Апостоли і апостольство. Друга частина

Апостол Павло і апостольськість

Випадок апостола Павла є досить показовим, бо це один з-поза Дванадцятьох, який, однак, також є «фундаментом Церкви», причому в традиції Церкви та у її літургії названий навіть, поряд з апостолом Петром, «верховним Апостолом». Апостол Павло постійно твердить, що це сам Христос вибрав і послав його, щоб бути апостолом. Наприклад, на початку Послання до Галатів Павло пише: «Павло, апостол – не від людей і не через посередництво чоловіка, а через Ісуса Христа і Бога Отця, що воскресив його із мертвих» (Гал 1, 1). Цим він захищає свій апостольський авторитет, напевно тому, що у декого в перших християнських спільнотах виникали сумніви – як хтось, крім Дванадцятьох, має такий самий статус?

Важливо додати, що крім невидимого і внутрішнього покликання Савла стати Апостолом Христа, відбулося також видиме підтвердження Церквою цього вибрання. Після свого навернення Савло спочатку був прийнятий учнем з Дамаску Ананією (див. Дн 9, 10-16), а потім відбув подорож до Єрусалиму, до Дванадцятьох: «Прибувши ж у Єрусалим, він пробував пристати до учнів, та всі його боялися, не віривши, що він учень. Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса. І він був з ними, виходячи і входячи до Єрусалиму та проповідуючи сміливо ім’я Господнє» (Дн 9, 26-28). Так само у Посланні до Галатів Павло пише, що прибув у Єрусалим до старших Церкви, щоб ті підтвердили його апостольську діяльність: «Згодом, по чотирнадцятьох роках, я знову пішов у Єрусалим з Варнавою, взявши з собою і Тита. А пішов я туди за об’явленням і явив їм Євангеліє, яке проповідую між поганами, особливо знатнішими, чи, бува, не дарма труджуся чи трудився» (Гал 2, 1-2). Іншими словами, Павло пішов довести керівництву Церкви, що проголошує не щось своє, лише ту саму Благу Вість, яку Христос заповів своїм учням-апостолам, і з якою вислав їх у світ.

Подібно до того, як Павло отримав від Церкви зовнішній мандат проповідувати, так само він передає його іншим (пор. 2 Тим 1, 6), і також заохочує потім тих, хто отримав від нього цей мандат через «покладання рук» на голову, передавати його далі, але робити це виважено (пор. 1 Тим 5, 22). Причому це мандат не лише бути наступником апостолів як таких, тобто як свідків Христа для світу, але також мати подібну апостольську харизму, яку особисто мав апостол Павло (пор. 1 Кор 2, 1-16). Зрештою, харизма «апостольства» у кожного може бути своя, відрізнятися специфікою місії, способом проповідування, засобами, аудиторією, до якої це апостольство скероване тощо. І знову ж таки, завжди ця особиста апостольська ініціатива чи, іншими словами, апостольська ревність повинна мати зовнішній мандат Церкви для того, щоб служила єдності Церкви, а не черговим поділам у ній (див. 1 Кор 12, 1-31).

***

Підсумовуючи, належить сказати, що Новий Завіт подає нам крім старого розуміння апостольства у значенні «місія», «посольство», «завдання», у якому хтось бере участь (пор. Дн 1, 24-25), також відносно нове розуміння цього терміну, яке особливо розвинув Павло у своїх Посланнях, а саме: «апостол» у випадку Дванадцятьох і Павла означає «безпосередній представник і речник Ісуса Христа», але також «продовжувач місії Христа». Крім того, бути апостолом – це справа Божа, а не особистий вибір людей. Євангелист Марко прямо так і пише: «І Він створив дванадцятьох, щоб були при Ньому» (Мк 3, 14). Тут використане те саме грецьке дієслово «poieo» (від якого наше «поет»), яке автор Книги Буття використовує при описі сотворіння світу. Апостоли – це нове Боже творіння.

