Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Отець Вадим Русаловський: я безмірно вдячний Богу за покликання!
17:34 Четвер 0 1 228
24-10-2019, 17:34
Інтерв'ю 1 228 0

Отець Вадим Русаловський: я безмірно вдячний Богу за покликання!

Отець Вадим Русаловський - молодий священник Київсько-Житомирської дієцезії. Цього року відзначав 5 річницю священницьких свячень. Уже кілька років він навчається у Папському салезіанському університеті в Римі. Розмова про покликання, навчання в Італії та Отців Церкви.
Отче Вадиме, розкажіть про свою історію покликання?

Історія мого покликання є довгою. Я не можу сказати, що це був якийсь один момент, коли я був людиною без покликання, а потім став людиною з покликанням. Це тривало дуже довго. Приблизно сім років я відкривав своє покликання від першої думки про священство, аж до вступу в семінарію. А потім ще минуло шість років навчання в семінарії, до отримання мною таїнства Священства. Тобто від моменту першої думки про те, що можу бути священником, аж до того моменту коли я ним став минуло 13 років, а це є доволі довгий проміжок життя. І впродовж усіх цих 13 років я відкривав своє покликання, більше того, навіть зараз, будучи священником вже шостий рік, я щодня утверджуюсь в своєму покликанні, щодня вибираю дорогу іти за Ісусом, бути Йому вірним, бути Його священником.


Чи важко було приймати рішення?

Сьогодні можна часто почути, що ми живемо в світі де дуже важко молоді прийняти рішення, яке стосується цілого життя. Це пов'язано і з часом в якому ми живемо, і з пропозиціями, які світ нам пропонує, і з розвитком технологій, що надають ритм та швидкість життя, але також і з нашою особистістю, нашою психологію, бо особливо для чоловіків прийняти серйозне рішення, яке стосувалося б цілого життя - дуже важко. Щось подібне було в моєму житті, я також потребував довгого часу на прийняття рішення. Але слід сказати, що мені пощастило, бо мав у житті таких людей, які допомогли мені розібратись і прийняти те рішення, яке робить мене щасливим. Мені вистачило Божої благодаті та сил відкрити моє покликання, і бути на своєму місці.

Коли вперше з'явилась думка про священство?

Вперше про священство я подумав на реколекціях оази для молоді руху "Світло-Життя", на які я, до речі, не дуже хотів їхати. До цього часу я був практикуючим католиком, міністрантом у парафії, але ніколи не думав про священство. Я бачив священників, бачив їхній стиль життя, але ніколи мені не спадало на думку самому стати священником. На цих реколекціях, які тривали 15 днів, ми поглиблювали свої знання про віру, християнську тотожність, вчилися читати і роздумувати над Божим Словом, вчились молитись і співати, бути спільнотою віруючих. І в один із цих днів ми мали нічну адорацію перед виставленими Пресвятими Дарами, по черзі вночі адорували, молились.


Священник, який проводив ці реколекції, о. Ярослав Палка, сказав молитися цю ніч про своє покликання, просити в Бога, щоби Він нам відкрив те, ким нас хоче бачити. Я тоді так і зробив. Десь посеред ночі 1 годину адоруючи, повторював молитву, щоби Господь відкрив мені моє покликання, ким я маю бути. Я тоді не розумів сильно ані адораційної молитви, ані молитви про покликання, просто виконував те, що сказав священник. Сьогодні, вже будучи священником, можу сказати, що та моя така проста молитва була почута Богом і Він почав відкривати мені моє покликання.

Яким чином Бог відкривав Ваше покликання?

Бог це робив у різні способи, можна сказати по-різному промовляв до мене. Тоді я цього не розумів. З часом, дивлячись у минуле, я розумію, що це був Бог: у тих словах, у тих відчуттях, у тих подіях, у тих людях. Якщо описати всі ці події упродовж 13 років розпізнавання покликання, то, напевно, це інтерв'ю зайняло би дуже велику кількість сторінок.

Але те, що важливо підкреслити це те, що я вважаю ключовим підтвердження того, що це був Бог. Усі ці зовнішні події життя та внутрішні пережиття, хоч і тривожили мене, але думки про священство, у глибині душі дарували великий спокій та впевненість. Я часто ходив на Святу Месу, у мене зростало зацікавлення християнством, мені хотілося більше пізнати про Бога, про Церкву, про життя священників, я все частіше уявляв себе в священницькому одязі, уявляв як би я виконував священницьке служіння.

Всі Ваші думки були про священство?

Із цим зростанням зацікавленості і потребою бути ближче Бога, я жив звичайним земним життям: я встиг закінчити школу, я вчився в Київському Політехнічному Інституті, я зустрічався з дівчатами, я мав багато сумнівів не лише, щодо мого покликання, але також щодо існування Бога, мав сумніви щодо святості та істинності Католицької Церкви. Можна сказати, що я був у пошуках дороги, правди і життя (власне на своїй приміційній іконці гаслом мого священницького покликання я обрав слова з Євангелії від Луки, які сказав Ісус: "Я є дорога, правда і життя").


