Із настоятелем парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у місті Вараш Луцької дієцезії, отцем Василем Плахоткою ми порозмовляли про його покликання до священства, будівництво храму та життя парафії в часи карантину.
Отче, як народилося ваше покликання до священства?Я народився в невеличкому містечку Сарни, в сім’ї залізничників. Мої батьки – парафіяни православної церкви, тому з дитинства пам’ятаю, як ми ходили туди разом на богослужіння. Я приходив переважно на великі свята, любив бути в храмі, любив запах ладану і спокій усередині. З часом я все рідше ходив до церкви, тому що не розумів нічого з Літургії, вона була старослов’янською мовою, стояв просто як глядач, а ще до мого знеохочення спричинилися «побожні» бабусі, які постійно підходили і робили мені зауваження, коли я щось робив неправильно.
Одного дня до нас додому зателефонувала мама моєї однокласниці і запропонувала, ходив на навчання «про Бога». Так розпочалося моє знайомство з католиками… Для мене було все нове: перша Меса, незнайома мені Літургія, в храмі можна присісти на лавку, мене ніхто не штурхав через те, що я щось не так роблю. Невдовзі розпочалися катехези. Ми почали готуватися до першої сповіді та прийняття Святого Причастя. Найбільш радісним моментом для мене було те, що невдовзі священик підійшов до мене і запропонував служити біля вівтаря.
Та невдовзі сталося те, що важко було передбачити. Мої друзі почали насміхатися з того, що я щонеділі на Службі Божій зраджую віру, в якій мене хрестили, ба більше – знайомі моїх батьків почали їм докоряти, як вони могли допустити, що я «змінив віру»… Мої батьки завжди й у всьому мене підтримували й не забороняли ходити до католицького храму. Але, щоб їм більше ніхто не надокучав, я перестав ходити до костелу.
І що було далі, як ви повернулися туди?
Одного вечора я прийшов додому і сказав своїм батькам, що дуже скучив за костелом і ходитиму туди, бо там відчуваю присутність Бога, розумію Його, мені там просто добре. Батьки зраділи: «Значить, там твоє місце». Минуло трошки часу, і я приступив до першої сповіді. У Великий Четвер настоятель одягнув на мене комжу, і в цей самий день я прийняв Святе Причастя.
Я впевнений, що моє покликання народилося в моїй сім’ї. Господь спочатку скерував мене на поріг постулату отців паллотинів, далі був новіціат та два роки факультету філософії у Львівській духовній семінарії. Я вдячний отцям палотинам за цей час зростаання та за життєвий досвід. Невдовзі наші дороги розійшлися, я схотів поїхати додому і почати нову сторінку свого життя, але цьому на заваді став мій духовний отець, вже нині покійний о. Станіслав Коляно. Я любив до нього приходити і довго розмовляти на різні теми. Він мені постійно повторював: «Я бачу в тобі покликання, прошу тебе, не кидай цієї дороги, бо як підеш з неї – більше не повернешся». Я вирішив повернутися до себе, до Луцької дієцезії. Зустрівся з тогочасним дієцезіальним єпископом Маркіяном Трофим’яком, який з радістю прийняв мене до сім’ї луцького духовенства.
Згодом продовжив свій шлях уже у Ворзельській семінарії, куди мене прийняв мій теперішній дієцезіальний єпископ Віталій Скомаровський, який на тоді був ректором. Я з великою радістю і вдячністю згадую час, який я провів у Ворзелі, це дійсно особливе місце, яке Господь доповнив особливими людьми, з якими ми разом вчилися.
Оскільки духовна семінарія – це час розпізнавання покликання, тому десь до четвертого курсу мене мучили сумніви, чи це дійсно мій шлях. Це тривало доти, доки мама не розповіла мені історію з мого дитинства. Мабуть, ця розповідь і стала для мене переломним моментом у виборі життєвої дороги. Її вагітність мною була дуже важкою, лікарі радили зробити аборт, тому що, як вони казали, «дитина або народиться мертвою, або буде все життя калікою»… Ці слова, напевно, тоді, у 1988 р., звучали як вирок, адже не можна було піти до церкви на молитву, поговорити із священиком. Церкви тоді були закриті, католицький храм був складом. Я дякую Богу за те, що маю віруючих батьків, за те що вони останню надію поклали на Бога, довірилися Йому… Тому впевнений, що моє покликання народилося з їхньої довіри Господу. Попри знову невтішні прогнози лікарів, після мене через кілька років Господь подарував нам ще мою сестру, яка стало мамою двох дівчаток… За все слава Богу… Розповідаю це для тих, хто, можливо, читаючи цю історію, так само, як колись мої батьки, переживає темряву страху у своєму житті… Довіртеся Богу… Він не остання наша надія, а єдина!
Ваші покровителі та найбільш улюблені святі Церкви?
Я беру за приклад життя мого покровителя із хрещення св. Василія Великого, прекрасного пастиря Церкви та законодавця чернечого життя на Сході. Часто читаю його правила щодо чернечого життя, котрими до речі, користався св. Бенедикт при творенні Регули для монашества заходу, а також читаю йогопроповіді, які з плином часу не втратили своєї актуальності. Він був людиною,котра відповідала за свої справи.
