Щоденний іспит сумління

Іспит сумління в духовному житті

Розуміння значення іспиту сумління залежить від усвідомлення його ролі в мистецтві духовного розпізнавання, тобто вмінні розпізнавати дію духів у щоденному житті.

Сьогодні для багатьох людей має сенс лише спонтанне життя. Часто вважають, що без спонтанності нема життя. Вважають, що, обмежуючи спонтанність, обкрадають життя, не дозволяючи йому розвиватися. З таким світоглядом легко виснувати, що іспит сумління відбирає в життя його красу і стирає з нього будь-яку спонтанність. Люди з таким мисленням не визнають глибини думки Сократа, що життя, позбавлене рефлексії над собою, не варте, щоб його прожити. Для них Святий Дух перебуває в людині спонтанно, а все, що протиставляється розквітові невпорядкованої спонтанності, чуже Йому. Міркуючи в такий спосіб, забувають, що існує два види спонтанності, які походять із різних джерел.

Існує добра спонтанність, спрямована до Бога і до людей, яка походить із автентичного християнства, в якому уважно слухають слова Господа і зріло втілюють їх у життя, і хвора спонтанність, яка спирається на інстинкти, які походять із незрілості людини або від дії злого духа, руйнівна спонтанність, яка перешкоджає слухати і відповідати на Божий заклик. Кожна людина зазнає ці два види спонтанності.

Людина як розумна істота, яка керується не лише інстинктами, може розпізнавати і через розпізнавання пізнати, звідки походить її спонтанність, які духи її спричинюють, і свідомо, за допомогою Божої благодаті, йти всім своїм єством у напрямку служіння Богові й людям, аби в її житті ніщо не зменшувало прагнення сповнювати волю Бога-Отця, прагнення, яке помалу стає дійсністю, яка щоденно переживається з Христом. Щоб це осягнути, мусимо навчитися формувати і підтримувати спонтанність, яка походить від Святого Духа. Центральну роль у цьому мистецтві відіграє саме щоденний іспит сумління.

Якщо іспит сумління поєднується з розпізнаванням, то це вже не тільки рахування гріхів, він охоплює не лише моральний аспект, а стає школою відчинення всієї особовості на Бога і на іншу людину. Дуже часто, хоча нам, може, говорили не так, наш іспит сумління зводився до приготування до сповіді. Його головним аспектом було оцінювання своїх учинків – добрі чи погані. У практикуванні вміння розпізнавання суттєвим є не оцінювати моральну вартість своїх учинків, а помічати, як Бог доторкається до нас, у який спосіб вводить у наші серця, часто без нас, різні порухи, і як ми їх відчуваємо – чи вміємо їх розпізнати й прийняти.

Плодами систематичної праці, плодами щоденного розпізнавання буде збільшення вразливості духовної свідомості й сумління на дію Бога. Пізнаватимемо свою відповідь на цю дію, пізнаватимемо свою згоду і помилки, аби потім могти їх ясно оцінити. У щоденному житті краще усвідомлюватимемо свою дорогу до Отця (пор. Йо 6, 44), помічатимемо, що нас спокушає зіпсута гріхом природа, яка нас відтягує від Отця грою наших схильностей і звичок. Таке самопізнання і таке пізнання Бога, який живе в нас, у щоденному іспиті сумління важливіше від відповіді, яку даємо нашими вчинками.

Отож гляньмо на щоденний іспит сумління, беручи до уваги свої внутрішні схильності та звички, аби могти повніше співпрацювати з Богом, який діє в нас, і довірити Йому свої серця в автентичній спонтанності, яку породжує дотик Отця і порив Духа.

Іспит сумління і дорога покликання

Іспит сумління – це зустріч, під час якої своє щоденне життя читаємо в Христі й з Христом. Отож це досвід Бога в вірі. Іспит сумління – це не спосіб самозцілення і не метод самовдосконалення. Іспит сумління розвиває у нас чутливість до дуже особистих порухів, якими користується Святий Дух, аби наблизити і уподібнити нас до Христа.

Очевидно, що чутливість зростає постійно і вимагає як терпеливості, так і довіри до Духа, який нас веде, аби ми щораз більше жили Христовою правдою і любов’ю, прямуючи до ототожнення з Господом, який живе в нас. Тотожність, укорінена в Ньому, через Духа веде нас до тотожності нашої дороги життя, нашого християнського покликання, яким живемо, прагнучи служити Богові й людям.