***

Теологія апостольства та єпископату

Апостол – це той, який покликаний продовжувати справу Ісуса Христа, бути Його представником, говорити і діяти в Його імені, поширювати Його науку в часі і просторі серед усіх людей. Єдина, і то суттєва, різниця від звичайного проповідника Євангелія полягає в тому, що апостол, тобто член Дванадцятьох, – це наочний свідок Воскреслого Христа. Коли апостоли померли, щоб це особливе апостольство не зникло разом із ними, але продовжувалося у Церкві й надалі, вони передали цю свою харизму вибраним учням, яких пізніше почали називати «єпископами», а ця «передача», що містила в собі апостольську харизму і владу, стала називатися «апостольським наступництвом» (successio apostolica).

Першим, хто почав говорити про особливий статус єпископів у Церкві, був Климент Римський (+99) у своєму Посланні до Коринтян. Він пише, що Бог послав своєму народові Христа, Христос – апостолів, а апостоли потім – єпископів, які й продовжують цю лінію (див. Перше Послання до Коринтян, 40. 42). Далі цю думку розвивав Ігнатій Антіохійський (+107), згідно з яким належить пам’ятати, що «без єпископа нехай ніхто нічого не чинить, що стосується Церкви» (Послання до Смірнян, 8 ). Саме Ігнатій Антіохійський впеврше в історії вживає прикметник, який походить від іменника «апостол», а саме – «апостольський». Пише про це на початку Послання до Траллійців, говорячи там про «апостольський звичай». Пізніше цей прикметник стане однією з чотирьох основних ознак Церкви Христової, що і постановив Константинопольський Собор у 381 році.

Натомість Іриней Ліонський (+202) стверджує, що єпископи є гарантією правовірності вчення Церкви, оскільки безперервно передають його суть, починаючи від апостолів. Загалом весь єпископат Церкви на сьогодні є репрезентантом тих Дванадцятьох Апостолів, яких покликав Христос і на яких заснував свою Церкву (див. Проти єресей, 1. 10. 2). До речі, саме Іриней почав говорити про те, що кожен єпископ Церкви, якщо би дослідити, походить від одного з Дванадцятьох, а єпископ Риму бере свої початки від апостола Петра. Звідси, від самого раннього часу, в Церкві пильно дбали, щоб нових єпископів висвячували також «спадкоємні» єпископи, тобто такі, яких «єпископський родовід» починається від Дванадцятьох, і ніяк інакше.

Автор важливого ранньохристиянського твору «Апостольська Традиція», яким довший час вважали Іполіта Римського (б. +235), говорить вже досить виразно про триступеневу церковну ієрархію: єпископи, пресвітери та диякони отримують свій уряд через «покладання рук і освячуючу молитву» єпископа (див. Псевдо-Іполіт, Апостольська Традиція, 2-7). Ці два елементи, а саме «покладання рук» і також «молитва» показують, що апостольство чи теж «апостольське наступництво» розумілося у ранній Церкві не лише горизонтально, як передача від попередника наступнику апостольських повноважень, але також і передусім вертикально, коли при кожних таких свяченнях прикликався Святий Дух, щоб «освятив у правді» кандидата на це апостольське служіння.

Згідно з вченням ІІ Ватиканського Собору кожен окремо взятий єпископ тоді є репрезентантом Дванадцятьох, коли перебуває в єдності з цілою сьогоднішньою Колегією Єпископів на чолі з наступником Петра, єпископом Риму (див. ІІ Ватиканський Собор, Конституція Lumen gentium, 20-23). Отож, всі єпископи Церкви, які сьогодні живуть на землі й мають своє походження, дане їм через хіротонії (єпископські свячення), від апостолів, становлять для вірних сьогодення Колегію Дванадцятьох Апостолів. Звідси слова Христа, сказані свого часу апостолам: «Хто слухає вас, мене слухає» (Лк 10, 16), які на сьогодні реалізуються й актуалізуються у єпископах.

