Сестра Єлизавета Пухальська CST: «Не бійтеся довіритися Господу і дати йому свою руку»

Сестро, розкажіть трішки про себе. Про свою родину, парафію.Що пам'ятаєте з тих часів?У нижньому храмі санктуарію, де тоді відправлялися Меси, ми підходили до дверей, дивилися, хто відправляє, а коли приходили додому, то бабуся питала, хто правив. Ми казали, що отець Бенедикт Крок. На запитання, про що була  проповідь, відповідали, що про Бога. Але сумління не давало мені спокою. Оскільки я була ще маленькою дівчинкою, то боялася йти сама, бо жили ми  далеко від центру. Переломним моментом у моєму житті стало те, що  я почала ходити на польську мову, оскільки ми всі в родині маємо польське коріння. І от у 10-ій школі почали навчати польської мови. Після того року науки польської мови ми поїхали до Польщі, де відвідали дуже багато костелів. Повернувшись додому о 3:30 ранку, на 7:30 я вже побігла до костелу. Мене ніби потягнуло магнітом. Я відкрила для себе, що це моє, що я почуваюся там добре, що це мій дім. Також були реколекції для молоді, в яких я також брала участь і які мені дуже сподобались. Було багато молоді, також підлітки мого віку. Я захотіла бути такою як вони, приходити на зустрічі та більше дізнаватися про Бога. У новому навчальному році почала ходити на катехезу до отця Бенедикта. І з кожним днем все більше і більше входила в життя нашої Церкви.Яким був ваш шлях до розпізнання покликання? Як вирішили стали монахинею у Згромадженні Сестер Святої Терези від Дитяти Ісус?Минали роки, я пізнавала життя отців кармелітів, сестер терезіянок. Ми з дівчатами жартома називали себе групою підтримки отців та сестер. Бо завжди були поруч і старалися допомагати, як могли. Але про покликання я ще тоді не думала.Пам’ятаю, як ми поїхали на Дні молоді до Житомира, і нас поділили на групи. Я потрапила до групи, де говорили про покликання до жіночих монастирів. Також там був один юнак, нині священик - босий кармеліт. Він сказав, «уявляєш, я потрапив до групи, де говорять про покликання до священства», і розсміявся, а я теж сказала, що «до монахинь», і теж розсміялася, бо на той час я ще й  не думала, що колись також стану монахинею.Чи був якийсь особливий момент пов'язаний з вибором життєвої дороги? Кількома місяцями пізніше я була на дні молитви у сестер терезіянок, і сестра Боніфація дала мені книжку святої Терези від Дитяти Ісус «Історія однієї душі».  Коли я повернулася додому, мама, напевно, щось відчула, бо я не сказала правду, де була. Отож, мама запитала: «Ти була у сестер?» Я сказала, що була в костелі. А мама повторила: «Ні, ти ж була у сестер. Хочеш бути монахинею?» На що я відповіла, що ніколи не буду монахинею. Тоді мама сказала: «Ніколи не говори ніколи». А книжку я нікому не показувала, тихенько прочитала, і вона на мене справила величезне враження. Тоді я сказала собі: «Господи, я хочу бути святою, як вона. Я хочу також, щоб на горі Кармель заквітла моя квітка, але не хочу бути монахинею».Що потім сталося з цим бажанням?Пройшло півроку, і під час канікул в листопаді ми були на цвинтарі. Відправлялася Меса, і я бачила, як сестра Боніфація та сестра Оксана, постулантка, приймали інтенції. Коли я на них дивилася, моє серце стискалося, і я сказала собі: «Господи, я хочу бути, як вони». Після Меси я підійшла до сестри Боніфації і сказала їй, що хочу прийти до неї на розмову. Цей був понеділок, і ми домовились на п’ятницю. У мене був тиждень роздумів. Я натрапила на слова Ісуса до святого Петра: «Чи ти мене любиш?» І в моєму серці було таке, ніби Ісус мене питав: «Марино (сестра у монастирі змінила ім’я на Єлизавета – прим. авт) , чи ти мене любиш?» І я три рази відповіла: «Ісусе, так, я тебе люблю».То одразу вирішили йти до терезіанок?В мене було багато листівок про різні згромадження, отриманих на Днях молоді, і я їх переглядала. «До цього не піду, бо там сестри рано встають, до інших не піду, бо там мовчання, до наступного не піду, бо щось мені не подобається в їхньому одязі». Коли все переглянула, вирішила, що піду до сестер святої Терези. Однією з моїх улюблених святих була також свята Тереза Авільська. Але в 15 років ще було складно думати про Кармель. Прийшовши до сестри Боніфації, я сказала, що хочу бути монахинею у їхньому згромадженні. Сестра мене запитала, скільки мені років, я відповіла, що 15. Сестра порадила почекати та закінчити школу. Ось так почалася моя ще більша пригода з Ісусом, і моє життя змінилося. На кожному кроці я відчувала його любов та благодаті. Ще більше старалася допомагати отцям та сестрам. З отцем Євгенієм Хухро ми їздили в Городківку на Месу, допомагали готувати на Службу Божу, а також співали, допомагали з катехезами, я перекладала його проповіді. З отцем Євгенієм ми заснували спільноту підлітків, молодших за віком, ніж я.Коли батьки дізнались про намір йти до монастиря?