Бог покликав мене до життя тому, що полюбив. Живемо тут і тепер завдяки Божій любові. Бог прагне, щоб я тут і тепер щораз більше уподібнювався у своїй людській природі до вбогого, чистого й послушного Христа, який живе в мені. Його Дух зміцнює мене на дорозі мого життя, на яку Він мене вивів.

Іспит сумління набирає справжньої цінності тоді, коли стає досвідом щоденної конфронтації та місцем відновлення себе на дорозі покликання, і тому веде до поглиблення і розвитку власної тотожності на вибраній дорозі. Щоденний іспит сумління в жодному разі не може обминути наше покликання. Тоді воно стає яснішим і стає в нашій свідомості особливою Божою благодаттю, даною нам для духовної користі – як для інших людей, так і для нас самих.

Іспит сумління і молитва

Іспит сумління – це час молитви. Якщо ми його не практикуємо або практикуємо не систематично й без зусиль, то втрачаємо вразливість до делікатної й водночас сильної дії Христа в наших серцях. Натомість порожня психологічна рефлексія або хвора інтроспекція не відчиняють, а створюють реальну небезпеку копирсатися у собі.

Іспит сумління стає молитвою і дає духовні плоди лише тоді, коли є продовженням особистої молитви. Без молитви іспит сумління проходить як безплідна рефлексія над собою, а його метою стає особисте вдосконалення, яке підживлює амбіції. У молитві Бог-Отець об’являє нам свою волю, і то так, як вважає за найкраще. Вчить нас бачити все в Ісусі Христі. Про це говорить св. Павло: Бог зізволив об’явити, яке то величне багатство цієї тайни між поганами (Кол 1, 27). Молільник досвідчує відхилення Таїни Отця в Христі у різні способи, які часто неможливо вербалізувати. Дух Воскреслого Ісуса дає людині здатність відчути й пізнати Його поклик, аби вона уподібнилася до Того, який їй об’являється.

Якщо молитва не буде відповіддю на поклик Христа, то буде порожньою. Відчинення, наповнене пошаною і підлеглістю щодо Господа, без моралізаторства й осудження себе, осягнення повного послуху вірі, про який згадує св. Павло (пор. Рим 16, 26), – саме про таку поставу йдеться у щоденному іспиті сумління. Вона допомагає відчути й ідентифікувати особисте запрошення Господа, який нас притягує до себе й кличе, і також не піддаватися хитрим підшептам і навіюванням, протилежним Йому. Без такої постави щодо Бога щоденний іспит совісті стає мілким, висихає і зникає.

Якщо не будемо прислухатися до того, як Отець об’являє нам свої дороги, такі відмінні від наших доріг (пор. Іс 55, 8-9), то іспит сумління перетвориться у якусь дуже формальну практику осягнення особистої досконалості у людському й природному значенні або ще гірше – нагодою піти власними, позначеними егоїзмом, дорогами. Без молитви іспит сумління буде вбогим і не відображатиме чудового досвіду, в якому Бог безустанно запрошує нас відповідати, впорядковуючи наше життя.

З другого боку, контемплятивна молитва без систематичного іспиту сумління відчужує нас від життя і стає штучною. Час формальної молитви може статися в чийомусь щоденному житті святим і недоторканим періодом, але повністю відокремленим від решти життя, яке може бути віддаленим від молитви. Справжня молитва повинна вести до пошуків Бога у всьому в площині реального життя.
Щоденний іспит сумління уможливлює повніше і реальніше бачити в нашому житті Бога і Його провід, та розшифровувати Його плани щодо нас у сірій щоденності, аби ми могли знаходити Бога у всьому і всюди, а не лише в часі, виділеному на молитву.

Розпізнавання серцем

Коли на початку нашого релігійного виховання нам розповідали про іспит сумління, то пропонували конкретну п’ятнадцятихвилинну молитву. Спочатку він здавався нам стилізованим, штучним; в нас пробуджувалася надія радикально виправити свою поведінку й реакції, а потім нас опановувало знеохочення і пригнічення, що ніщо в нашому житті не змінюється, постійно падаємо, а добрі постанови поправи нічого не вирішують.

