Стигмати: містика чи психосоматика?

Явище стигматів у Католицькій Церкві

Стигмати – це кровоточиві рани, зазвичай болісні, які відкриваються на руках, на ногах чи на боці деяких містиків (деколи також на обличчі чи на будь-якій частині тіла) й імітують рани Ісуса Христа. Іноді вони кровоточать постійно, інколи ж – час від часу. Вперше в історії християнства про стигмати згадує апостол Павло в Посланні до Галатів: «Я ношу на моїм тілі рани (досл. «стигмати») Ісуса» (Гал 6, 17). Щоправда, це грецьке поняття має не зовсім той сенс, який у нього вкладають сьогодні. Стигмою давні греки називали пляму чи тавро, яким позначали рабів або тварин, щоб було зрозуміло, чия вони власність.

Говорячи про «стигмати», апостол Павло, найімовірніше, мав на думці те, що йому доводилося переживати заради Христа: різні хвороби (див. Гал 4, 13; 2Кор 12, 7), побиття кийками чи каменування (див. 2Кор 11, 25), боротьбу зі звірами (див. 1Кор 15, 32), важкі скорботи (див. 2 Кор 1, 8). І всі ці страждання Павло вважає знаками належності до Христа. Саме ними він хоче відрізнятися від тих, хто «хвалиться обрізанням».

Та вже від св. Франциска Ассізького поняття «стигмати» набуває нинішнього значення. Стигмати можуть мати різну форму, з’являтися в різних місцях на руках чи ногах і на різний час: у когось вони тимчасові, в інших залишаються на все життя.

Проте всі стигмати, якщо Церква визнає їхню автентичність, пов’язані з ранами Христа.

Знаковий той факт, що стигматики здебільшого належать до лона Католицької Церкви. Імовірно, це пов’язано зі специфічною формою католицького містицизму. Православна Церква ставиться до стигматів із пересторогою й часто пояснює їх як прояв манії або наслідок емоційних станів вірянина. У кожному разі, навіть Католицька Церква, визнаючи цей феномен за надзвичайний і чудесний, не зобов’язує вірити в нього.

Цікаво, що історично стигматики здебільшого були чоловіками й не священиками. Перша відома жінка-стигматичка – св. Катерина Сієнська, на тілі якої стигмати з’явилися 1375 року, за п’ять років до смерті. Щоправда, її рани не кровоточили; такі стигмати часто називають «невидимими». На той час єдиним і унікальним визнаним стигматиком був св. Франциск, тож, коли 1461 року в канонізаційному акті серед доказів святості сієнської містички були вказані її стигмати, представники францисканського ордену висунули протест, надаючи різні аргументи «проти».

Через те що стигмати св. Катерини Сієнської почали виразно «конкурувати» зі стигматами св. Франциска, а між орденами почалися суперечки з цього приводу, 1472 року Папа Сикст IV, францисканець, видав буллу, в якій забороняв іменувати св. Катерину стигматичкою, щоб спір між францисканцями і домініканцями не переріс у ворожнечу. Однак 1630 р. Папа Урбан VIII скасував цю заборону.

На сьогодні кількість чоловіків і жінок зі стигматами майже зрівнялася, а от про перших священиків-стигматиків стало відомо лише в ХХ ст. Це можна пояснити тим, що невисвячені особи, навіть якщо це ченці чи черниці, не маючи змоги безпосередньо служити від імені Христа Святу Жертву, тобто Службу Божу, прагнуть по-іншому фізично долучитися до цієї Жертви. Унаслідок цього глибокого прагнення й містичних роздумів чи особистих об’явлень у них на тілі деколи й з’являються стигмати.

Медицина про стигмати

Медицина та психологія часто пояснюють феномен стигматів певними психофізичними розладами. Ще в ХІХ ст. психологи говорили про такі причини стигматів, як епілепсія чи істерія. У наш час ідеться про невроз або дисоціативний розлад особистості, тобто ідентифікацію себе з кимось іншим. Іншими словами, це такий психічний стан, коли особа «занурюється» в іншого, солідаризуючись із його відчуттями й переживаннями.

У разі справжніх стигматів ідеться про солідарність із відчуттями Христа і Його стражданнями, причому проявляється не тільки на психічному, а й на соматичному рівні – проступає на тілі.