Закінчивши школу, я сказала мамі про свій намір бути монахинею. Реакція мами була однозначною – «ні». Мені забороняли ходити до костелу. На кожному кроці всі в родині, знайомі, вчителі також казали «ні». Вважали, я збожеволіла, адже  це не моє покликання. І в річницю заснування нашої підліткової спільноти, коли мало бути святкування, я прийшла додому і побачила, що батьки купили мені квиток до Санкт-Петербурга. Я повинна була туди їхати, і родина робила все, щоб я не думала про костел і щоб забула про свого Бога та монахинь. Ви поїхали до Росії?Так. Була там сім місяців – п’ять місяців в Санкт-Петербурзі і два місяці в Виборзі, це був тяжкий час для мене. Насправді за ці сім місяців я була лише два рази на Месі, і то таємно. Я мала вийти заміж і залишитися в Росії. Це був дуже тяжкий час для мене. Але разом з тим я відчула особливий вплив Божої благодаті та підтвердження того, що Господь хоче мене мати у себе.Проходячи вулицями Санкт-Петербурга, я бачила, які сумні люди йдуть на роботу. Тоді згадала слова святої Терези: «В серці Церкви, моєї Матері хочу бути любов’ю». Я мала жаль до Господа: «Ну бачиш, де я є - в світі, а не в Церкві, взагалі далеко від всього, але хочу бути любов’ю. Якщо ти не дозволив, щоб я була любов’ю в серці Церкви, то дозволь, щоб була любов’ю в серці цього світу, але так, щоб дарувала іншим тебе. Щоб кожен, хто дивитися мені в очі, бачив Тебе». Це була лише мить. Другим таким моментом було, коли ми з троюрідною сестрою були на прогулянці. Це було в центрі Виборга. Я почула, що в середині мене світ затримався, і було лише одне прагнення, як  заклик Ісуса на хресті: «Прагну любові».Були ще дві ситуації, які дуже змінили мене. Вони ще більше мене наблизили до Ісуса. Коли я працювала, зайшла до одного магазину і один чоловік, "новий руський", бізнесмен, каже до мене: «Це не твоє, ти повинна, так як при Церкві діють благодійні організації, повинна давати, не брати нічого взамін». Я розізлилася і сказала йому: «То що, я маю піти в монастир?». А він каже: «Так. Може бути і монастир». А друга ситуація?Одного дня рано йшла до праці, затримав мене один чоловік і каже: «Чи ти ходиш до Церкви?» Я відповіла: «Ні». Бо у той час не ходила. І він каже: «Чи можеш піти до Церкви, поставити за мене свічку? Бо я вбив багатьох людей, коли служив в Афганістані в 70-х роках. Будь-ласка, піди до Церкви і постав за мене свічку». І навздогін крикнув, що звати його Денис.Я задумалась. Чому я? Чому не хтось інший? На той момент я вже зустрічалася з хлопцем декілька місяців, тож розповіла йому цю історію, а він сказав, щоб я не звертала уваги. І в ту мить, коли я вже хотіла сказати своєму хлопцю, що  його кохаю, я подумки тричі сказала: «Ісусе, я тебе кохаю!».Це наново розбудило в мені бажання все змінити. Я дуже швидко повернулась до України, батьки далі були проти і я розмовляла з одним з отців. Кажу йому: «Я не знаю, що робити, чи маю повернутися в Росію і вийти заміж, чи йти вчитися?». А він спитав: «А ти чого хочеш?» А я відповіла: «Я хочу бути монахинею, це моє». Один з отців сказав: «Ні, ти не можеш виходити заміж у 18 років. Запитай у Генеральної Настоятельки, чи може тебе прийняти до монастиря у Польщі». Я написала лист і наступного дня подзвонила Генеральна Настоятелька і сказала, що я можу приїхати до Польщі. Це було дуже швидко, так щоб ніхто не знав, зробила документи, зібрала речі.

Ще пам’ятаю перед виїздом була на розмові у іншого отця і він сказав: «Ти виїжджаєш, а ми залишаємося. Чи не боїшся, що твоя мама прийде і спалить наш монастир?» А я відповіла: «Не знаю». Я поїхала з однією з сестер до Польщі. Вранці, з Варшави, подзвонила додому і сказала: «Мамо, я в Польщі». Мама кинула слухавку. Як потім казала, вона думала, що її серце розірветься. Але коли ми приїхали до дому сестер до Подкови Лєшьної, я відчула в серці, що це моє. Я на своєму місці, я у себе вдома. Радість та спокій. Молилася, щоб мама також це прийняла. І сталося чудо.Я називаю це чудо Йоана Павла ІІ. Тому що, через тиждень після моєї втечі з дому та річниці його приїзду в Україну, моїй мамі приснилося, що вона отримала листівку від мене. З однієї сторони було благословіння Папи Римського дому та католицьких родин, а другої – хрест. Під хрестом, з однієї сторони - образ Матері Божої, а на звороті – моя фотографія і слова: «Тато, мамо, я пішла служити». Мама розповідала, що коли прокинулася, то зрозуміла, що це покликання Господа.Так перемінилося серце моєї мами. Сьогодні я вдячна Богу за те, що вона у мене є, крім того, що я монахиня, вона для мене є прикладом молитви, святості. Кожного дня молиться, завжди допомагає на кухні на свята в липні в Бердичівському санктуарії і є для мене підтримкою. Слава Богу за все. А мій тато помер дев’ять років тому.Далі буде ...Максим Железницький