Такі враження походили з наших уявлень про плоди іспиту сумління. Ми були мандрівниками-початківцями на Божій дорозі й не вміли розпізнавати в щоденних подіях присутність Бога, який нас спасає. Ми хотіли бути кращими, особливо в ситуаціях, які пізніше викликали в нас почуття провини. Насправді це означало, що ми дуже хотіли самі себе лікувати зі свої слабкостей. Для початківця, якому ще бракує особової інтеграції, такий досвід дуже важливий, хоча може видаватися дуже формальним. Це не повинно звести нас на манівці. Цей досвід неуникненний як для початківця, так і для ветерана, який дуже довго практикує іспит сумління.

Але ґрунтовне розуміння іспиту сумління можливе лише тоді, коли вхопимо його мету. В остаточному розрахунку щоденний іспит сумління – це розвиток серця, аби воно могло розпізнавати не тільки під час п’ятнадцяти хвилин або два рази по п’ятнадцять хвилин упродовж дня, а постійно. Таке розпізнавання – це один із найважливіших дарів Господа. Соломон розумів значення цього дару, коли просив про розумне серце, щоб […] розбирав між добрим та лихим (1 Цар. 3, 9). Ми повинні постійно просити про цей дар, водночас створюючи в серцях умови для його розвитку. Щоденний іспит сумління відіграє тут суттєву роль.

П’ять етапів, які нам пропонує св. Ігнатій в Духовних Вправах (пор. ДВ. 43), слід розуміти як засіб до формування християнського сумління і знаходження Бога щодня. Важливо, щоб ми, як християни, які належать Богові, вміли жити так, як жив наш Господь, Ісус Христос, аби етапи іспиту сумління тісно поєднувалися з аспектами нашого відчинення на світ і на Бога, аби допомагали нам у самопізнанні.
Немає визначеного часу на окремі п’ять частин іспиту сумління. Йдеться передовсім про читання свого духовного стану і пошуки відповіді Господу. Одного дня якийсь пункт займатиме більше часу, іншого дня – інший.

Св. Ігнатій Лойола наприкінці життя не припиняв досліджувати порухи і схильності серця, тобто не припиняв досліджувати згідність кожної справи зі своїм справжнім «я», зосередженим на Христі. Це був плід інтенсивного тренування іспиту сумління – щоденної молитви.

Кожний, хто прагне бути кращим християнином, хто прагне свого внутрішнього розвитку, повинен розуміти велике значення п’ятнадцяти або тридцяти хвилин, відведених щоденному іспиту сумління. Це означає, що повинен усвідомлювати значення постійного розпізнавання серцем й потреби пристосувати іспит сумління до актуального рівня розвитку і до обставин, у яких живе. Дуже часто хитра раціоналізація спонукає нас кинути щоденний іспит сумління під приводом, що вже володіємо постійним розпізнаванням серцем. Така раціоналізація перешкоджає по-справжньому і постійно вчуватися у дію Святого Духа і зростати у вірі.

Іспит сумління за св. Ігнатієм Лойолою

Погляньмо тепер на форму іспиту сумління, який подає св. Ігнатій (пор. ДВ. 43). Спробуймо зрозуміти мудрість, яка там міститься і яка полягає у духовному розпізнаванні щоденних справ.

Свідома подяка

У першому пункті іспиту сумління св. Ігнатій пропонує подякувати за отримані благодаті. Це відлуння заохочення св. Павла: За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі (1 Сол 5, 18). Християнин, зростаючи в вірі, помічає щораз виразніше, як Бог його обдаровує, як усе, що його оточує, є відображенням блиску і слави Невидимого. Помічає також своє духовне вбозтво, свою блаженну залежність від Найвищої Мудрості. Вдячність, якою розпочинаємо іспит сумління, розплющує очі й відчиняє серце на дари, які по Божій волі стали нашими.

