Цей день в історії Католицької Церкви: розпочалося Велике гоніння на християн

Наприкінці ІІІ століття християнство в Римській імперії вийшло далеко за межі катакомбних спільнот. Ставлення до християн було доволі доброзичливе: вони могли не лише спокійно говорити про свою віру, а й перебувати на державній чи військовій службі, якщо вважали, що служіння язичницькому імператорові не суперечить їхнім переконанням. Християни належали навіть до почту імператора, наприклад, препозит священної спочивальні Лукіан чи придворні Горгоній і Доротей.

Початок Великого гоніння був пов’язаний із невдалим походом на Персію. Взимку 296–297 років імператори Діоклетіан (285–305, Західна Римська імперія) і Галерій (293–311, Східна Римська імперія) вирушили до сирійської Антіохії, де відбулися жертвопринесення і ворожіння щодо майбутньої війни. Тоді певні фанатичні язичники, серед яких був і сам імператор Галерій, звернули увагу, що деякі солдати й офіцери під час обряду роблять знак хреста. Їх одразу звинуватили в накликанні біди та примусили взяти повноцінну участь в обряді, не використовуючи християнських символів і молитов. Джерела не розповідають про кровопролиття під час тих обрядів, тож можна припустити, що християни підкорилися. За Євсевієм Кесарійським, християнам у римській армії запропонували вибір: узяти участь у жертвопринесенні чи покинути армію, втративши державну пенсію й усі накопичення. Невідомо, скільки з них вирішило облишити службу через віру й чи були такі взагалі.

Згодом між Галерієм і Діоклетіаном виникла суперечка щодо подальшої долі християн. Діоклетіан вважав, що достатньо обмежитися усуненням їх із державного апарату й армії, а Галерій відстоював повне винищення. Щоб вирішити, правителі звернулися до оракула, який напророкував, що християн треба знищити.

Перебіг Великого гоніння на християн можна простежити за імператорськими едиктами, які його регламентували.

Взимку 303 року було опубліковано перший едикт Діоклетіана і Галерія проти християн. Документ наказував зруйнувати християнські храми, конфіскувати або знищити літургійні книги й начиння. Християни не могли збиратися на молитву та захищати свої інтереси в суді. Сенатори й чиновники, які сповідували християнство, втрачали посади й майно. Діоклетіан, утім, намагався уникати смертних вироків, тоді як Галерій на своїх землях запроваджував спалення живцем для непокірних.

Влітку 303 року на території Східної Римської імперії відбулося кілька повстань, імовірно, організованих християнами. Тоді було видано другий едикт, який передбачав арешт священиків і єпископів, – по суті, необов’язковий документ, адже такі заходи вже були вжиті раніше. Можливо, імператори хотіли більшої активності.

Третій едикт, виданий восени, передбачав амністію для священиків і єпископів, які погоджувалися принести жертву язичницьким богам. Так Діоклетіан планував дискредитувати духовенство в очах вірних. Часто все обмежувалося лише формальною згодою на жертвопринесення: за Євсевієм Кесарійським, інколи єпископа чи священика силоміць підводили до жертовника, пхали до рук жертву й били по вустах, якщо той протестував. А потім відпускали як того, хто добровільно зрікся віри. Утім, мученицькі смерті теж були.

Останній, четвертий едикт видали 304 року. Він наказував усім підданим імперії збиратись у визначених місцях для жертвопринесення. Хто відмовлявся, мав бути страчений. Проте інформації про втілення цих вимог на практиці майже не збереглося.

Гоніння не лише виявилися безрезультатними, а й зміцнили християнську спільноту. Вірних невпинно більшало, і правителям обох частин Римської імперії довелося замислитися про доцільність переслідувань. 311 року непримиримий і жорстокий ворог віри імператор Галерій видав Нікомедійський едикт, яким припиняв гоніння й повертав християнам право мирних зборів.  

Павло Зінченко