Який фальшивий образ Бога ми у собі носимо…

І навіть якщо потім на катехизі, проповідях, у семінарії чи у монастирях вони отримають абсолютно правильне католицьке пояснення Бога, як люблячого Отця, вони все одно на підсвідомому рівні будуть сприймати та вірити на основі досвіду батьківської любові або її відсутності. Отож, розглянемо декілька «фальшивих образів» Бога, які найбільш поширені серед наших вірних.

Бог – безсердечний суддя

Хоча усім відомо, як з Біблії, так і з проповідей, що Бог є любов, для багатьох Він і досі асоціюється з таким собі Суддею, Який сидить на хмаринці і тільки чекає, щоб нас покарати за вчинене зло, а за добро винагородити. Для такого Бога важливими є лише правила та їхнє дотримання. Ці правила ми ніяк не можемо виконати і постійно порушуємо. Цьому Богу треба зо всіх сил сподобатися та заслужити на Його любов та прощення своїм праведним життям, треба дати «щось за щось», задобрити гнів, щоб отримати милосердя. Тому підсвідомо ми намагаємося якось себе оправдати і компенсувати заподіяну кривду добрими учинками, а християнське життя виглядає лише нескінченним дотриманням десяти заповідей та церковних обов’язків, у якому немає місця на інтимні відносини та довіру до Бога.

Навпаки, оскільки в дитинстві помилки чи щирість батьки сприймали за провину і використовували проти дітей. Тому останні, які згодом стали дорослими, навчилися приховувати свій гріх та грати роль добрих, майже ідеальних тільки, щоб не розчарувати своїх батьків, не зіпсувати їхню репутацію, а на себе не накликати покарання. Більше акцентуємо на справедливості Бога та проповідуємо близьку кару світові за гріх, аніж проголошуємо Добру Новину про безкорисливу Любов та прощення в Ісусі Христі. Такі християни мають закрите серце та суху руку, яка не навчилася щось давати без очікування взамін, бо ніколи не отримувала нічого просто так.

А якщо нічого не маємо або нічого не зробили, то набагато краще уникати такого Бога, бо підсвідомо розуміємо, що за свої гріхи нас очікує лише догана або смерть. Або постійно переживаємо, що дали замало, а тому і отримали взамін не так багато благословення.

Легше приглушувати свої почуття, біль, ховати за посмішкою проблеми, адже боїмося, що відкрившись, нас відкинуть, бо не виправдали покладених на нас сподівань. Важко собі уявити Бога, як люблячого і турботливого Отця, бо такого ніколи не було. Ці діти стали дорослими, але так і не отримали досвіду батьківської любові. Бог постає скоріше, як Законодавець, відносини з Ним нагадують діловий контракт, в якому треба заслужити Його увагу та милість, а віра є сухим та легалістичним набором правил і заборон, які треба виконати, щоб отримати спасіння.

Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров’ю Його ми виправдані. Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його. (Рим 5, 6-10).