У цьому світі християнин насправді вбогий – сам від себе не має навіть свого існування, але постійно й у всьому отримує дари. Безустанно турбуючись про багато справ (пор. Лк. 10, 41), намагаємось заперечити свою дійсну вбогість і забуваємо про Того, завдяки якому все маємо, завдяки якому живемо. У такий спосіб втрачаємо дари, які мали отримати, і прагнемо чогось, що не є нашим, і що – як вважаємо – заслужили. Здобуваючи в такий спосіб ілюзорні успіхи, помалу помічаємо, що це не наше справжнє щастя, і часто впадаємо у фрустрацію.
Лише автентично вбога людина може оцінити навіть найменший дар і пережити його у справжній вдячності. Чим глибше живемо своєю вірою, тим убогішими почуваємося і обдарованішими, а наше життя щораз більше виражає сердечну й радісну вдячність. Вдячність повинна стати суттєвим засновком духовної свідомості. Наші серця, нагодовані вірою в Бога, повинні по-справжньому дякувати за дари, отримані від Бога упродовж дня. Можливо, що зараз не усвідомлюємо отриманий дар, але під час молитовної рефлексії бачимо те, що трапилося, в іншому світлі. У такий спосіб учимося розпізнавати нові Божі дари.

Вдячність повинна стосуватися конкретних і особистих дарів. Будьмо щирими. Дякуймо за пережиту дійсність, за свої прагнення, постави й вчинки – які вони є насправді. Не пробуймо шукати приємні або неприємні моменти, не пробуймо називати те, що було Божим даром. Багато-що в цьому житті приймаємо як щось очевидне. Бог поступово веде нас до глибокого розуміння їхнього справжнього значення, до розуміння, що все це – Його дар, і тому Його треба славити й дякувати Йому. Стаючи перед Богом-Отцем у поставі вдячності й прославлення, наближаємося до дійсності Божого царства, починаємо бачити речі такими, якими вони є, і тісніше з’єднуємося з Тим, хто є нашим життям.

Прохання про світло

В іспиті сумління йдеться не тільки про аналіз прожитого дня. Іспит сумління – не психологічна ретроспекція. Йдеться не лише про аналіз пройденого шляху, моральне оцінювання вчинків, осуд себе як доброго або поганого. Йдеться більше про те, щоб свій світогляд і поведінку занурити в Бога і наситити їх Духом Ісуса, аби повніше відповісти на заклик Господа.

Християнин повинен бути обережним, аби не зануритися повністю в довколишній світ із його природними силами. У наші часи існує особлива небезпека захопитися здобутками людини в царині науки й техніки. Часом здається, що у сучасному світі немає місця для таїни. Але наука і техніка не дають відповідь на запитання про сенс людського життя, не запевнюють щастя і внутрішнього миру, а здобування нового матеріального добра не приносить очікуваного задоволення.

Християнин, живучи серед світу, може відкривати Божу любов завдяки всьому сущому на світі. На Бога, на світ і на себе необхідно дивитися розплющеними очима і чистим серцем. Без просвічення Божою благодаттю так дивитися неможливо, і тому слід просити про Боже світло. Самі по собі ми не здатні осягнути це світло, джерелом якого є сам Бог, і такий погляд.
Нехай Святий Дух допоможе нам побачити себе самих повніше – так як Він нас бачить.

Конкретний перегляд своїх учинків

У третьому пункті іспиту сумління Отець Ігнатій рекомендує згадати й переглянути минулий день. Пропонує, щоб, «переглядаючи годину за годиною», послідовно пізнавати свої думки, почуття, слова і вчинки. Основна мета – глянути в світлі віри на те, що відбувалося від останнього іспиту сумління. І тому суттєві запитання цього пункту можуть звучати так: Що з нами відбувалося? Які почуття в нас з’явилися? Яку працю Бог виконав у нас? Чого Бог від нас очікував?

Часто цей пункт стає місцем поспішного осудження себе і своєї поведінки за схемою: добро – зло. У такий спосіб робимо те, чого не повинні робити. Ми повинні роздумувати про свої вчинки, але на другому плані. Сьогодні, коли велике значення надається активності й діяльності, коли відкидається тиха й терпелива віра, ми сильніше покликані якнайповніше жити вірою в Ісуса Христа. У цій частині іспиту сумління ми повинні уважніше вдивлятися в свої почуття, постави й різні напруження. Їх слід споглядати без страху, ставитися до них серйозно, усвідомлюючи, що саме тут, в центрі нашої почуттєвості, часом покритої мороком, часто спонтанної, Бог перебуває в нас у найінтимніший і найособистісніший спосіб. Щоби вміти розпізнавати волання Бога в серці свого єства, необхідно розпізнавати мотиви своїх дій, розпізнавати, від якого духа походять наші відчуття.

Вище було сказано, що іспит сумління – це один із суттєвих способів розуміння того, що діється у нас самих. Потрібне справжнє наближення до свого життя, наближення, яке спочатку стає слуханням, а потім – дієвою відповіддю.

