Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Духовне Причастя християнина
14:54 П'ятниця 0 1 183
20-03-2020, 14:54

Духовне Причастя християнина

Поняття «причастя», яке інколи теж називається «со-причастям», у християнській традиції є перекладом з грецької поняття «koinonia», що латиною перекладали як «communio». Koinonia, тобто зв’язок, співучасть, співвідношення, співтовариство. Це коли я не залишаюся сам з собою, але входжу у контакт з кимось іншим.
Цікаво, що у Новому Завіті деколи поняття «koinonia» означає «грошову допомогу», «збірку» для бідних. Апостол Павло в кінці Послання до Римлян пише: «Македонія і Ахая вирішили зробити якусь збірку на потреби вбогих святих в Єрусалимі» (Рим 15, 26). Тут слово «збірка» в грецькому оригіналі звучить саме як «koinonian». Деякі Отці Церкви, наприклад св. Йоан Золотоустий, звертали особливу увагу на зв’язок між Причастям і допомогою вбогим (див. Йоан Золотоустий, Бесіди на 1 Послання до Коринтян, 27, 5).

Причаститися, тобто ввійти у контакт з Богом, можна по-різному: через молитву, через читання Слова Божого, через слідування за Ним, тобто за Його волею у своєму житті, через милосердя по відношенню до ближнього, через навернення, через духовні практики. Врешті, у найповніший спосіб – через приймання Найсвятіших Тіла і Крові Христових. Кожен спосіб має своє значення, час, місце, інтенсивність і свій вираз. Найкраще практикувати всі можливі способи контакту з Богом, як люблячий чоловік використовує всі сили, можливості і способи, щоб бути зі своєю коханою. Інколи, не маючи можливості практикувати один з цих способів зв’язку з Богом, християнин вибирає інші. Головне, щоб іншими не нехтувати в ім’я вибраних способів. Але теж деколи не має можливості – принаймні тимчасово – практикувати один зі способів зв’язку з нашим Отцем. Це стосується також того найбільш піднесеного способу, яким є участь у Євхаристії і Причастя Святих Тайн. У цьому випадку Церква заохочує до духовного Святого Причастя.

Практика духовного Причастя була розповсюджена в Церкві з давніх-давен. Вже св. Августин заохочував, щоб не лише приймати Причастя до уст, але і до серця, відкриватися на Духа Святого і Його дію, тобто щоб практикувати духовне Причастя. Східні Отці, такі як Григорій Нисський чи вже згадуваний Йоан Золотоустий підкреслювали, що участь у Причасті – це завжди щось більше, аніж бачать наші очі чи відчувають уста, це щось, що перевищує людські відчуття і має торкатися самої душі і серця. Тобто, властиво, кожне фізичне Причастя має обов’язково бути теж духовним, бо інакше не принесе плоду, а часто теж стає формальністю чи навіть святокрадським.

У Середньовіччі наука про духовне Причастя далі розвивалася. Особливо на фоні того, що звичай приймати часто Св. Причастя підупадав, і тому вірні у багатьох регіонах приймали Причастя раз на рік, на Пасху. У ХІІ столітті багато богословів та містиків Католицької Церкви говорили про «Причастя серцем» і відрізняли його від «Причастя устами». А пізніше, у ХV столітті, відомий автор, Тома Кемпійський писав у своїй книзі «Наслідування Христа» так про духовне Причасті у розділі про пошану до Святого Причастя: «Коли ж існує законна перепона, то все-таки залишається добра воля і святе бажання причащатися і тому не втратиться плодів Таїнства. Бо кожний богомільник може кожного дня і кожної години для свого спасіння без перепони приступати до духовного Причастя Христового» (Тома Кемпійський, Наслідування Христа, книга 4, розділ 10). Взагалі, Тома Кемпійський заохочував щоденно, і то декілька разів в день, практикувати духовне Причастя, тобто прагнути з’єднатися з Богом, передусім у Причасті.

Сто років пізніше, у XVI столітті, св. Тереза Авільська, у своїй книзі «Шлях досконалості» згадує про таку форму Причастя і пише наступне: «Коли не приймаєте Причастя і не берете участі у Службі Божій, найбільш корисною справою є практикування духовного Причастя… Завдяки ньому ви щедро будете обдаровані любов’ю нашого Господа». І потім додає: «Роблячи так, вчините душі своїй велику користь. Бо предивно глибоко завдяки такому духовному Причастю любов Господа Ісуса входить до серця, і коли тільки відкриваємося, щоб прийняти Його, Він ніколи не занедбає, різними способами, незрозумілими нам, дарувати нам своїх благодатей та дарів» (Тереза Авільська, Шлях досконалості, 35). У XVII столітті св. Франциск Сальський, а у XVIIІ столітті – св. Альфонс Марія Ліґуорі заохочували вірних до такого духовного Причастя. Говорили при цьому про «гаряче прагнення», про «сильну любов», а також про «невпинну подяку» по відношенню до Бога.

