім, коли отримує таку можливість, як от працю з дітьми і до того владу над тими дітьми та авторитет, ось тоді і настають злочинні дії. З огляду на таку можливість належало б ретельніше підходити до відбору кандидатів до семінарій та орденів, можливо, залучати професійних психологів, що спеціалізуються на цьому питанні, які б допомогли превентивно відкрити це збочення у кандидата до священства. В деяких семінаріях вже почали вести спеціальні курси, які стосуються сексуальної сфери, а також кваліфікаційні розмови, які б дозволили викрити потенційних педофілів і видалити їх з семінарії, надавши їм при цьому відповідну психологічну допомогу.

Врешті, брак віри являється чи не основною причиною злочинів проти неповнолітніх зі сторони духовних осіб Католицької Церкви. Про це нагадав папа-емерит Бенедикт XVI у своєму довгому листі «Церква і скандал сексуального насилля», опублікованому 11 квітня 2019 року на сторінках німецького видання «Klerusblatt». Там він так пише: «Такі злочини можливі тільки там, де віра більше не визначає дії людини… Чому педофілія досягла таких масштабів? В кінцевому підсумку, причина – у відсутності Бога. Ми, християни і священики, теж вважаємо за краще не говорити про Бога, тому що ця мова здається непрактичною». А тому, підсумовує Бенедикт XVI, «найважливіше завдання, яке мусить стати результатом моральних потрясінь нашого часу, полягає в тому, щоби ми самі знову почали жити Богом і для Нього. Перш за все, ми самі повинні знову навчитися визнавати Бога в якості основи нашого життя, а не лишати Його осторонь як неефективну фразу».

Багато хто має якісь свої рани і слабкості, а також гріхи чи схильності до гріхів. Проте, у випадку духовних осіб саме сильна віра в Бога дозволяє їм тримати свої слабкості «при собі», а не діяти лицемірно і безкарно, так, «як би Бога не існувало». На це в першу чергу належить звернути увагу в семінаріях, де формують майбутніх священиків. Перш за все, з огляду на те, що у вірі належить переживати свою жертву для Бога свого життя. Особливо, коли приходять якісь хворобливі спокуси до злочинних дій проти малолітніх, і якщо такі дії раніше не проявлялися, а тепер, під впливом якихось психічних станів і хвороб (на приклад, енцефалопатії чи атеросклерозу), почали посилюватися. Немає таких гріховних схильностей духовної особи, яким би не могла зарадити сильна віра. А тим більше, немає жодних виправдань для духовної особи, що якась «людська слабкість» чи з другого боку – хвороба схилила її до злочину. Якщо ж вже дійсно це збочення стається непідвладне людині з різних приводів, тоді саме тут повинна миттєво діяти церковна влада, щоб захистити найбільш незахищених, тобто малолітніх.

Педофілія і вік сексуальної згоди

Сама назва «педофілія» походить з старогрецької: «παῖς», «παιδός» (paîs, paidós) – «дитина» і «φιλία» (philia), «приятельська любов» або «дружба». Стисло говорячи, акт педофілії – це дії сексуального характеру з дітьми до 13 року життя, але в більшості країн цим терміном класифікується сексуальні дії дорослих з неповнолітніми або з особами перед «віком сексуальної згоди». З медичної точки зору, педофілія є психічним розладом, та входить до «Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів», що видається у США (до 2013 року в цьому списку була теж гомосексуальна орієнтація, потім її звідти виключили). Медицина кваліфікує «педофілію» як власне невластивий сексуальний потяг до маленьких дітей перед віком сексуального дозрівання. У масовому ж вжитку цей термін розтягують на всі випадки, скоєні проти неповнолітніх.

В історії вік сексуальної згоди колись був нижчим, натомість на сьогодні в більшості країн є наступна класифікація віку: дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років, неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років. На початку ХХ століття більшість штатів США встановили вік згоди 16–18 років. На той час більшість країн Європи теж підняли вік згоди з 10–12 до 13–16 років, і тенденція до підвищення зберігається досі. В деяких країнах вік сексуальної згоди піднятий до 21 року, проте з іншої сторони, на приклад в країнах Латинської Америки цей вік становить 13-14 років, а в багатьох Штатах Мексики навіть 12 років.