Слухання Господа – це суттєва постава віруючої людини. Господа можна чути у різний спосіб, у різних формах. Віруюча людина намагається передовсім прочитати і розпізнати Божу волю, аби відповісти послухом у вірі. Це постава вразливої пасивності вбогої людини, яка залежна і хоче бути залежною від свого Творця. Така постава поєднується із поступовим прийняттям внутрішнього миру, який призвичаює уважно слухати Боже слово в кожній хвилині нашого життя і народжує творче прагнення відповідати вчинками на поклик Бога. Саме тому ми з великою увагою зосереджуємося на своїх внутрішніх порухах, через які Бог промовляв до нас упродовж останніх годин.

Можливо, що серед дня ми не розпізнали Божого поклику, але тепер, в хвилини спокійної рефлексії, нам легше прочитати Його дорогу до нас. Найважливіше – не наші вчинки, а слова Господа, отож будемо Його слухати. Питаймо, у який спосіб Бог приходив до нас сьогодні, чого від нас очікував і якою була наша відповідь. Це суттєві запитання, бо, зростаючи в вірі, можемо помалу очищати свої мотивації, переходячи від задивлення у власну досконалість до дії Божого Духа (пор. Рим. 8, 14), аби щораз повніше реалізовувати запрошення Бога будувати Боже царство тут, на землі.

У загальному перегляді не треба переглядати кожну хвилину від попереднього іспиту. Ми повинні уважно повертатися до конкретних подій, які в особливий спосіб нас порушили й щось у нас спричинили. Які почуття тоді в нас пробуджувалися; у світлі Божої благодаті попробуймо прийняти себе в цих подіях. Стараймося помітити Бога, який постійно нас супроводжує і огортає своєю любов’ю.

Таке читання значення подій св. Ігнатій називає частковим іспитом сумління. Цю частину іспиту сумління, може більше, ніж інші частини, розуміли неправильно. Пробували зосередитися на поділі внутрішнього життя, даремно створюючи списки чеснот і вад, аби потім поступово викорінювати якусь ваду або вдосконалювати якусь чесноту. Часто така діяльність супроводжувалась нервовими пошуками особистої досконалості й прагненням стати врешті-решт перед Богом як праведник, а не як грішник. Деякий час присвячували якійсь ваді або чесноті, потім переходили до наступної зі списку. Але вади й чесноти поєднані між собою. Їх неможливо просто ізолювати чи легко змінити. Такий розподіл зачиняє наші серця від читання Божої присутності в нас, бо нам здається, що Він нам не дуже потрібний, бо самі добре знаємо, що маємо робити, й тому не слухаємо Його голос.

Метою часткового іспиту сумління не можуть бути пошуки особистої досконалості. Основне його завдання – конкретна і шаноблива зустріч із Господом наших сердець. Щойно тоді, коли розбудуємо свою вразливість до Божої любові, коли почнемо пізнавати і приймати себе, можемо прагнути міняти деякі справи з Божою допомогою. Шпортаємося й помиляємося у багатьох царинах, але Господь не вимагає від нас робити план праці над собою, спираючись на своє мислення і своє розуміння, і відразу змінювати все в своєму житті.

Зазвичай у нашому серці є якийсь закуток, від якого слід розпочинати процес навернення до нового життя, якесь особливе місце, в якому Бог нас торкає, очікуючи від нас щирості й довіри. І як часто ми хочемо забути про це місце, не слухаючи Бога. Відкладаємо на потім зустріч, бо нам здається, що Бог нас не розуміє, що Його слово постійно нас звинувачує. Пробуємо виправдовуватися і відвертаємось від Його благодаті, може відчуваючи, що зміна постави в цьому пункті не буде легким успіхом, а терплячим приходженням до Бога з цією самою слабкістю. Але власне в цьому закутку серця можемо зустріти Бога і себе самих в особливий спосіб.