Бог жорстокий тиран

Коли у дитинстві дітей били батьки, то цим сформували образ Бога, як жорстокого Тирана, який хоче лише карати, випробовувати чи якому подобається, як ми страждаємо. Тому у дорослому віці відчуваємо себе жертвою, яка повинна все життя покутувати за свої або інші гріхи. У свідомості таких християн Свята Меса – це не Пасхальна Трапеза, Перемога Життя над Смертю, а кривава Учта, де Отець «прагне постійно впиватися Кров’ю свого Сина, який постійно та покірно приносить себе у Жертву, бо так треба. Зазвичай, такі віруючі заспокоюють себе думкою, що «Христос терпів і нам велів», бо насправді не вірять, що Бог хоче їхнього щастя і радості вже тут на землі, а тим більш на Небі. Християнство для них асоціюється передусім зі страхом пекла, карами у чистилищі, Страшним Судом, з покутними процесіями, та закритими сірими монастирями, де всі мовчки ходять боячись “люблячого” Бога, Який стражданням хоче нас, «меншовартих» та недостойних, зробити гідними Собі. Не вміємо прощати інших, бо насправді не здатні прийняти себе, тому що нас ніколи по-справжньому не прощали і не приймали. Нас дратує згадки про милосердя та любов, адже не такого Бога нам собою явили батьки. Молячись, бачать перед собою Бога, який постійно вимагає, але ніколи не дає. І навіть коли, озираючись на власне минуле, розуміють, що Він завжди був до них добрий та щедрий, все одно бояться наблизитися і прийти до Нього перед страхом, що Він щось забере. Відчуваємо, що ми для Всевишнього лише проблема, ходячий набір гріхів і дефектів, здатні робити лише помилки і тому відчуваємо провину за те, що навіть живемо, адже не бачимо у собі жодного добра, а тільки одні недоліки. Щоб себе оправдати входимо у роль жертви, прагнемо мучеництва за віру або шукаємо гірших за себе, щоб їх або спасти, або знищити. Осуджуючи всіх навколо, прагнемо на їхньому фоні довести Богові та передусім собі самому, що не настільки вже й погані, що варті трішки Його любові та прощення. Або в страсі перед жорстоким Богом шукаємо жіночий образ, аналогічно, як у дитинстві, тікаючи від п’яного і розлюченого батька ховалися за маму.

Забуваємо, що Марія є та, яка ніколи не заслоняє собою Бога, а навпаки приводить нас до Нього і навчає слухати Його слів: «Що лиш скаже вам, – робіть» (Йн 2,5).

Християнська віра набирає форми ідеології, коли інший, хто не з нами або не поділяє наших поглядів автоматично стає  ворогом нашого Бога, який не пробачає непокору та іншість поглядів. Ближній для нас стає або проблемою або об’єктом, який використовуємо для власної втіхи. Або переживаємо у собі постійний страх і сприймаємо світ лише як боротьбу з демонами, ідеологіями чи людьми, де ми є покірними солдатами, які маємо страждати і вмирати, щоби тільки Небесний Генерал отримав перемогу і був задоволений.

Такі люди підсвідомо відчувають себе ображеними, думають, що Бог з ними вчинив несправедливо, але іншого способу життя годі уявити. Кожне зауваження чи подію сприймають, як атаку на них особисто, а не як допомогу або спосіб стати кращим і сильнішим. Слово Бога для них виключно критика чи знаряддя засудження інших, а не слово навернення, надії чи спасіння.

Творець в їхній уяві постає як Той, Хто все має контролювати, а ми маємо сліпо виконувати Його волю, бо інакше викличемо  гнів та кару на себе та оточення. Бог, який не може одночасно бути Отцем і добрим, бо власний батько був ані добрим, ані люблячим, тому треба вибирати щось одне з цього. Тікаючи від болю всередині, такі люди намагаються спасти весь світ, навернути всі народи, тільки, щоб не залишатися наодинці з собою, власною історією та стражданням. А оскільки відносини настільки токсичні та отруєні насиллям, ненавистю та презирством до самих себе, навіть допомагаючи та роблячи добро, все одно несвідомо руйнують інших, бо рана всередині так і не була зцілена. Ненавидять свого кривдника, а водночас не вміють жити по-іншому. І що гірше хочуть, щоб їх кривдили, бо не навчені розрізняти любов і насилля. Їм важко уявити Бога, який ставить Сина поруч з Собою, як це написано в Біблії «Ось Син мій єси, я сьогодні породив тебе». І ще: «Я буду йому за Отця, а він буде мені за Сина» (Євр 1, 5). Важко уявити Сина, який виконує волю Отця не тому, що Йому подобається страждання чи Його примусили, а тому Він Сам хоче вивести людей з пекла і страждання.

