Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
12:15 Середа 0 168
1-07-2020, 12:15

Теологія і догми

Віра Церкви, яку їй передали Апостоли, котрі натомість отримали цю віру від Ісуса Христа, тобто вона була об’явлена, виражається у так званих правдах віри, або іншими словами – у догматах. Догма – це окреслення Божої істини людською мовою.
Божа правда незмінна, людська мова натомість так, тому перше – незмінне, друге змінюється з плином часу, в залежності від розвитку цієї мови, культури, ментальності, філософії і т. д. Саме тому Собори Церкви постійно уточнювали у своїх формулах попередньо сформульовані правди віри, інтерпретували їх, виясняли. Варто пам’ятати, що «догма» – це не лише «Божа істина», чи не лише «людські слова», це одне і друге разом, подібно як Святе Письмо. Часто боротьба між Вчительством Церкви і на приклад «модернізмом» велася з приводу редукції однією чи другою стороною поняття «догма», і не розрізнення, що в ньому Боже і незмінне, а що людське і змінне.

Саме поняття «догма» виводиться від грецького дієслова «dokein» – «думати», «вважати», «уявляти», а від цього вже походить «dogma», що означає «наказ», «думка», «вчення». Декілька разів з’являється у Святому Письмі, зазвичай у значенні «наказ» (царський), і лише один раз у близькому теології значенню – у Діяннях Апостолів, коли Єрусалимський собор видав постанову щодо язичників (див. Дн 15, 23). Перші Отці Церкви, наприклад Ігнатій Антіохійський, часто «догмами» називали слова Христа з Євангелій, протиставляючи їх якомусь філософському вченню, тобто «світським догмам». Коротко кажучи, початково поняття «догма» мало різнонаправлене значення, інколи навіть означало «єретичне вчення».

У V столітті один відомий і вчений чернець, Вікентій Леринський (+450) сформулював класичний критерій істинності догми: quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est, тобто істинним є те, «у що вірили всюди, завжди і всі» (Вікентій Леринський (Peregrinus), Commonitorium, 2). В принципі, ця формула вірна і сьогодні, проте в зв’язку з розвитком правд віри часто належить довго пояснювати, чому цього «не було» на початку, а пізніше воно «з’явилося» і оголошено правдою віри, тобто догмою. Наприклад, католицькі Богородичні догмати, чи вчення про непомильність Римського Єпископа.

У сьогоднішньому католицькому значенні поняття «догма» починає розвиватися десь з XVIII століття, і вже на І Ватиканському Соборі, у 1870 році сказано так, що таке «догма»: «Те, що міститься у Слові Божому, написаному чи переданому у Традиції, і через Церкву подане для віри, як Об’явлене Богом – або в урочистих постановах, або в звичайному та загальному вченні» (І Ватиканський Собор, Догмат. Конституція De Fide Catholica, 34). Пізніше, папа Павло VI, майже дослівно повторить це визначення у своєму Сповідуванні віри (див. ККЦ, 182). Цю істину віри належить віруючій людині, яка є членом до Церкви, прийняти у своїй вірі. Проголошення чи публічне навчання інших істин, а отже, заперечення проголошених Церквою догм, називається єрессю. Варто тут додати, що приватні об’явлення, побожні думки, теологумени (правдоподібні богословські твердження) не є догмами, відповідно, не являються для віруючих обов’язковими до прийняття у їхній вірі.

Більшість догм була подана Церквою для прийняття у вірі в урочистих постановах чи то Соборів, чи то Синодів, чи теж в урочистих декретах Папи Римського. Проте, деякі догми не були осібно ніколи урочисто проголошені, однак містяться в іншій догматичній істині, яка однак проголошеною була.

Також важливо пам’ятати, що істини віри, як такі, тобто самі в собі, не можуть бути скасовані, змінені, зредуковані чи подані як «необов’язкові». Якби так було, то віра була б чимось ситуативним і суб’єктивним, залежним від змінних обставин, а говорячи теологічно, це б означало, що Бог вводить в оману вірних, один раз подаючи певну істину для віри, іншого разу скасовуючи її. Можна дискутувати над способом вираження тієї чи іншої істини віри, але її суть, об’явлена прямо чи навіть не прямо, не може змінюватися. Це правда, що деякі догми у процесі розвитку Церкви і розуміння Церквою «знаків часу» стають «історичними», інші залишаються «насущними» чи стають такими, тобто на деякі колись зверталося більшу увагу, сьогодні вже меншу, проте це відміняє їхню істинність. Можливо, такі «історичні» догми потребують нового формулювання без зміни суті, щоб стали більш зрозумілими «сьогодні» (aggiornamento). Тут ще варто додати, що не всі догмати мають той самий ступінь значення – є так звана «ієрархія правд віри». Про це говорить, між іншим, ІІ Ватиканський Собор в Декреті про екуменізм, звертаючись до богословів: «Порівнюючи різні віровчення, нехай вони пам’ятають, що існує певний порядок, або «ієрархія», істин католицького віровчення, бо різним є їхній зв’язок з основами християнської віри» (ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 11).

