Ким були апостоли ранньої Церкви та яку вони мали владу? Чи можна апостола Павла називати останнім з апостолів? Що про апостолів написано у Святому Письмі та яка їхня роль у Церкві? У чому полягає апостольське наступництво? На ці питання відповідає о.Петро Балог ОР, розглядаючи їх в історичниму, теологічному й еклезіальному вимірах.
Біблійне коріння апостольстваПоняття «апостол» походить дослівно з грецької – «apostolos», що означає «посланець», «посол» чи «посольство», але воно також означало «[морське] відправлення», тобто «флот». Йшлося про когось, кого хтось інший, важливіший за нього, відправляє кудись із певним дорученням, завданням чи місією. Апостол, отже, представляв інтереси свого господаря і повністю його репрезентував, будучи його «вустами, очима і вухами» під час тривання своєї апостольської місії.
Найкраще, здається, суть того, ким є апостол, передає наше поняття «посол»: до послів інших країн ставляться не як до приватних осіб, але як до голови держави, яку посол представляє, і думку якого він у даній країні транслює. Саме так і розумів роль своїх апостолів Ісус Христос, коли говорив: «Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його» (Йн 13, 16). Також, в іншому місці, Він говорить про репрезентативний характер апостолів, своїх учнів: «Хто вас приймає, той мене приймає; а хто мене приймає, той приймає того, хто мене послав» (Мт 10, 40). У юдаїзмі часів Ісуса Христа, наприклад у Мішні Беракот, йдеться про те, що «посланець когось є мовби сам той, хто його вислав» (Мішна Беракот 5, 5). Хоча варто додати, що християнська ідея «апостолату» хронологічно випереджала ту, яка подана у Мішні Беракот.
У Новому Завіті «апостолами» є передусім Дванадцять учнів Ісуса Христа, яким їхній Учитель передав місію проголошення Євангелія. Дванадцять – це символічне число, яке відсилає передусім до дванадцяти поколінь Ізраїля. Натомість тепер, коли Христос будує свою Церкву, яка є Новим Ізраїлем, представниками цих поколінь символічно є саме ці Дванадцять, вибрані Христом. Зрештою, наприкінці часів Христос заповів цим Дванадцятьом, що вони «судитимуть дванадцять поколінь Ізраїля» (див. Мт 19, 28; Лк 22, 30).
Крім Дванадцятьох, апостолами називалися Павло, Тимотей, Варнава та деякі інші. У своїх Посланнях апостол Павло серед різних харизм називає також «апостольство» (див. 1 Кор 12, 28; Еф 4, 11), підкреслюючи, що це «Бог настановив деяких апостолами». Однак це спільнота Церкви в особі її керівництва висилає тих чи інших апостолів з певною місією. Наприклад, у Діяннях Апостолів читаємо: «Тоді апостоли і старші разом з усією Церквою схвалили вибрати кількох з-між себе і послати в Антіохію з Павлом та Варнавою: Юду, званого Варсавою, і Силу, мужів-проводирів поміж братами» (Дн 15, 22).
Учні Ісуса Христа, яких євангелисти називали «апостолами», репрезентуватимуть Христа навіть до кінця часів: «Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля» (Мт 19, 28). А поки що Христос довіряє їм свою місію, щоб у Його імені тепер уже апостоли кликали нових учнів: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28, 19-20).
Тут варто додати, що є два головні зовнішні критерії, щоб бути апостолом Ісуса Христа: по-перше, це означає отримати від Христа місію свідчити про Нього завдяки особливому дару Святого Духа (див. Дн 1, 8), а по-друге, бути наочним свідком Його перебування тут, на землі, і потім Воскресіння (див. Дн 1, 21). Треба теж додати, що сам Христос не називав своїх учнів «апостолами», цей термін уже пізніше, зокрема під впливом Послань апостола Павла, євангелисти почали вживати передусім щодо Дванадцятьох.
Звичайно, титул «апостола» має ширше значення, аніж лише таке, що обмежувалося б Дванадцятьма. І так було вже у первісній спільноті Церкви. Ті Дванадцять, а також – винятково – пізніший апостол Павло, якого деколи називають «Тринадцятим Апостолом», становлять непорушний фундамент Церкви Христової. Натомість кожен, кому потім доручена місія проголошення Воскреслого Христа чи Доброї Новини, є у певному сенсі «апостолом». Важливо лише – і це виразно видно у Діяннях Апостолів – щоб цю місію підтвердили оті Дванадцять або встановлені ними пастирі чи їхні наступники.