В Україні в 2016 року віком сексуальної згоди дитини встановлено 16 років: до цього часу будь-які сексуальні дії дорослого з особою до 16 років вважають кримінальним злочином, не залежно від її сексуальної зрілості чи навіть згоди. Саме на конкретний вік почали орієнтуватися, а не на сексуальну зрілість, яка у кожного починається в іншому віці, і звідси було багато плутанини підчас процесів. Крім того, сексуальна зрілість не завжди означає психічну зрілість чи здатність повністю усвідомлювати свої дії і їх наслідки. Також варто додати, що у деяких країнах вік згоди є вищий для хлопців, і нижчий для дівчат.

Цікаво, що ще зовсім недавно, десь років 30-40 тому на Заході були тенденції знизити вік згоди, або взагалі його скасувати, тобто фактично узаконити педофілію, говорячи нинішніми мірками. Про це, до речі, говорить папа-емерит Бенедикт XVI у своєму листі, згадуваному вище. Заклики до «сексуальної свободи» можуть набирати досить радикальних форм. Наприклад, у Франції 1977 року в парламент надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Цю петицію підписали, між іншим, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, ЛГБТ-активісти, письменники (переважно чоловічої статі), які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Натомість, поняття «згоди» описувалося як небезпечна «пастка». Відома у світі французька газета Le Monde опублікувала відкритий лист, підписаний 69 особами, на захист трьох французів-ґвалтівників, що чекали на суд за сексуальні відносини з 13 і 14-річними дівчатами й хлопцями. Трохи пізніше, інша впливова французька газета Libération опублікувала лист на підтримку чоловіка, засудженого за сексуальні відносини з 6–12-річними дівчатками. Тепер цей лист підписали 63 особи, впевнені в тому, що постраждалі дівчата були цілком щасливі в тій ситуації. Врешті, на сьогодні у Франції вік сексуальної згоди встановлений як 15 років.

Цілком недавно, 2000 року, уряд Великої Британії проводив нову спробу знизити «вік сексуальної згоди», і з цього приводу навіть консультувався з групою підлітків від 12 до 16 років. Опитування виявило, що 87% із них хотіли б знизити вік згоди. Натомість опитування серед дорослих у 2010 році дало діаметрально протилежний результат. За статистичними даними, кожна 20-та дитина у Великій Британії – жертва злочину сексуального характеру, і з року в рік кількість заяв про злочини зростає, а про більшість сексуальних злочинів проти дітей не повідомляють і їх не карають.

Тут однак є різні винятки, які суд може брати до уваги. Наприклад, якщо хтось не усвідомлював, скільки років особі, з якою він вступив у статеві відношення. Або та особа його ввела в оману. Також не беруться до уваги випадки, коли особи перебувають у законному шлюбі, і одна з них ще не досягла віку згоди, але це стосується лише деяких країн. Крім того, не вважається зазвичай злочином педофілії акт, вчинений на особі перед віком згоди особою, десь в тому самому віці або трохи старшою. Врешті, гомосексуальні відносини, особливо лесбійські, у деяких країнах взагалі випадають з цього законодавства, і за їх практикування навіть перед віком згоди не передбачена кримінальна відповідальність.

Що робиться в Католицькій Церкві зі злочинами педофілії серед духовних?

Випадки педофілії серед духовних Католицької Церкви, про які сьогодні говориться, стосуються періоду останніх 70 років. Це той період, коли ще живі жертви цих злочинів і коли вони свідчили про це. Згідно даних, які оприлюднив Папа Франциск у 2014 році, ці випадки стосуються майже 2% з числа всіх служителів Церкви (в різних країнах цей відсоток є або вищий, або нижчий). У більшості випадків йдеться, якщо говорити стисло, про ефебофілію, тобто про сексуальні контакти з юнаками (старшими хлопцями, семінаристами тощо). Зазвичай, у цьому випадку часто присутня згода жертви (але це лише умовно кажучи, зважаючи на вищесказане про авторитет і владу духовної особи), проте з другого боку, такий сексуальний контакт має вже відверто сексуальний характер, а не як найчастіше буває у випадку класичної педофілії, яка зазвичай полягає на дотиках, поцілунках, пестощах, дитячій порнографії (з деякими винятками, коли дійсно мав місце справжній сексуальний акт). До ефебофілії зазвичай причетні духовні з гомосексуальною орієнтацією. Тим не менше, у законодавствах більшості країн контакти з неповнолітніми класифікуються як «злочини проти неповнолітніх», чи поточною мовою – «педофілія».