Тут виникають лише дві труднощі, які водночас є питаннями: єпископи, які не перебувають в єдності з єпископом Риму (і через це – з абсолютною більшістю єпископів світу), наприклад православні, які мають зосібна «апостольське походження» завдяки законній хіротонії, репрезентують чи ні Дванадцятьох, якщо не мають зв’язку з одним із Дванадцятьох, і то першим серед них – з Петром? Це питання на сьогодні так і не вирішене вповні. Напевно, деякою мірою православні єпископати репрезентують Дванадцятьох, але теж, напевно, цій репрезентації бракує повноти, тобто зв’язку з тим, хто в новозавітних списках апостолів постійно знаходиться на першому місці, тобто має примат. Тому постійною вже темою останніх екуменічних зустрічей є саме вияснення ролі Єпископа Риму в Церкві.

Маємо чотири списки всіх Дванадцятьох Апостолів у Новому Завіті, і всюди на першому місті названий Петро. Це в Євангелії від Матея 10, 2-4, в Євангелії від Марка 3, 16-19, в Євангелії від Луки 6, 13-16 та в Діяннях Апостолів 1, 13. Щоправда, в цьому останньому списку з Діянь Апостолів вже немає Юди Іскаріота, проте незабаром групи апостолів долучиться Матій. Євангеліє від Йоана подає лише деякі моменти покликання деяких учнів, зрештою, в інших Євангеліях теж маємо такі окремі описи покликань. Повні списки, коли перераховуються всі Дванадцять Апостолів, мають різний порядок, проте Симон-Петро незмінно на першому місці. Потім вже різні ідеологи починають змінювати цю послідовність, ставлячи, наприклад, апостола Андрія на перше місце, як видно хоча б в російсько- чи україномовній Вікіпедії під гаслом «12 апостолів», що абсолютно незгідне з євангельськими текстами.

Натомість друга трудність-питання стосується предмету «апостольського наступництва». Якщо говоримо, що через successio apostolica кожному черговому єпископу передається влада та уряд апостолів, то як бути з пророчим та харизматичним виміром апостольства? Наприклад, такий вимір мав теж – крім влади та уряду – апостол Павло. Такими були апостоли, які у первісній Церкві громадилися у спільнотах поза Єрусалимом, тобто були не з числа Дванадцятьох, і головне – не були вибрані безпосередньо Христом, лише якимось чином, під натхненням Святого Духа, почали проповідувати Євангеліє. Такими були, наприклад, деякі апостоли в Антіохії, що прибули туди з Кіпру та Кирени, однак апостоли в Єрусалимі, ті з числа Дванадцятьох, довідавшись про цих інших, вислали до них посольство в особі апостола Варнави (див. Дн 11, 19-30). До речі, саме в тому часі в Антіохії учнів Христа перший раз названо «християнами» (див. Дн 11, 26).

І хоч еклезіальне походження цих «апостолів в Антіохії» є досить непевним, на відміну від походження Дванадцятьох, напевно стали проповідувати під впливом якихось інших проповідників, які своєю чергою почули Благу Вість від апостолів у Єрусалимі. Чи були ті «антіохійські апостоли» уповноважені Дванадцятьма чи ні – не відомо, проте після візиту Варнави, і пізніше Савла (див. Дн 11, 25-26), ці представники Дванадцятьох підтвердили їхнє апостольство. У всякому разі, це питання, а саме – про інші виміри апостольства, також досить актуальне в екуменічному діалозі, особливо з протестантськими представниками християнства. Зрештою, дискусія про це триває ще з початку ХХ століття, особливо у німецькому богословському середовищі (див. Walter Kasper, Kościół Katolicki. Istota. Rzeczywistość. Posłannictwo, Kraków 2014, s. 339).