Бог відсутній

Бог не буде займатися твоїми дрібницями, тому навіщо у Нього щось просити. Так як і були занадто зайняті батьки у дитинстві, щоб приділяти своїм дітям достатньо часу, вони навчилися жити так, ніби Бог є, але все приходиться робити самим… Коли стали дорослими продовжують своє автономне існування, коли на словах декларується визнання Вищої Сили, а на ділі все насправді залежить від них самих. Тому і не впускали Бога, ані інших людей у своє життя. Бо від кого чекати допомоги, якщо сам не постараєшся? Занадто рано подорослішали, щоб і надалі бути дітьми Небесного Отця, який десь далеко і напевно переймається питаннями глобального масштабу, як потепління, спасіння цілого світу, протидії війні, тобто усім, але тільки не моїм життям. Бог настільки став нам непотрібен, що такі дорослі діти забували про Його існування і зверталися до Нього лише у ситуаціях крайньої необхідності. Коли не могли справлятися з потоком труднощів, які  час від часу їх заполоняли. Коли Бог розв’язував якусь складну проблему їхнього життя, про Бога швидко забували, як закопотані батьки, які, виконавши забаганку або давши подарунок, самоусувалися. Так і їхні дорослі діти навчилися відкуплятися від Бога щедрими пожертвами, тільки щоб Він не втручався у їхнє життя і не вимагав чогось більшого, ніж декілька годин присутності у храмі на тиждень. Робили все так, щоб поставити галочку або, щоб не відчувати себе винними. Адже і колись батьки говорили їм, що вони все стараються заради дітей, тільки чомусь потребу у любові і турботі батьки зовсім не помічали, а світ дітей був занадто дріб’язковим і несерйозним для них.

Насправді такі люди були емоційними і духовними сиротами при живих і присутніх батьках, які більше любили свою роботу, аніж дітей. Вони були не присутні у житті дітей, хоча і дорослим здавалося, що вони все роблять, а навіть живуть для добра своїх нащадків. Такі христяини потім виростуть і  не будуть впускати Христа у своє життя, а будуть більше цінувати Божі речі, світ, храми, ікони, але не людей і тим більш не самих себе. Якщо, звичайно, у підлітковому віці не стануть атеїстами чи агностиками, то їхня релігійність буде лише поверхневою. Вони ніколи не будуть мати час на поглиблення відносин з Всевишнім, адже їхнє життя буде залежати від них самих, а не знаходитися у руках Бога. Віра в Христа буде лише додатком до повсякденних обов’язків, сімейною традицією, яку шкода викинути, але і особливої користі від неї вони не бачать. Постійно здаватиметься, що Богу не до них, що Йому байдужі людські страждання та труднощі, що марно звертатися до Нього, бо Він займається іншими справами та людьми. Проте насправді „Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді“ (Пс 144, 18) і як обіцяв своїм послідовникам Христос: «Просіть і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте і відчинять вам; бо кожний, що просить, отримує; а той, що шукає, знаходить; і тому, що стукає, відчиняють. Чи ж є з вас хтось такий, що коли син попросить у нього хліба, подасть йому камінь?»(Мт 7,7-9).

Адже очі нашого Небесного Отця завжди звернені на нас і завжди Він очікує, щоб ми відкрили для Нього двері Свого Серця і Він прийшов і звеселився нашою присутністю, а ми у Його ранах відпочили від Своїх ран і знайшли для себе мир.

Бог – ляльковод

Діти, яких у дитинстві залишив батько або мати, завжди будуть мати підсвідомий страх, а можливо навіть і очікування, що Бог одного дня їх залишить, тому Йому не можна довіряти, а тим більше віддати ціле своє життя. Глибоко у душі вони переконані, що Небесному Отцеві набридне з ними бути, їм прощати і про них піклуватися, а їхнє життя – це насправді нічого серйозного, а всього на всього гра у руках Небесного Ляльковода. Тому важко довіритися Богу повністю і відповісти на покликання, якщо підсвідомо вони розуміють, що у найбільш важливий момент Він просто залишить їх напризволяще, і як іграшку, яку підкинули вгору, дозволить впасти і розбитися. Вважаючи себе лише забаганкою, помилкою чи просто біологічним випадком, а не улюбленою дитиною, яку очікували та любили, ці люди навчилися маніпулювати іншими, грати з ними у ті ж самі жорстокі ігри, які з ними грали у дитинстві. Тікаючи від своїх ран, і входячи у ізоляцію, яка породжувала цинізм, а згодом і байдужість до почуттів та доль інших, вони привчилися носити маски, бо щирість була неоціненною розкішшю, яка нікому не була потрібна. З часом вони перетворилися на акторів життєвої трагікомедії у театрі, де всі навкруги мали лише виконувати функцію масовки та обслуги у їхньому спектаклі одного актора. Вони відчували себе жертвами долі та обставин, а звідси всі були їм щось завжди винні.