Комплексно займатися цими питаннями почали у Католицькій Церкві десь в середині 80-х років минулого століття, і то не завжди ретельно. Якщо Ватикан ще пробував якось з цим боротися (хоча теж не завжди ефективно), то на місцевому рівні часто були спроби укривання чи перенесення духовного-педофіла на інше парафію. Лише кримінальні справи, які порушували місцеві органи проти священиків чи монахів підозрюваних у педофілії, в принципі змушували Церкву йти на співпрацю з цими органами у питанні даних злочинів.

Особливо критикують період понтифікату папи Йоана Павла ІІ, тобто 1978-2005, бо саме з цього періоду по цілому світі найбільше зголошених випадків педофілії серед духовенства Католицької Церкви. Часто у той час або до Ватикану просто не доходили дані про ці злочини, або якщо і доходили, то на рівні ватиканських установ не завжди були належно і серйозно оцінювані, принаймні ніякого «надзвичайного стану» з цього приводу ще не було оголошено. Хоча і було багато «точкових» рішень відносно деяких високих ієрархів, навіть кардиналів, чи то в США, чи то в Австрії, чи то в Ірландії, а також в інших країнах.

Лише на початку ХХІ століття чисельні рапорти про педофілію, передусім зі Сполучених Штатів та Ірландії, змусили Ватикан почати діяти більш енергійно. Цим вже почав займатися Папа Бенедикт XVI (2005-2013). Напередодні свого обрання на столицю Апостола Петра, кардинал Йозеф Ратцінгер, проводячи Хресну дорогу у римському Колізеї 25 березня 2005 року, сказав, при нагоді роздумів над 9-ю стацією дороги, між іншим такі слова: «Як мало віри є у багатьох теоріях, скільки пустих слів! Скільки бруду в Церкві, і то власне серед тих, які через священство повинні належати цілковито Йому!». Після обрання, Папа Бенедикт XVI у квітні 2008 року оголосив, що священики, які допустилися злочину педофілії, крім справедливої кари зі сторони правоохоронних органів, будуть також виключатися зі священицького стану.

Але особливо рішучу війну з педофілією в Церкві оголосив Папа Франциск. Вже на самому початку понтифікату він заявив про «нуль толерантності» для педофілії серед духовних осіб. 5 грудня 2013 року кардинали за згодою папи створили Комісію до справ випадків педофілії у Церкві. 22 березня 2014 року Папа Франциск створив Комісію до справ Охорони Неповнолітніх.

20 серпня 2018 року було оприлюднене спеціальне Послання Папи Франциска до Люду Божого з цього приводу, в якому він підтвердив рішучість Ватикану у вирішенні всіх випадків, пов’язаних з педофілією. У лютому 2019 року у Ватикані зібралися голови Єпископських Конференцій з цілого світу, де обговорювалося питання педофілії серед духовенства Католицької Церкви і як цьому протидіяти. Як результат цієї зустрічі, 9 травня 2019 року Папа Франциск оприлюднив Апостольське Послання у формі Motu Proprio, під назвою «Vos estis lux mundi» («Ви є світлом світу»), який містить нове законодавство про злочини педофілії, «встановлює нові приписи щодо інформування про домагання й насильство та забезпечення того, щоб єпископи та настоятелі звітували про свою діяльність. Впроваджено обов’язок для духовенства та богопосвячених осіб повідомляти про зловживання. Кожна дієцезія чи єпархія повинна створити доступну для громадськості структуру, що отримуватиме такі повідомлення».

У документі між іншим є мова про «вікно» для приймання заяв. Єпископи були зобов’язані до червня 2020 року створити одну чи більше постійних і легкодоступних для громадськості структур для приймання заяв, що стосуються сексуальних зловживань духовними чи приховування зловживань. Є там також мова про обов’язок повідомляти про можливі зловживання, а також про приховування таких випадків. Взагалі, питання про приховування у документі розглядається досить докладно, бо Церква – слушно – вважає це явище найбільш наганним у цілому процесі розслідування даних злочинів. Також є мова про захист неповнолітніх від можливих посягань і про забезпечення цього захисту та належний контроль над цим. Паралельно до повідомлення про злочин, скерований до церковної влади, має бути теж повідомлення про це відповідні місцеві правоохоронні органи. Документ теж говорить про порядок розслідування проти єпископів, кардиналів, вищих чернечих настоятелів, причому не лише коли вони самі допустилися акту педофілії, але теж коли це укривали чи перешкоджали у слідстві, або не належно за це бралися. Місцевий митрополит має право проводити такі процеси, і до цього може залучати теж світські особи, які є спеціалістами по даним питанням. Коли розслідування на місцевому рівні буде завершене проти обвинуваченого в педофілії, дані висилаються до Ватикану, до відповідної Дикастерії, і там вже настає остаточний розгляд справи і виноситься відповідний вирок.