На думку медиків, стигмати часто пов’язані з невротичною анорексією, тобто критичною втратою маси тіла, голодуванням (постами). Окрема справа – фальшиві стигмати, які виникають у результаті самокалічення або несвідомого поранення. У першому випадку маємо справу з шахрайством, у другому – з приписуванням звичайному явищу ознак надзвичайного. Інколи причиною появи стигматів називають містифікацію чи посттравматичний розлад, джерело якого лежить у дитинстві чи пізнішому житті.

Найвідоміший приклад шахрайства зі стигматами трапився в ХVІ ст., коли вони начебто з’явилися в іспанської сестри-францисканки Магдалени від Хреста. Св. Ігнатій Лойола ставився до них із постійною підозрою, а от св. Тереза Авільська захоплювалася цією сестрою. Утім, коли Магдалена важко захворіла й була майже при смерті, вона визнала, що її стигмати були самокаліченням, тобто шахрайством. За це після одужання Іспанська інквізиція засудила її до довічного ув’язнення в одному з монастирів ордену. Сестра Магдалена розкаялася й надалі провадила святе життя.

Навіть якщо медики та психологи намагаються пояснити явище стигматів науково, дехто з них усе-таки додає, що причина таких ран нерідко полягає в особистому благочесті стигматиків та їхньому прагненні співстраждати з Христом. Утім, дослідники, схильні кожен феномен пояснювати суто в матеріалістичному ключі, вважають стигмати або фальшивкою, або хворобою, або результатом самонавіювання чи неврозу на релігійному ґрунті.

Наприклад, стигмати св. Франциска такі дослідники в першій половині ХХ ст. пояснювали дією бактерії, що спричиняє малярію. За цим тлумаченням, святий хворів на пурпуру, що проявляється як дрібноточкові капілярні крововиливи в шкіру, тому в нього й були рани на руках, ногах і на боці. А в другій половині ХХ ст. виникла нова гіпотеза про те, що стигмати св. Франциска – це наслідок прокази, на яку він захворів перед смертю.

Стигмати о. Піо такі вчені пояснювали або як шарлатанство – результат того, що він поливав руки фенолом, або як прояв істерії. Так гадав, зокрема, лікар і францисканець Аґостіно Джемеллі. Зрештою, він вважав, що єдиним стигматиком Церкви був і залишається св. Франциск, решта ж – це або фальсифікації, або медичні розлади. Припускали також, що стигмати о. Піо – це прояв невротичного некрозу. Ватикан, дослідивши всі ці звинувачення, врешті отримав докази їхньої безпідставності, хоча початково теж вагався.

Стигмати і містика

У кожному разі, навіть якщо частково вдається пояснити феномен стигматів із медичної чи психологічної точки зору – що й не дивно, якщо зважити, що це фізичне явище, яке має форму ран на тілі й пов’язане з певними ментальними станами, – то обмежувати ці явища лише матеріальними чинниками або психічними розладами не дозволяють аналогії з іншими феноменами. Ідеться про героїзм, коли хтось віддає життя на фронті за інших, чи «хворобливе» милосердя до ближніх, як у було у випадку Матері Терези, волонтерська опіка про хворих і багато інших учинків, які часто називають проявами справжньої людяності; суто наукове пояснення цих дій виключало б вимір людського духу, або, як говорить богослов’я чи етика, теологічних чи людських чеснот, таких, як любов і віра.

В основі багатьох учинків, зокрема й благородних і жертовних, лежить віра. А тому, навіть пристаючи на наукові пояснення причин виникнення стигматів, обмежуватися лише ними означало б погодитися зі знаменитою думкою Зиґмунда Фройда, який вважав релігійність хворобою, а саме – різновидом неврозу.

Релігійний погляд, тобто погляд людини побожної, яка не обмежує світ і події в ньому лише матеріальними явищами, сприймає феномен стигматів як один із проявів містики, а в межах містики інколи як результат приватних об’явлень. Хоча й не часто, внутрішній містичний стан іноді виявляється в деяких зовнішніх ознаках, як-от інтенсивне пітніння, неконтрольовані сльози, тимчасова нечутливість, левітація чи, власне, стигмати. Проте належить підкреслити, що такі зовнішні прояви – аж ніяк не істотні й тим більше не необхідні ознаки християнської містики.

Феномен стигматів можна логічно пояснити і з наукового, і з духовного боку, і ці два пояснення не мають суперечити одне одному.

