Уже Церква перших століть знала та практикувала літанійні молитовні заклики в намірах християнської спільноти. Так вона просто виконувала вказівку апостола Павла, який у Першому посланні до Тимотея пише: «Щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю» (1 Тим 2, 1-2).
Саме це доручення апостола ми сьогодні розпізнаємо в так званій Молитві вірних, яку називають іще Вселенською. Ця літанійна молитва, проіснувавши кілька століть у церковній практиці, згодом стала необов’язкова, і протягом довгих століть її не практикували. В усій повноті її повернув у літургію Другий Ватиканський Собор. Єдина всезагальна молитва зібрання, яка залишалась у традиції Церкви два тисячоліття, – це десятикратний молитовний заклик, який возносимо в літургії Великої П’ятниці.Чому це звертання зветься Молитвою вірних, Вселенською – тобто молитвою всієї Церкви? Бо в ній ми виходимо поза межі власних, індивідуальних справ. У ній ми відкриваємося до потреб інших. Спільнота, зібрана на Месі, благально заступається за інші спільноти й інших осіб. У Літургії не бракує моментів, коли ми можемо звернутися до Бога зі своїми особистими, приватними справами: наприклад, перед Колектою чи в подяці після Таїнства Причастя. Тимчасом у Молитві вірних літургійна спільнота немовби полишає своє середовище і, як уся Церква, стає вселенською, католицькою (cathole – «повнота»), тобто безмежною, відкритою до всіх і для всіх. Євангеліє не раз показує сцени заступництва за інших. Промовисте заступництво Пресвятої Діви Марії під час весілля в Кані Галілейській.
Є ще один важливий мотив, чому ми заносимо до Бога прохання за інших. Він випливає з рідко усвідомлюваної істини віри: кожен вірянин, на підставі прийнятого Таїнства Хрещення, має дар священства (загального, не служебного). Це загальне священство зобов’язує всіх християн відкриватися до потреб ближнього й дальшого оточення, бо ми всі покликані ставати святими – освячуватися. А ніхто не стає святим «сам по собі», окремо від людства.
Молитва вірних має усталену структуру. Найперше служитель скеровує до присутніх заохочення піднести до Бога свої благальні наміри. Літургійні приписи радять дотримуватися конкретної почерговості цих молитовних закликів. Насамперед мають пролунати прохання в намірі всієї Церкви (наприклад, через молитви за Папу, єпископа, місії, єдність християн, священицькі й чернечі покликання тощо). Друга серія закликів охоплює справи сьогоднішнього світу. Третя стосується людей, які перебувають у скруті. Завершальні інтенції заохочують місцеву спільноту молитися про власні потреби. На кожне молитовне звернення зібрані відповідають акламацією, наприклад: «Вислухай нас, Господи».
Підсумовує всі літанійні заклики завершальна молитва служителя.
Джерело – «Літургійні передмесальні катехези»
За темою:
Віра живиться слуханням – і провадить до таїнства. Слово Папи на загальній аудієнції 14 лютого 2018 року
Ми слухаємо Євангеліє – і маємо відповісти своїм життям. Слово Папи на загальній аудієнції 7 лютого 2018 року
Слово Боже прокладає шлях усередині нас. Слово Папи на загальній аудієнції 31 січня 2018 року
Через хрещення стаємо синами в Сині – коментар отця Романа Лаби
Катехетика Коли чудо справжнє? Чудо як Божий знак спонукає до осмислення трьох важливих елементів. У його структуру, по-перше, вписаний емпіричний досвід людини, який має незвичайний, винятковий характер. Другий елемент – це сам зміст чуда, тобто те, щоб Бог захотів людині об’явити; цей аспект завжди надприродний. Нарешті, третє – це нерозривний зв’язок між незвичайністю й надприродною дією Бога.Новини дня
- Останні
- Головні
- Популярні
Схожі новини