Початківцям потрібно спершу присвятити трохи часу на дослідження в частковому іспиті сумління своїх почуттів, які можуть показати, чого зараз очікує від них Господь. У протилежному випадку існує ризик прямувати до досконалості за якимось суто зовнішнім взірцем.
Частковий іспит сумління – це дуже особистий, часом делікатний досвід Божого заклику до навернення в глибоких покладах наших сердець. Предмет навернення може не змінюватися упродовж довгого періоду. Дуже важливо помітити особистий поклик Бога до нас. Цей поклик слід зрозуміти й відповісти на нього – якщо щиро прагнемо йти дорогою святості. Якщо приймемо частковий іспит сумління як досвід особистої любові Бога до нас, то станемо перед Ним із більшою покорою і готовністю прийняти себе, світ і людей такими, якими є. Св. Ігнатій радить також в іспиті сумління звертати увагу на момент початку й закінчення дня, аби краще пізнавати справжній зміст свого життя.

Капітальне значення для третього пункту загального іспиту сумління має зростаючи (у вірі) усвідомлення своєї людської, грішної природи. Це передовсім правда віри, а не моралізаторське твердження щодо конкретних фактів нашого життя. Глибоке й спокійне прийняття своєї гріховності дуже залежить від нашого зростання у вірі. Плодом такої постави повинна бути вдячність за те, що Бог, незважаючи на мій гріх, любить мене і спасає.

Скруха і жаль за гріхи

Серце християнина – серце, розспіване піснею радісної подяки. Але подяка може бути веселим і дуже поверхневим алілуя – загальним і неглибоким, якщо не була оплачена справжньою працею. Бо це спів грішника, який не повинен забувати, що підданий своїм грішним схильностям, навіть якщо вже розпочав нове життя, запорукою якого є перемога Ісуса Христа. І тому наш духовний розвиток не може відбуватися без постійного досвіду вростання в Господа.

Таке вростання відбувається також через духовне спустошення, яке нас охоплює, коли помічаємо, що нам бракувало щирості, відваги й рішучості відповідати на Божий поклик, який ми прочитували в частковому іспиті сумління. Такий жаль і спустошення походять не з сорому чи нерішучості стосовно своїх слабкостей, а з досвіду віри – в міру відкривання великого прагнення Бога, аби любити Його всім серцем, усіма силами, усіма фібрами душі кожної миті.

Пам’ятаючи про терпеливе очікування Бога-Отця на повернення блудного сина і про справжню радість зустрічі, можемо краще розуміти важливість щоденного іспиту сумління, який виконуємо в поставі скрухи й справжнього жалю за невірність, через яку наше життя відійшло від Божої дороги.

Постанова поправи

Останній пункт щоденного іспиту сумління природно продовжує попередні. Дивлячись із скрушеним серцем на події прожитого дня, прагнемо пізнати, до чого маємо звернути своє серце наступного дня, дивимося у задане нам майбутнє. На майбутнє хочемо глянути відновленим серцем, наповненим надією і довірою. Джерело цієї надії – не наші прагнення, можливості, сили, а глибока віра в дію в нас Божого Духа, Духа любові й миру. Її джерело – віра в силу Христа, віра, що маємо частку в перемозі Того, який знову з’єднав нас із Отцем. Із такою глибокою надією вдивлятимемося у майбутнє відновленим зором, аби повніше прочитати Його слово, спрямоване саме до нас, аби його прийняти й виконати.

Чим більше довіримось Богові й дозволимо Йому керувати нашим життям, тим більше досвідчимо справжньої, часто важкої надії, яку покладаємо в Ньому. Ця надія перебуватиме в нас незалежно від наших помилок і слабкостей. Життєвий досвід часто нас переростатиме, часто в нас забиратиме фальшиві уявлення, але врешті-решт виявиться радісним і благословенним.

Молячись про краще пізнання делікатної дії Бога, намагаймося почути й прийняти запрошення Господа змінити ту частину нашого єства, яку Він визначає. Постанови поправи повинні стосуватися саме цієї частини. Вони можуть бути різними або однаковими. Важливо, аби краще вели до навернення. Кожну постанову довірливо представмо Господові й просімо про дар пізнання – чи вона згідна з Його планом.

А тепер пригляньмося до критеріїв наших щоденних виборів. Часто єдиним критерієм стає рівень труднощів у реалізації постанови. Думаємо, що Бог очікує від нас чогось дуже важкого, яке має нас перевершувати й лякати. Таке розуміння часто спричинює фальшивий образ Бога, гордість і ще не очищене почуття власної величі.