Якщо медицина називає стигмати розладом особистості через релігійне переживання (іншими словами – «виходом поза своє “я”»), то щось таке, власне, і відбувається в досвіді містика, який у спробі контакту з Богом намагається вийти поза все видиме, навіть поза себе самого, щоб максимально віддалитися від матеріальної сфери й наблизитися до сфери духовної. Тому й трапляються часом певні «розлади», тобто, з погляду фізичного світу, ненормальні явища, яких у звичайному житті та за звичайної поведінки не буває. Зрештою, керівництво Церкви завжди долучає до дослідження автентичності стигматів висновки незалежних медиків.

Містик, що виходить поза сферу матеріального, тобто поза поле дії п’яти людських чуттів, має видіння, яких не можуть верифікувати ті, хто в матеріальній сфері залишається. Він може отримати дар бачення чогось майбутнього чи глибше тлумачення теперішнього – тобто пророцтва; або заглибитись у Христа і Його життя не лише теоретично, на розумовому рівні, а й психофізично, з одного боку, виходячи «поза себе», а з іншого – занурюючись цілим собою, своїм єством, усім тілом і душею. Стигмати в такому разі – це прояв повністю зрілої містики, і тому цей феномен властивий лише невеликій кількості осіб. Мати стигмати за ще незрілого духовного стану не вийде (хіба що хтось їх різними способами імітуватиме), або ж, якщо вони і з’являться, такий стигматик неналежно сприйматиме їх і їхню роль у своєму житті.

Стигмати й поєднання з Богом

Іншими словами, лише «чисті душі», тобто цілковито поєднані з Богом, а у випадку християнина – з Христом розіп’ятим, можуть зазнати чогось такого, як стигмати. Тут також дуже важливі особиста покора й усвідомлення, що стигмати отримані не для «реклами» чи як винагорода, що це – співстраждання з Христом, певний дар Божий, який даний, з одного боку, щоб глибше поєднати особу з Христом, а з іншого – для покірного служіння іншим. Інакше, навіть маючи стигмати, містик може впасти в те, що старослов’янською називається «прелесть», тобто в оману, гордощі, спокусу.

Варто додати, що часто такі зовнішні надзвичайні явища трапляються й поза «духовною сферою», тобто поза полем християнської містики, і їхні причини полягають суто у психосоматиці. У такому разі це ні шарлатанство, ні містика. Тут маємо справу з розладами, і з ними працюють медики та психологи; Церква ж стверджує, що ці явища не є «надзвичайними з точки зору віри». Однак якщо йдеться про містичне єднання душі з Богом, коли вона ніби підноситься до Господа та зближується, наприклад, із розіп’ятим Христом, то, залежно від інтенсивності досвіду, тіло може начебто «потягтися» за нею – аж до появи фізичних проявів, які нагадують рани Христа.

Головна причина стигматів чи інших зовнішніх проявів єднання душі з Богом – це велика любов містика до Бога.

Св. Франциск Сальський писав: «Страждання Того, Кого я люблю, походять із Його любові, тому вони, хоч і засмучують у співчутті, радують через уподібнення… Саме така любов стала причиною стигматів муки Господньої в серафічного улюбленця св. Франциска й дала вогненні рани Спасителя ангельській улюблениці св. Катерині Сієнській. Любовне уподібнення загострило вістря болісного співчуття» (Франциск Сальський, «Трактат про Божу любов», V, 5).

Святі містики, які мають якісь зовнішні прояви єднання з Богом, ніколи не зосереджуються на них і ніяк їх не підкреслюють – вони сконцентровані лише на факті свого поєднання з Богом, а щось таке, як стигмати, вважають річчю другорядною. Це теж свідчить про духовну зрілість і розуміння того, що насправді важливе в нас, віруючих, для Бога – наша любов до Нього і єдність із Ним. І хоч би які зовнішні явища цю єдність супроводжували, містик не може відволікатися на них чи надавати їм великого значення. Майже всі містики, які отримали стигмати, прагнули приховати цей факт і не приваблювати уваги до цього феномену. І нехай Церква часто вважає стигмати видимим знаком святості, проте це не головний аргумент для такого визнання; важливіша святість особистого життя і, між іншим, ставлення стигматика до своїх ран. У кожному разі, стигмати – не основний аргумент для канонізації.

Фрагмент із книжки «Віра шукає розуміння. Подорож стежками пізнання» («Кайрос», 2018).

Джерело: Домініканці в Україні