Важливо також нагадати, що крім Дванадцятьох Ісус Христос вибрав сімдесят двох інших, яким доручив подібну місію: «Після цього Господь призначив сімдесят двох інших і послав їх перед собою в кожне місто й місце, куди сам мав прийти» (Лк 10, 1). У певному сенсі всі, які наслідують Христа і стають Його учнями, покликані бути «апостолами». Звичайно, не у юрисдикційному сенсі, як ті Дванадцять, що отримали владу від Христа: «Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мт 18, 18), але у сенсі загальному, щоб бути свідками для світу, «сіллю землі» та «світлом світу» (пор. Мт 5, 13-16).
Проте саме Дванадцять становлять «фундамент», а не всяке апостольство як таке. І ця історична й персональна прив’язка дуже важлива, особливо у світлі різних зловживань, самопроголошень себе «апостолами» чи вдавання, що хтось є апостолом. Про таких «фальшивих апостолів» говорить вже апостол Павло: «Оті бо – то апостоли неправдиві, робітники лукаві, що вдають апостолів Христових» (2 Кор 11, 13). Подібно, коли Павло прибув до Ефесу, зібрав місцевих пресвітерів і промовляючи до них, між іншим сказав: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів» (Дн 20, 29-30).
З апостольством невід’ємно пов’язана місія ad gentes, тобто «у світі» чи «до людей, серед народів». Христос, висилаючи своїх учнів у такі місії, давав їм досить суворі інструкції, що мають робити, і особливо – як мають відправлятися в таку місію: грошей не брати, торби не брати, другого вбрання також тощо, мінімум усього. Що Христос хотів цим сказати? Дослівне прочитання таких інструкцій для апостолів може звести на манівці. Хоча б тому, що в трьох євангельських текстах (Мк 6, 7-13, Мт 10, 1-15, Лк 9, 1-6), які описують ці настанови, Христос по-різному ставить наголоси, що саме брати, а чого не брати з собою. В Євангелії від Марка можна взяти з собою «палицю і сандалі», натомість у Луки Христос навіть палицю забороняє брати з собою. А у Матея ще радикальніше: не лише палицю чи гроші, але і взуття.
Скоріш за все, євангелист Матей, радикалізуючи устами Христа вимоги до апостолів, протиставлявся тодішнім мандрівним філософам, кинікам (з латини: циніки), тобто рухові, який постав у Греції ще у IV столітті перед Христом за ініціативою Антисфена та його учня Діогена. Ці мандрівні проповідники вважали людське буття тут «марнотою», а всякі матеріальні блага – непотребом, тому і жили скромно, ходили босо, практикували аскетизм, тобто були популярні в народі. Вплив киніків значно зменшився десь у ІІІ столітті до Христа, але знову відродився у добі розквіту Римської імперії, у І столітті після Христа, тобто саме в часі написання Євангелій. Звідси, здається, і походить причина появи заборони навіть взуття для апостолів, які вирушають на місію. Коротко кажучи, суть слів Христа не в деталях, бо вони прив’язані до місця і часу, а також досвіду самого євангелиста (у Матея, колишнього митаря, перераховані всі види грошей, які не можна з собою брати), лише у тому, щоб успіх місії прив’язувати до Божого супроводу, а не до людських засобів.
Учні Христа, пізніше названі апостолами, – це діти свободи, яких передусім стосуються слова Христа з Нагірної проповіді: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться. Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе» (Мт 6, 31-34). Гроші, торби, друге вбрання, друге взуття – це все про майбутні потреби, на сьогодні ж – це просто тягар. Мати це все – це жити майбутнім, а не теперішнім. А Христос висилає своїх учнів на місію тут і тепер. Ось саме це і є суть Його слів, щоб нічого не брати, що є зайве на сьогодні, щоб повністю сконцентруватися тепер на своїй місії, а не думати одночасно про завтрашній день.
Апостол має стати перед людьми без зайвих тягарів, з повною довірою Богу і Його Провидінню, без будь-якого людського захисту і забезпечення. Вбранням апостола має бути зовсім інша одежа: «Ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливості і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже» (Еф 6, 13-17). Отже, не лише «жити минулим» є чимось не властивим для апостола, але також «жити майбутнім». Як писали пізніше деякі святі, наголошуючи щоправда більш духовний вимір цих трьох періодів часу: «Залиште минуле Божому Милосердю, майбутнє – Божому Провидінню, а теперішнє віддайте Божій Любові».
о. Петро Балог ОР
Джерело: Домініканці в Україні
Схожі новини