Такі християни стали прагматиками, навіть у відношенні до Бога. Вони приходили і молилися лише тоді, коли їм було вигідно і коли це їх цікавило. Хоча насправді вони були щирі у обіцянках вірності, у душі знали і планували свою втечу та шляхи відступу. Кращий і можливо єдиний знаний для них спосіб вирішити проблему – це від неї втекти або її забути. Прикидаючись то ображеними, то сильними, то радісними то сумними, вони ніколи не були самі собою. Використовуючи інших, як інструменти для досягнення свої цілі, стосунки та покликання сприймали, як щось поверхневе та не варте повної самовіддачі. Вони ніколи не виходили на глибину, бо постійно боялися знову бути зрадженими та потонути у вирі сліз та розчарування. Для них близька була роль Юди Іскаріота, адже підсвідомо очікували від Бога та інших зради самих себе. А насправді це вони самі проектували свої плани на Творця та ближніх. Підсвідомо це вони вважали себе гіршими та бракованими, адже на їхню думку, це вони стали причиною розлучення батьків та відходом батька. Проте всіх переконували, що це самі вибрали таке життя без батька або матері і ніколи б його не проміняли на щось інше чи краще. Повноцінні сім’ї викликали у них заздрість, а навіть неприйняття, а тому часто поводилися як комуністи, які хотіли весь світ змінити та понизити до свого рівня та уявлення.

Інфантильність цих віруючих проявлялася у втечі від щоденних обов’язків та обіцянок, зміні віросповідання, монастиря чи спільноти, а передусім – втечі від Бога, Який завжди був поряд, але Якого вони звинувачували, бо залишив їх, як батько земний. Божий Голос вони могли приглушувати своїми частими молитвами та релігійною активністю. У їхній свідомості ніколи не могло стояти поряд Бог і Церква, а завжди був хтось один – або Христос або спільнота, але ніколи ці слова не були поряд. Улюбленим їхнім словом було «тільки». Вони або казали Богові так, а Церкві ні, або навпаки – створювали свою церковну громаду, тільки, щоб не виконувати Божу волю. Віра для них ніколи не могла стати глибокою, адже вони боялися, що Бог доторкнеться їхніх ран і не завершить початого, а знову їм зробить боляче та залишить страждати наодинці.

Це не засудження і не діагноз, а просто опис того, що сам переживав багато років. Усвідомлення, а не приховування проблеми, стає початком зцілення Богом моїх ран та розірвання замкнутого кола моїх хворих форм поведінки, аж поки Мій Небесний Отець не довів того, що Він ніколи мене не залишить і завжди буде поряд, і що мій земний батько просто не відкрив для себе того образу Люблячого Бога, який був об’явлений мені у Церкві.

Адже «Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось, то й Він відцурається нас! А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе! (2Тим 2, 11-13).