Важливим богословським виміром апостольства, що випливає з уважного прочитання Євангелій і тих настанов, які Христос дає своїм учням, є не лише бути Його репрезентантами чи представниками, якими є посли чи висланці, але учні Христа мають бути передусім знаком, який показує народам Царство Боже, спасіння, тим знаком, що наближає до Христа, до Бога, знаком любові Бога і також знаком братерської любові. Апостоли, які «покинули все і пішли за Христом», є також знаком «майбутнього віку», знаком Царства Божого, тобто чогось іншого, що якісно повністю перевершує все дочасне і навколишнє. Апостоли живуть у світі, але повинні бути «не від світу», про що і молився Христос за своїх учнів: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу» (Йн 17, 15-16).

«Бути не від світу» не означає, однак, «бути ідеальними». Вже серед перших Дванадцятьох були слабкі, часом зневірені, а навіть один зрадник, який зрештою вчинив самогубство. Євангелисти, які писали Євангелія, багато десятків років після Воскресіння Христа, ніколи не приховували ані покликання Христом Юди Іскаріота, ані не виключали його зі списку Дванадцятьох. Христос будує свою Церкву на апостолах, тобто на людях, які мають всі наслідки первородного гріха, і хоче цим підкреслити, що, з одного боку, це не людські мудрість і здібності є гарантією сили Церкви, лише Божа благодать, а з другого, що Церква – це не «ідеальна спільнота досконалих», лише крихка спільнота грішників, які прямують до святості силою Божої любові.

Апостол Павло часто підкреслював еклезіальний, тобто церковний вимір «апостольства», а саме, що їхнім завданням є громадити вірних у «спільнотах спасіння», у яких має служитися Євхаристія, проповідуватися Євангеліє та квітнути життя на взірець Христового. Також апостольство ще і в тому має еклезіальний характер, що воно не «належить» якійсь локальній спільноті, лише цілій Вселенській Церкві: апостол є «апостолом Церкви», а не якогось місця чи якогось народу. Натомість у конкретному місці й часі апостол є тим, хто встановлює тут фундамент Церкви, а також церковну дисципліну та звичаї. Саме так Павло засновував нові християнські спільноти по місцях, надаючи їм одночасно правила чи пишучи пізніше до них свої Послання, і залишаючи теж після заснування «пресвітерів», тобто «старших» у даній спільноті.

***
Апостоли: свідки, служителі, слуги

Підсумовуючи як біблійні витоки апостольства, так і богословські роздуми про цю дійсність у Церкві, варто підкреслити три основні елементи, якими мають характеризуватися апостоли Ісуса Христа, а також їхні наступники: свідоцтво (грец. martyria), літургія (грец. leiturgia), служіння (грец. dikonia). Апостол – це співпрацівник самого Бога, того Бога, Який будує тут на землі своє Царство саме руками апостолів. Причому це Царство має не замінити світ і світське (такі спроби не раз були в історії), але бути у світі, як світло і як сіль. Апостол – це не лише проповідник, але також і пастир, відповідальний за доручених йому овець, і який теж готовий життя своє покласти за них (пор. Йн 10, 11; 15, 13).

На сьогодні в Католицькій Церкві апостольське служіння виконують передусім єпископи, пресвітери (священники) і диякони. ІІ Ватиканський Собор так про це говорить: «Христос, якого Отець освятив і у світ послав, через своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї посвяти і місії; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого служіння, різною мірою, різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене церковне служіння здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами» (Конституція Lumen gentium, 28).

Апостоли та їхні наступники є гарантією правовірності навчання у Церкві, єдності віри і спільноти Церкви. Звідси всі поділи серед Церков, що називаються між іншим «апостольськими», є завжди болісними і потребують зцілення та поєднання, щоб було «одне стадо і один пастир» (Йн 10, 16). Так само, у зв’язку з різним розумінням «апостольства» у Церкві, не повинно виникати протиставлення «уряду» й «харизми», оскільки апостоли поєднували обидві ці характеристики, звідси і їхні прямі наступники, єпископи, повинні поєднувати ці два елементи, що взаємодоповнюються і поєднуються любов’ю. 

о. Петро Балог ОР

Джерело: Домініканці в Україні