Звичайно, не всі Церкви так само розуміють догми, як це розуміється в католицькому вченні. Для Православних Церков лише догми, прийняті на перших семи Вселенських Соборах являються обов’язковими. А тому, останній догмат Церква проголосила 787 року на ІІ Нікейському Соборі (протистояння іконоклазму). Такий підхід підкріплюється двома аргументами. По-перше, «правила віри», тобто догматичні формули, повинні бути проголошені спільно, дорогою консенсусу всіх Церков, а не лише однієї чи якоїсь групи Церков. По-друге, ті догматичні формули були прийняті, щоб захищати істину, натомість сама істина не може виразитися словами, лише може бути пережита пневматологічно-літургійно та еклезіально. Тим не менше, після тих семи Вселенських Соборів, мали місце догматичні постанови у Православній Церкві. Наприклад, 1351 року підчас Синоду в Константинополі було врочисто проголошено вчення про «Божественні енергії» Григорія Палами як правовірне і ці рішення пізніше увійшли до літургійних книг, передусім до Постної Тріоді.

Що стосується протестантизму, то ще Лютер а також теж Кальвін, вважали, що загалом церковні догми, як такі, існують, проте лише ті, які «згідні з Писанням», передусім це стосується теми виправдання, яка є домінуючою у протестантизмі. Якщо ж є хоча б підозри, що якісь навіть на Соборах сформульовані «правди віри» не згідні з Писанням, чи заперечують істину про виправдання, тоді можна а навіть треба ці догми переглянути і видозмінити, а навіть скасувати.

Підсумовуючи, треба сказати, що догма – це символічне, тобто мовне визначення про Бога і Його дію, і під цим символом чи цією мовою укрита незмінна істина, яку Бог за посередництвом Церкви доносить віруючій людині. Кожна догма Церкви пов’язаний з символом віри, проголошенням Євангелія, прославленням Бога чи літургією. Властиво, то формулювання догми – це не слово Бога, а це відповідь людини, це людський резонанс на Боже Об’явлення, і цей резонанс, звичайно, повинен включати в собі те Боже слово. В широкому значенні, догмат означає, що в Церкві є істина, і що Церква цю істину проголошує, причому форма цього проголошення залежна від епохи, ментальності, континенту, мови і т. д. У вузькому значенні, як це наприклад подає І Ватиканський Собор, догма означає проголошення цієї істини у такій формі, яка має бути прийнята вірними остаточно і без обумовлень, незалежно від епохи, ментальності чи мови. Наприклад, що Бог є Трійця, що Ісус Христос є Богом, що мати Ісуса Христа є Богородиця тощо. Публічне заперечення догми у вузькому значенні називається єрессю і зазвичай закінчується екскомунікою, тобто відділення того, хто не поділяє віру Церкви, від цієї ж Церкви.

Догма – це певний шифр, ключ до скарбниці Божої таємниці, це «найкоротше формулювання віри», як говорив Тома Аквінський (див. STh II-II, q. 1, a. 6, ad 1). Цей ключ має бути спільним для всіх, хто б його не тримав у руках, а тому завданням Церкви є так формулювати догмати у кожному часі і в кожній епосі, щоб дійсно ці формулювання, не втрачаючи своєї властивості відкривати скарбницю Божої тайни і проявляти Божу істину, були зрозумілими і прийнятними віруючим цілої Вселенської Церкви. Догма, отже, повинна мати в собі характер сопричастя, (лат. communio), і поєднувати вірних, а не розділяти. Звичайно, вірні в той сам час зобов’язані йти не за власним лише розуміння правди Божої, але sentire cum Ecclesiae, як писав св. Ігнатій Лойола (Ігнатій Лойола дослівно писав так: «Sentire vere in Ecclesia militante», що дослівно означає: «Істинно відчувати у воюючій Церкві»), тобто «вчуватися» або «вслухатися» разом з цілою Церквою у голос Божий, і разом з нею, у сопричасті, відповідати на цей голос. Десь так, як у Східній Літургії говориться перед спільним визнанням Символу віри: «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати».

Джерело: Отець Петро Балог ОР

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий