Домініканська школа віри в Києві: досконалість духовного життя

Кожна людина має потенціал, який відкриває й розвиває протягом життя. Природно прагнути розвитку й удосконалення в певній сфері діяльності, та успіхові зазвичай передують великі зусилля, вкладений час і невдачі.

Коли йдеться про досконалість у духовному житті, треба пам’ятати, що для неї замало просто виконувати приписи. Така досконалість – це максимальна наповненість Богом, тісний зв’язок із Ним. Звісно, перебуваючи в цьому світі, повного єднання досягти неможливо, воно чекає людину в Небесному Царстві. Бо «тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя» (1 Кор 13, 12). Та все-таки неповне, часткове єднання з Богом можливе, наприклад, через Причастя. Воно – передсмак неба, тобто дає можливість торкнутися того, що буде в прийдешньому світі.

Божу милість заслужити неможливо – інакше це були б торгові відносини. Ані спасіння, ані Причастя, ані єднання з Богом не можна здобути власними силами. Досконалість духовного життя, хоча й вимагає людської праці, «не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим 9, 16). Те саме стосується різних духовних дарів, зокрема й містичного досвіду. Бог звертається до Своїх вірних: «Святими ви мусите бути, бо Я – Святий, Господь, Бог ваш» (Лев 19, 2). Отже, той, хто належить Христові, черпає з Нього, як із джерела, неодмінно освячується Його святістю.

Досконалість і єднання з Богом – це не обов’язково надзвичайні стани чи містичні екстази. Якщо Господь захоче, то може дати такий досвід, але він не обов’язковий для спасіння, а навіть може стати на заваді. Глибину духовного життя не можна виміряти. Радше її можна побачити в зовнішніх проявах. Людина, яка має глибокий зв’язок із Богом, у сучасному світі виглядатиме дивакувато, і з неї, ймовірно, глузуватимуть нею навіть брати й сестри у вірі. Адже всією поставою така людина скидатиметься на паломника. Що для неї буде важливе в цьому світі? Влада, багатство, авторитет, місце в суспільстві чи, може, власний час? Із перспективи вічного життя все це втрачає сенс.

Зазвичай дозріла людина чутлива щодо власного гріха, а також до гріхів світу; вона страждає через власні провини, але також через те, що світ і людство не люблять і не прагнуть Бога. Така людина знаходить мир у тиші, самотності, молитви й аскези. Туга за Богом народжує в ній прагнення швидше покинути цей світ, але вона зносить час вигнання стільки, скільки треба.

Варто поглиблювати своє духовне життя, розвивати стосунки з Богом, у покорі прагнути досконалості, не лякаючись труднощів і болю, адже «страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися» (Рим 8, 18).