Папа: З хрестом неможливі переговори – ми або приймаємо його, або відкидаємо

Привітальні вигуки під час в’їзду до Єрусалиму та впокорення Ісуса. Святкові викрики та жорстоке лютування. Ця двояка таємниця щороку супроводить вступ у Великий Тиждень в двох характерних моментах цього богослуження: процесійній ході з пальмовими й оливковими галузками на початку та урочистому читанні розповіді про Страсті.

Даймо залучити себе в цю дію, натхнену Святим Духом, аби отримати те, про що просили в молитві: з вірою супроводжувати нашого Спасителя на Його дорозі та завжди мати перед собою повчання Його страстей, як приклад життя та перемоги над духом зла.

Ісус показує нам, як долати важкі хвилини та найпідступніші спокуси, зберігаючи в серці мир, який не є ні відчуженістю, ні незворушністю, ні суперменством, але довірливим врученням Себе Отцеві та Його волі спасіння, життя, милосердя. Протягом всієї Своєї місії Він перейшов через спокусу «чинити власну справу», самостійно обираючи спосіб або вийшовши з-під послуху Отцеві. Від початку, під час сорокаденного змагання у пустелі, аж до кінця, під час Страстей, Ісус відкидає цю спокусу зі слухняним довір’ям до Отця.

Також і сьогодні, під час Свого в’їзду до Єрусалиму, Він показує нам дорогу. Бо в цій події лукавий, князь цього світу, розігрував свою карту: карту тріумфальності, а Господь відповів, залишаючись вірним Своєму шляхові – дорозі покори.

Тріумфальність старається наблизити мету, шукаючи найкоротшу дорогу та фальшиві компроміси. Намагається вийти на колісницю переможця. Тріумфування живе жестами та словами, які, однак, не пройшли через горнило хреста, підживлюється порівнюванням з іншими, вважаючи їх завжди гіршими, вадливими, невдахами… Однією з підступних форм тріумфальності є світська духовність, що є найбільшою небезпекою, найпідступнішою спокусою, яка загрожує Церкві (De Lubac). Ісус знищив тріумфальність Своїми страстями.

Господь по-справжньому розділив радість з народом, з молоддю, що вигукувала Його ім’я, називаючи Царем і Месією. Його серце втішалося, бачачи ентузіазм та свято убогих Ізраїля. Настільки, що фарисеям, які вимагали зганити Його учнів за ці скандальні вигуки, Він відповів: «Якщо ці змовкнуть, кричатиме каміння» (Лк 19,40). Покора не означає заперечування дійсності, а Ісус дійсно є Месією, дійсно є Царем.

Але, водночас, Христове серце прямує іншим шляхом, святою дорогою, яка відома лише Йому та Отцеві: дорогою, що від «становища Бога» веде до «становища слуги», дороги впокорення у слухняності «аж до смерті, смерті ж хресної» (Фил 2,6-8). Він знає, що для того, аби досягнути справжнього тріумфу, необхідно вивільнити місце для Бога, а для того, щоб зробити місце для Бога, існує лише один спосіб: обдирання себе з усього, спустошення себе. Мовчати, молитися, впокорюватися. З хрестом, браття й сестри, не можна вести переговори, або його обіймаємо, або відкидаємо. А Своїм впокоренням Ісус захотів відкрити нам дорогу віри, випереджуючи нас на ній.

За Ним першою нею пройшла Його Мати Марія, перша учениця. Пречиста Діва та святі мусіли терпіти, аби прямувати вперед у вірі та в Божій волі. Відповідати з вірою перед обличчям суворих і болючих життєвих подій коштує «особливих зусиль серця» (пор св. Іван Павло ІІ, Redemptoris Mater, 17). Це ніч віри. Але лише з цієї ночі розпочинається світанок воскресіння. В підніжжі хреста Марія переосмислила слова, якими ангел провістив Її Сина: «Він буде великим, Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька, і він назавжди царюватиме над домом Якова, а його царству не буде кінця» (Лк 1,32-33). На Голготі Марія стояла перед цілковитим спростуванням цієї обітниці: Її Син вмирає на хресті як злочинець. Таким чином, тріумфування, знищене Ісусовим впокоренням, було так само знищене у серці Матері: обоє вміли мовчати.

Випереджені Марією, незчисленні святі пішли за Ісусом дорогою покори та слухняності. Сьогодні, у Всесвітній день молоді, хотів би згадати всіх молодих святих, особливо тих «по-сусідству», про яких знає лише Бог і яких Йому подобається несподівано нам об’являти. Дорогі юнаки й дівчата, не соромтеся виявляти свій ентузіазм задля Ісуса, вигукувати, що Він живий, що Він є вашим життям. Але, одночасно, не бійтеся іти за Ним хресною дорогою. І коли почуєте, що Він закликає, щоб ви зреклися себе, скинули з себе власні забезпечення, повністю довірившись Небесному Отцеві, то, дорогі юнаки і дівчата, радійте й веселіться! Ви бо перебуваєте на дорозі Божого Царства.

Радісні вигуки та жорстоке лютування; мовчання Ісуса під час Страстей є вражаючим, Він перемагає також спокусу відповісти, бути «медійним». В моменти темряви та великих випробувань необхідно мовчати, наважитися мовчати, але це має бути лагідне, а не злобне мовчання. Лагідність мовчання зробить так, що виглядатимемо ще слабшими, ще впокоренішими, й тоді диявол, набравшись відваги, вийде на відкритий простір. Необхідно чинити йому спротив у мовчанні, «втримуючи позиції», але з такою ж поставою, що в Ісуса. Він знає, що це війна між Богом і князем цього світу, не йдеться про те, щоб покласти руку на меч, але залишатися спокійними, стійкими у вірі. Це година Бога. І в той час, як Бог вступає в битву, слід залишити її Йому. Наше безпечне місце – під омофором Пресвятої Богоматері. Тож очікуючи, коли Господь прийде та втамує бурю, своїм мовчазним свідченням на молитві даваймо собі самим та іншим «рацію надії, яку носимо в собі» (1 Пт 3,15). Це допоможе нам жити в святому напруженні між пам’яттю та обітницями, між дійсністю лютощів, присутньою в хресті, та надією воскресіння.