Чи пригадуєте якийсь особливий момент на дорозі розпізнання покликання?

Був певний пік моїх внутрішніх переживань на IV курсі університету. Я закінчував бакалаврат і думав залишити університет, йти до семінарії. Півроку, майже щодня, я стояв на колінах в каплиці Пресвятих Дарів у соборі св. Олександра, і просив у Бога, щоб я зробив правильний вибір. Навіть одного дня, після такої молитви, я пообіцяв Богові, що стану священником. Пам'ятаю, що того дня після цієї обіцянки, я відчував величезний внутрішній спокій і велику радість в серці. Але все ж, зі своєї людської слабкості, поступивши на безкоштовне навчання на магістратуру і переживаючи, що в мене не вийде в семінарії і загалом зі священством, я не пішов того року в семінарію, а залишився вчитися в університеті. Один із вікарних священників св. Олександра, о. Сергій Серебровський, сказав мені тоді, що я, напевно, навіть до старості не піду в семінарію. Ці слова допомогли мені бути більш рішучим, і вже через рік, після розмови з ректором духовної семінарії у Ворзелі, єпископом Віталієм Скомаровським, я став семінаристом.


Протягом шести років навчання в семінарії був теж час різних труднощів, роздумів, сумнівів, радостей та впевненості. Все ж Церква підтвердила моє прагнення бути священником своїм "так", і я отримав цей дар з рук єпископа Яна Пурвінського 7 червня 2014 року. За що я безмірно вдячний Богу. Тому що я зміг відкрити і реалізувати своє покликання, дякуючи Його благодаті, за те, що я є дієцезіальним священником Римсько-Католицької Церкви у Київсько-Житомирській дієцезії.

Протягом останніх років Ви навчаєтесь у Римі. Чим цей час цінний для Вас?

Так, я вже три роки навчаюсь в Римі, встиг закінчити бакалаврат з християнської і класичної літератури, в цьому році розпочав навчання на ліцензіаті. Так як кожна людина, як кожен священник, я дорослішаю, отримую певний досвід, розвиваюсь, змінююсь. Я маю нагоду спостерігати за Церквою в Римі, за вселенською Церквою, так як в центрі католицизму присутні представники багатьох помісних Церков. Я б сказав, що в Римі є такий зріз нашого світу: багатокультуровий, багатонаціональний та багатомовний.

Напевно, це вчить широкому погляду, більшому розумінню себе, своєї ідентичності і загалом людства. Тут особливим чином відчувається важливість єдності, послуху та відповідальності за Церкву, як помісну так і вселенську. Також у цій багатоманітності можна почерпнути для себе багато позитивних ідей та краще зрозуміти негативні, щоб їх не допускати.

Під час навчання ви багато працюєте з текстами Отців Церкви. Що для вас стало відкриттям?

Читаючи Отців Церкви, а також і класичних авторів, стає ближчим світ, в якому вони жили, стають ближчими їхні зацікавлення, їхні звичаї й традиції, їхня культура, їхні проблеми з якими їм доводилося стикатися. Чим більше привідкривається мені той їхній світ, тим більше він мені схожий до сьогоднішнього світу, в якому ми живемо. Тому що технології, індустрія, медицина, релігія, суспільство більш розвинені, але ми залишаємось людьми. Із тими самими ідеями, страхами, прагненнями, викликами, зацікавленнями, вадами і чеснотами, проблемами та гріхами. Виникає таке відчуття, що все навколо змінюється, а людина залишається незмінною, інколи навіть робить крок назад у своєму розвитку духовному та інтелектуальному.


Що корисного ви почерпнули особисто для себе перебуваючи серед італійців?

Особисто мені італійці допомагають позбуватись комплексів, більше посміхатись і бути собою. Тут я дуже часто відповідаю на запитання "come stai?" (як ти?). Це вчить мене висловлювати свої почуття, більше розуміти себе, не бути замкнутим. Італійці дуже комунікабельні та приязні (дружні). Мені дуже подобається, що вони часто збираються разом і багато розмовляють. Це також і мене вчить вміння спілкуватись.

Дякуємо, отче Вадиме, за розмову! Бажаємо успіхів у Ваших наукових пошуках і навчанні, а також швидкого повернення до рідної дієцезії!

Аліна Петраускайте, Католицький Медіа-Центр

Фото з особистого архіву священника

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Інтерв'ю 17:47 Середа 0 882 Професор Хазан: після аборту мама продовжує бути мамою, але мертвої дитини Розмова з відомим польським лікарем професором Богданом Хазаном. Навколо його відмови зробити аборт зчинилась ціла буря протестів, а водночас і акцій підтримки на користь професора. Яке майбутнє чекає медиків? Чому лікар, який раніше робив аборти, у певний момент змінив свою позицію? Чи місце докорам совісті у медичних установах?