Стережімося також надмірних постанов, які формує наша амбітна уява й переконання, що Бог зробить із нами все, чого захочемо.
Водночас досліджуймо, чи від прийняття постанови нас не відпихають наші звички, страх поразки, недовіра до сили Божої благодаті. Ці критерії легше прочитаємо, досліджуючи свої почуття стосовно якоїсь постанови і зв’язаного з нею образу майбутнього. Ці почуття слід добре пізнати, не применшуючи їх з надією, що самі з часом зникнуть. Пізнаючи свої почуття стосовно майбутнього, у якийсь спосіб притягуємо саме майбутнє, яке стає виразнішим і ближчим.

Такі постанови не можемо постійно змінювати. Не можемо також очікувати легких і дуже помітних змін в нас самих. Дуже важливо бути вірним навіть у відносно малій справі. Це може бути першим кроком до більших змін. Як часто цим першим кроком буде вірність зустрічі з Господом у щоденному іспиті сумління.

Але слід звернути увагу, чи прийняті постанови постійно такі самі, чи ми не прив’язалися до них. Якщо зауважимо таку тенденцію, то це буде знаком, що ми не ввійшли повністю у попередні чотири пункти іспиту сумління.
Останню частину щоденного іспиту сумління можна окреслити словами св. Павла: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду (Фил 3, 13).

Іспит сумління і духовне розпізнавання

Закінчимо наші роздуми загальними спостереженнями стосовно цінності щоденного іспиту сумління і його особливого значення в житті християнина.

Щоденний іспит сумління як розпізнавання присутності Бога, який в нас діє, стає чимось більшим від короткої – один чи два рази на день – вправи, другорядної по відношенню до інших форм молитви й інших способів переживання Бога в нашому житті. Стає вправою, яка дає можливість читати й відновлювати нашу тотожність у вірі.

Св. Ігнатій часом допускав можливість скорочення щоденної медитації, але ніколи не дозволяв занедбувати іспит сумління. Здається, що іспит сумління для нього був святим часом особливої зустрічі з Богом, необхідним, щоб прийняти і пережити кожний день. Через щоденне розпізнавання вчимося, за прикладом св. Ігнатія, «шукати і знаходити Бога у всьому». Щоденний іспит сумління стає основним досвідом молитви. Отож ми повинні більше жаліти занедбання іспиту сумління, ніж щоденної споглядальної молитви у безпосередньому значенні. Таке наголошення на значенні щоденного іспиту сумління може нас дивувати, але заглибившись у його сенс і значення, краще зрозуміємо думку Святого.

У житті Отця Ігнатія знаходження Бога у всьому було фундаментальною справою. Під кінець свого життя він говорив: «Прочанин міг знаходити Бога тоді, коли хотів, будь-якої години». Це був Ігнатій, який вже осягнув духовну зрілість, який дозволив Богові так себе захопити, що все його життя було просякнуте Богом, було відповіддю «так», яка випливала з глибини його єства.

Тотожність св. Ігнатія в цей період була повністю вкорінена в Ісуса Христа на взірець св. Павла, який говорить: заради якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати; і опинитися в ньому не з праведністю моєю, що від закону, а з тією, що через віру в Христа (Фил 3, 8-9).

Спостерігаючи за духовним спустошення і втіхою, св. Ігнатій вмів зауважити також підступи злого духа і відрізнити їх від Божої дії. Вмів знаходити Бога в усьому, скрупульозно розпізнаючи кожний внутрішній досвід. Духовне розпізнавання стало щоденним, дуже практичним способом життя, мистецтвом любити Бога всім серцем, всією душею і всіма силами. Кожна хвилина життя проминала на знаходженні Бога.

Для св. Ігнатій знаходження Бога в кожному порухові, в кожному почутті чи ситуації під кінець життя стало майже миттєвим, бо Бог так огорнув його серце, що став устремлінням усього його єства. Те, що було майже миттєвим у вже зрілого Святого, від початківця може вимагати багато годин чи днів інтенсивної молитви – залежно від значення досліджуваного поруху, залежно від внутрішньої свободи і очищення. Дорогою розвитку наших можливостей властиво прочитувати Боже слово, скероване до нас, буде щоденний іспит сумління, щоденна зустріч із люблячим Богом, який приходить до нас у нашій щоденності, який хоче, щоб ми очима віри побачили Його присутність у нашому житті.

Жорж. А. Ашенбреннер ТІ, американський єзуїт, реколекціоніст і духовний керівник

Джерело: Єзуїти в Україні