Такі кроки зробив на сьогодні Ватикан, щоб рішучо боротися з таким явищем, як педофілія в рядах духовних осіб. Як це буде виглядати в практиці, буде видно вже найближчим часом. Напевно, будуть нові процеси, напевно будуть усунені зі своїх посад і покарані єпископи, які укривали ці справи. Але теж не виключено, що буде місцями і бойкот, особливо зі сторони тих ієрархів, яких справа стосуватиметься безпосередньо.

Ще перед оприлюдненням цього документу, у Чилі, у зв’язку з педофільськими скандалами і їх укриванням, цілий єпископат цієї країни, тобто 34 єпископи подали 18 травня 2018 року прохання до Папи Франциска про свою відставку. Папа не прийняв загальної відставки, лише наказав розглянути кожен випадок окремо. Після розгляду справ всіх єпископів особисто, до кінця вересня 2018 року у відставку пішло 7 єпископів.

Висновки

Добре, що почалася в Католицькій Церкві боротьба з педофілією. Погано, що досить пізно і багато жертв не дочекалися своєї реабілітації. Погано теж, що рішучі кроки в цьому питанні зроблені в основному під тиском світських медіа, а не з огляду на власний рахунок совісті. Проте, добре що хоча б так. Навіть якщо дехто пробує звинувачувати ці медіа, що вони вороже наставлені до Церкви, що вони тенденційні і односторонні, що вони з набагато меншою прискіпливістю висвітлюють проблему педофілії там, де її набагато більше, аніж в Католицькій Церкві, спотворюючи таким чином образ і розповсюдження цього злочину, Папа Франциск у Посланні до Люду Божого в серпні 2018 року дякує тим всім, які про це говорять і це висвітлюють. Можна би сказати, що у певному сенсі через цих журналістів говорить Бог до Церкви. Звичайно, можна об’єктивно говорячи, докоряти цим медіа у їхній тенденційності, що висвітлюють з таким тиском випадки педофілії у Католицькій Церкві, а яких є тут зо 2% серед усього духовенства Католицької Церкви, в той час, коли серед інших соціальних груп цей відсоток значно вищий, особливо в родинах чи школах. Ну і що це ніби кидає тінь на всіх священиків Церкви, які ніколи не заплямилися цим злочином.

Можливо, що і є тенденція у деяких ЗМІ узагальнювати про педофілію в Церкві, або таке враження може виникнути у читачів чи глядачів. Однак, такий вже хрест Церкви: брати на себе справедливу відповідальність за деяких своїх членів, особливо за тих з духовенства, і навіть терпіти з цього приводу узагальнюючі звинувачення. В Ірландії, приміром, після оприлюднення педофільських злочинів багатьох священиків, іншим священикам досить важко виходити на вулицю у своєму священицькому вбранні, і щоб при цьому не почути прокльони у свою адресу чи принаймні докори чи зневагу. Так, серед вчителів педофілів на порядок більше, ніж серед священиків, так, інших вчителів за це на вулиці ніхто в Ірландії не «обпльовує». Але ніхто від вчителів і не очікував таких моральних висот, як від священиків, тому падіння з Олімпу у прірву завжди болісне. Тим більше, що порівнювати себе і свої злочини з іншим, в кого їх більше, це бути як той фарисей, що твердив, що він не такий як митар. Або як вважати, що якщо я в році лише 3 дні крав, натомість сусід – цілі 10 днів, то я не цілком вже і винен, у порівнянні. Але ж Христос повчав нас у Євангелії, щоб жодного дня в році не красти, а якщо щось таке сталося, то відразу визнавати це, а не вдавати, що все є так, як би нічого такого серйозного і не сталося, бо «у когось з цим набагато гірше».

Церква покликана, між іншим, щоб допомагати слабшим. У випадку духовних-педофілів і їхніх жертв безперечно слабшими є ті жертви, а не церковна інституція. Тому коли є вибір: чи неповнолітня жертва, чи добро інституції, то жодних вагань не повинно бути, що вибрати. Яка б не була болісна правда, належить стати у її світлі, належить бити себе в груди за свої гріхи, належить не оглядатися на інших, «гірших», чи тих, яких є «більше», належить все зробити, щоб викоренити зло і злочини серед пастирів, тобто серед тих, які повинні бути прикладом і підтримкою, моральним авторитетом для своїх вірних. Особливо тих найменших і найбільш вразливих.

Джерело: о. Петро Балог ОР