Бог – опікун

Проблема виникає не лише тоді, коли батьки не присутні у виховання дитини, але і тоді, коли вони занадто нею опікуються та намагаються вберегти від життєвих труднощів та проблем. Зазвичай, це супроводжується словами «я знаю краще, як тобі жити», «давай зроблю сама», «нехай відпочине, він ще натерпиться свого….», «наш улюбленець». У дорослому віці, зазвичай, ця пасивність також проектується на відносини з Богом, адже, якщо Він їх любить, то зобов’язаний забезпечити їм спокійне життя та подати готове вирішення, абсолютно без їхньої участі та зусиль. Думають, якщо просто попросять у Вищої Сили і будуть покірно чекати, то рано чи пізно стануть свідками звичайного банального чуда. А коли цього не стається, то починають зневірюватися у такому Богові, Який їх не чує. Вони так звикли бути в центрі уваги та що все найкраще завжди було призначене для них, що починають ревнувати та ображатися, коли хтось отримує щось більше, краще або їх не зауважили та просто не похвалили. У цей момент вони відчувають себе обділеними та покинутими, адже перестали бути у об’єктиві уваги, як ті діти, з якими не граються.

Духовні відносини з Небесним Отцем замість того, щоб бути вертикальними «Бог-Я» набувають площини горизонтальності «Я-інші», коли порівнюють себе з ближніми.

А як відомо, порівняння, зазвичай, походить від диявола, адже якщо поруч з нами є хтось кращий, то це викликає почуття меншовартості або суму, а якщо навпаки – ми чимось ліпші, то це породжує гординю і зверхність. І замість того, щоб іти уперед, озираємося по боках у пошуках конкурента. Ця жалість над собою набуває форм бичування, з думкою привернути до себе увагу і таким чином отримати очікувані афекти та любов. Вони водночас люблять, коли все за них вирішують і  відчувають себе неповноцінними та каліками, адже нічого не здатні зробити самі…. Хоча поводяться як діти, прагнуть до себе дорослого ставлення, водночас не прагнуючи духовного зростання та дозрівання. І ця роздвоєнність та інфантильність проходить через всі їхні сфери життя.

Віра для таких людей полягає у пошуках комфорту або задоволення, спільноти, де вони завжди будуть у центрі уваги і їх будуть любити, шанувати і боготворити, адже по суті такий досвід вони отримали у своїх родинах. Для них Церква – це спокійна і безпечна гавань, куди вони утікають від житейських бурь, а якщо виникають якісь конфлікти і проблеми, то починають шукати нове «тихе болото». Підсвідомо очікують готові розв’язання та поради, а навіть почуття контролю, щоб їм не приходилося робити вибір та брати відповідальність за своє життя та наслідки помилок. Якщо хтось і винний у їхній помилках, то це, зазвичай, інші, а передусім Бог, який має завжди виконувати роль чарівного джина, який має здійснювати всі потаємні бажання своїх дітей, адже вони на це заслуговують. А якщо іде не по їхньому, то Бог стає таким собі «козлом відпущення», Який дав їм не ту країну, родину чи роботу… Ці люди, і я в тому числі, зазвичай люблять перекладати відповідальність на інших за зло, натомість похвалу залишати собі.

Вони прагнуть Месію, який має звільнити їх від усіх проблем, а не дати їм спасіння. І як написано в одній книзі, хоча дійсно нічого не можемо зробити без Бога, проте правда і Бог не буде нічого робити без нас. В цьому контексті згадується святий Ігнатій Лойола з його «треба молитися так, ніби все залежить від Бога, але діяти, ніби все залежить від нас». І Бог хоче, що маючи дитячу довіру до Нього, ми дозрівали у вірі.

«І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете» (1Кор 3, 1-2).

Останнім часом все більше відкриваємо величезний дар і цінність християнської родини та шлюбу, як незамінного середовища виховання дітей, як до повноцінного та нормального життя, так і до віри та відносин з Богом. Адже дитина, як мікрофон, все записує і потім отриманий у дитинстві образ своїх батьків проектує на відносини, як з Богом, так і з іншими людьми. І чим міцніший буде родинний фундамент сьогодні, тим стабільнішим буде суспільство і Церква завтра. Всі інші дії: чи то катехеза чи душпастирство покликань, чи благодійна діяльність є другорядними після душпастирства родин, які мають бути центральним об’єктом зацікавлення та турботи Церкви. Адже без сім’ї не буде майбутнього.

Олександр Бучковський

Джерело: Родина