Також вважаю своєю покровителькою маленьку Терезу з Лізьє. Захоплююсь її дитячою довірою до Бога. З її життя можна прочитати слова Христа: «Якщо не станете такі як діти – не ввійдете у Царство Небесне». Терезка прекрасна… Раджу прочитати її «Історію однієї душі».
Ви були декілька років секретарем єпископа Луцької дієцезії Віталія Скомаровського. Чим запам’ятався вам цей час?
Дуже добре пам’ятаю той день, коли єпископ Віталій невдовзі після призначення пастирем Луцької дієцезії приїхав до Луцька. Я вже на той час служив вікарним священиком у кафедральній парафії. Ми привіталися на подвір’ї курії, і владика із посмішкою сказав: «Ну що, Василю, ти, мабуть, не думав, що ми так швидко зустрінемося знову». Я дуже добре пригадував той час, коли єпископ Віталій був моїм ректором, тому зрадів цій зустрічі і його новому призначенню.
Після року пастирювання в нашій дієцезії владика запропонував мені служити його секретарем. Разом із цим служінням я також почав навчання в Католицькому університеті ім. Йоана Павла ІІу Любліні на факультеті канонічного права.
Після смерті архієпископа Петра Мальчука Папа Франциск призначив єпископа Віталія апостольським адміністратором Київсько-Житомирської дієцезії. Та, попри насиченість, це був особисто для мене дуже важливий час… Ми багато їздили, владика мав чимало різних зустрічей у різних містах України, очолював церковні урочистості в дієцезіях, а до того я щомісяця мав тижневі виїзди до Любліна на навчання. Цікавий і потрібний час. Я дякую єпископу Віталію за те, що довірив мені це служіння.
З 2018 р. ви настоятель парафії у Вараші. Розкажіть про будівництво храму
Одного сонячного, літнього ранку, коли я збирався додому у коротку відпустку, до мене зайшов єпископ Віталій і сказав: «Присядь…». Ми обидва засміялися, тому що останнього разу він сказав такі самі слова тоді, коли запропонував мені почати навчання в Любліні. Цього разу також була серйозна розмова, і він повідомив мені, що є потреба поїхати до Вараша, щоб жити та працювати там на місці і продовжити будівництво парафіяльного храму.
З 2016 р. парафіяльна спільнота разом із отцями паллотинами вирішили будувати храм, бо з 1994 р. віряни збиралися на Святу Месу в двокімнатній квартирі. Цього ж року був посвячений наріжний камінь, привезений із гробу св. Фаустини Ковальської. За рік, завдяки допомозі добродіїв, вдалося збудувати цокольний поверх: тут є каплиця і два катехетичні класи.
Коли після п’яти років життя у луцькій спільноті з єпископом і моїми друзями-священиками я приїхав до Вараша, мені стало страшно… Як це все подужати? Потрібно було наладити побут майже з нуля, продовжити будівництво святині та закінчити навчання в університеті. На початку було дуже важко звикнути до нового. Але з часом Господь почав усе ставити на місце. Оскільки я абсолютно не знався на будівельній справі, то Господь послав мені парафіянина, пана Антонія, який і сьогодні вирішує будівельні справи. Господь послав добродіїв, котрі у різний спосіб дуже нам допомагають у будівництві храму.
На сьогодні ми вже маємо зведені стіни храму та житлової частини, дах, та поступово починаємо оздоблення. Хоч наша спільнота поки що невелика, але Господь уже нам показує, що бажає нашими руками творити великі справи. Я твердо переконаний у тому, що наша парафія має прекрасну перспективу, а католицька святиня в майбутньому стане окрасою нашого міста.
Як змінилося ваше життя та життя парафії у період карантину?
Оскільки наше місто – супутник такого величезного і стратегічно важливого підприємства, як атомна електростанція, то, звісно, ж до карантинних обмежень ми ставимося з великою відповідальністю: масковий режим та дотримання дистанції, обробка приміщення спеціальними засобами для дезінфекції, обробка рук спеціальним розчином при вході і т.д.
Сподіваюся, що комусь моя історія додасть сили і натхнення, щоб пережити свою «ніч випробувань», свою Голгофу. Єдине, про що попрошу вас: це про молитву про мене та моїх рідних, про парафію, яку Господь мені довірив, щоб я був гідним слугою тим, хто є вже у спільноті Церкви, і тим, кого Він ще приведе до неї. За все слава Богу!
Максим Железницький
Інтерв'ю
«Інтимні відносини без любові та плідності є отруєними солодощами» – інтерв’ю з єпископом Радославом Змітровичем про виклики для Церкви
Про допустимість абортів невиліковно хворих дітей, недоліки у душпастирстві молоді, протести феміністок у Польщі та можливість легалізації одностатевих цивільних зв’язків, лист католицьких священиків на підтримку Страйку жінок напередодні сумного ювілею століття легалізації дітовбивства у Росії – про все це порозмовляли з головою Комісії у справах сім`ї при Конференції єпицскопів РКЦ Радославом Змітровичем ОМІ.
Схожі новини