Звичайно, що реальне Причастя, та ще й поєднане з духовним, приносить вірному більш досконалу єдність з Христом. Про це вчить Тридентський Собор, щоправда, у контексті, що коли хтось присутній на Службі Божій, щоб не занедбував реальне Причастя, задовольняючись лише духовним (див. Тридентський Собор, Наука і канони про Пресвяту жертву Служби Божої, 22 сесія, 17 вересня 1562 року). Подібно, пізніший Римський Катехизм заохочує до духовного Причастя, проте знову в контексті, якщо хтось з приводу гріха не може приступити до звичайного Причастя. Часто про духовне Причастя говориться у навчанні Церкви саме у такому контексті: коли хтось з приводу особистих перешкод, чи то моральних, чи то канонічних чи ще якихось, не може приймати Причастя під видами хліба і вина. На приклад, якщо хтось має важкий гріх, або живе з кимось без таїнства Подружжя. Про це говорять відповідні документи Конгрегації Віровчення з 1983 і 1994 років, а також цим питанням декілька разів займалися Загальні Синоди Єпископів Католицької Церкви в останньому часі.

Проте, великого значення духовне Причастя набирає не лише тоді, коли практикується з приводу особистих перешкод, але особливо тоді, коли зі сторони сумління не має жодних перешкод його приймати, проте зовнішні обставини, такі як брак храму, брак священика, війна, переслідування чи епідемія і т. п. не дозволяють цього робити. У такі моменти вірні особливо відчувають прагнення бути з Господом і переживають справжній євхаристійний піст і засмучення, згідно слів Христа: «Чи можуть гості молодого сумувати, поки молодий з ними? Настануть дні, коли заберуть від них молодого, і тоді будуть постити» (Мт 9, 14-15).

Чим, отже, є духовне Причастя? Це є щире і побожне прагнення віруючого, збуджене його гарячою любов’ю, щоб поєднатися з Христом, поєднати з Ним все своє життя, все своє буття, всі свої життєві шляхи і наміри, всю свою волю і свій розум, все своє серце, тіло і душу. Звичайно, в це прагнення входить теж бажання Причастя під звичайними євхаристійними видами хліба і вина, тобто фізично, і тому такому прагненню має товаришувати молитва про якнайшвидше здійснення цього бажання, а отже, також молитва про усунення всіх зовнішніх перешкод, які не дозволяють приступати в даний момент до Причастя у Євхаристії.

Тому, належить у таких обставинах трактувати духовне Причастя як посилену духовну підготовку до звичайного Причастя. І не сумніватися, що ця підготовка також обдаровує благодатями, подібно як це є під час посту чи будь-якого зречення. Недаремно, богослов Йосиф Ратцінґер і пізніший папа Бенедикт XVI порівнював духовне Причастя з Великою П’ятницею, коли дійсно забрали від учнів їхнього Господа і у них з цього приводу зродився страх і розчарування, проте десь там теж жевріла іскра надії. Тому Ратцінґер роздумовує, чи не було б добре у Велику П’ятницю взагалі не приймати Причастя, як це має місце сьогодні, на знак смутку і полишеності нас без нашого Христа (пор. J. Ratzinger, Pielgrzymująca wspólnota wiary. Kościół jako komunia, Kraków 2003, s. 76–78).

З другого боку, духовне Причастя – це не лише прагнення людини поєднатися досконало з Богом, тілом і душею, але це теж час, коли таке прагнення має сам Бог. Бо це Він сам виходить до людини назустріч, і вшановуючи людську свободу та людські обставини, інколи очікує, щоб настав властивий і Йому відомий час, коли Він зможе прийти до людини, яка вірить в Нього, найповніше, як це лише можливо тут, у цьому житті – у своїх Пресвятих Тілі і Крові.

Переживаючи духовне Причастя, не можна отже концентруватися лише на прагненні звичайного Причастя Тіла і Крові Христа. Особливо у цей час належить розвивати свій зв’язок з Богом через читання Святого Письма, через посилену молитву, духовні роздуми, можливо, за допомогою духовного читання. А також – і тут повертаємося до того, що було сказано на початку – не забути про милосердя, про потребуючих. Бо простягаючи до них руку допомоги, з’єднуємося з Христом вже не лише особисто, але за допомогою ближніх, братів і сестер, які всі є дітьми Божими.

Прагнення з’єднатися з Богом має бути поєднане з прагненням з’єднатися з ближніми. Бо це є одна і єдина головна заповідь, згідно відповіді Ісуса Христа одному фарисеїв: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?». Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт 22, 36-40). Якщо Євхаристія – це Таїнство Любові, то не може бракувати практикування цієї любові, в тім теж до ближнього, коли є прагнення поєднатися з цією Любов’ю.

Отець Петро Балог ОР
Складні питання 17:56 П'ятниця 0 119 Чому в різних ситуаціях ми молимося до різних святих? Католицька Церква багата на святих. У різних випадках пропонується молитися до певного святого, який неодмінно допоможе в кожному конкретному випадку. А як склалася така закономірність? Чому св. Антоній «допомагає» знайти загублену річ? До речі, дуже добре з цим справляється! Зверталася багато разів.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.