Нещастя і хвороба - кара за гріх?

Кара Божа і Святе Письмо

Спокуса трактувати різні зовнішні негаразди у світі як «Божу кару», з’являється постійно серед представників різних конфесій. Є в цьому, як здається, певна спроба уподібнитися до старозавітних пророків, які попереджали, що за відвернення від волі Божої на народ Ізраїлю вил’ється Божий гнів і потім кара. Однак Святе Письмо складається з десятків книг, і тому трактувати покарання лише в контексті пророчої місії не зовсім коректно. Пророки діяли під безпосереднім натхненням Божим, у конкретному контексті, і висловлювалися притаманною тодішньому суспільству мовою. Вони як би хотіли сказати людям: не порушуйте гармонію у світі, встановлену Богом, ані гармонію між вами, людьми, ані між кожним з вас а Богом, бо це рано чи пізно призведе до негативних наслідків. Тоді це називалося «кара Божа», і жертвами її були не лише винуваті, але і невинні.

Проте, якщо подивимося цілісно на Святе Писання, то карою людині вже є… перебування тут на землі. У перших розділах Книги Буття є опис гріхопадіння наших прабатьків і потім вигнання їх з раю до стану у якому ми дотепер перебуваємо. Тобто тут, на землі, щоб «у поті чола здобувати свій хліб», щоб терпіти від всіляких обмежень, страждань, хвороб, нещасть і врешті щоб померти. Оріген, коментуючи П’ятикнижжя, так про це пише: «І оскільки перехід із раю свободи до рабства цього світу був карою за гріх, то першим реченням Десяти Заповідей, першим словом заповідей Бога є слово про свободу: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе із Єгипетської землі, з дому неволі» (пор. Вих 20, 2; Втор 5, 6; Оріген, Проповіді на Вихід 8, 1).

Пізніше, особливо на сторінках історичних книг Старого Завіту, поняття «кара Божа» супроводжуватиме постійно вибраний народ, коли він відходитиме від Божих наказів чи заповідей. На приклад, у Книзі Суддів циклічно повторюється ситуація, що народ Ізраїлю відходив від Бога, Бог карав його, посилав йому якогось керівника, названого «суддею», а після смерті чергового судді все знову повторювалося: «Як же вмирав суддя, то вони знову витворяли ще гірше, ніж батьки їхні, ходивши слідами за іншими богами, щоб їм служити та й їм поклонятися. Нічого не позбулися з їхніх поганих вчинків, ані з їхньої упертої поведінки. Тому й запалав гнів Господній на Ізраїля…» (Суд 2, 19-20). Іншими словами, «як собі постелили, так і виспалися», а кара Божа полягала в тому, що люди зухвало не хотіли бути з живим Богом, лише жили без Бога, замінюючи його неживими божками, тобто вчиняючи ідолопоклонство.

З другого боку, останні книги Старого Завіту, так звані «сапієнціальні», в тім Книга Мудрості, борються з дилемою, що існує певна несправедливість: страждають і помирають невинні, а добре живуть у радості і достатку грішники. Чомусь «кара Божа» досягає не тих, кого повинна б. Звідси і почалося переосмислення ретрибутивної, тобто відплатної системи відносин Бог-людина. Колись схема була проста: вчинив зло чи гріх – отримуєш кару, вчинив добро – отримуєш нагороду.

Великим вступом до сапієнціальних книг Старого Завіту, які запідозрили, що ця схема часто не діє, була екзистенціальна Книга Йова, що описувала важкі страждання, тобто «кару Божу», що впала на голову повністю вірної Богу і чесної людини, яким був Йов. Висновок Книги Йова наступний: допускаючи нещастя, Бог у своєму Провидінні може мати інші наміри, аніж справедливу кару. Три приятелі Йова, представники ретрибутивної схеми, тобто «якщо покараний, значить згрішив», виявляється, що помиляються. І про це їм скаже сам Бог. Вони хотіли зрозуміти Боже Провидіння, забувши, що Бог і Його Провидіння є Таємницею. Зрештою, Йов також не до кінця збагнув цю Таємницю, бо вважав, що Бог мусив повестися з ним інакше, адже він жив справедливо. Як видно, Боже Провидіння повне парадоксів.

А в Новому Завіті Ісусу Христос багато разів підтверджує тезу, що не завжди якесь нещастя у житті людини є карою за її гріх. Ось один з прикладів: «Переходивши, побачив Ісус чоловіка, зроду сліпого. Запитали його, отже, учні його: «Учителю, хто згрішив? Він - чи батьки його, що сліпим він уродився?». «Ані він не згрішив, ані батьки його, – відказав Ісус, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому!» (Йн 9, 1-3). Учні Христа ставлять ті самі питання, а отже мають подібне мислення, що і приятелі Йова, хоча від написання Книги Йова вже пройшло вже не мало часу.

Христос натомість тут не виясняє причин нещастя, тобто певного зла у житті людини, але переводить питання на Божу доброту і милосердя. Заохочуючи до цього і своїх слухачів, а потім і читачів, тобто нас теж. Подібну позицію займали пізніше багато святих. На приклад, Мати Тереза з Калькутти не пояснювала, звідки взялося зло у житті покинутих напризволяще хворих, через чий гріх вони терплять, лише вбачала у всьому цьому знак від Бога для себе, щоби ще краще проявити свою любов і милосердя до ближнього.

Подібний підхід демонструє Христос у своїх притчах про милосердя. Розповідаючи про милосердного самарянина, який допоміг побитому, концентрується саме на тих, які мали б зарадити людині в потребі, а не на вияснені, згрішив побитий чи ні, і чи саме з цього приводу йому сталося нещастя, незалежне від його вибору (див. Лк 10, 25-37). А у притчі про блудного сина говорить, що особисті нещастя і особистий свідомий вибір був причиною горя і нещасть молодшого сина в родині, а не якесь покарання зі сторони його батька (див. Лк 15, 11-32). Христос просто проявляв співчуття і милосердя до хворих різними хворобами, до грішників, без аналізування причин хвороби чи гріха.

Зло у світі, кара за гріх та відповідь Бога

Звичайно, належить завжди відрізняти гріх і зло. Перше – це свідомий і добровільний непослух Богу, друге – це щось набагато ширше, і крім того, що включає в себе гріх, чи то особистий кожного, чи то первородний. Зло також, у якомусь сенсі, включає в себе певну недосконалість. Августин говорив, що зло – це відсутність добра. Тома Аквінський в «Сумі проти язичників» (ІІІ, 71) описував навколишній світ, як такий, що є «в дорозі до повної досконалості», і на цій дорозі всяке фізичне зло існуватиме, аж поки цю досконалість сотворений світ не осягне. Коротко кажучи, це буде вже в Царстві Божому.

Якщо з гріхом, і відповідно з його наслідками ще можна впоратися на богословському ґрунті, навіть використовуючи біблійну мову Старого Завіту, таку як «справедлива кара за гріх» (з застереженням, що не завжди вона настає у цьому житті), то з проблемою зла в житті людини вже набагато важче. Не можна от так просто ствердити, що зло у моєму житті – це наслідок мого гріха. Можливо, інколи трапляється, що чийсь гріх стає причиною зла в житті інших. Наприклад вбивство, крадіжка, зрада і т. п. Проте часто, як у житті біблійного Йова, зло ніби нізвідки вторгається в наше життя. І навіть якщо його причиною є інші люди, то постає питання: чому я, який їм нічого злого не зробив, досвідчую від них зло? Тим більше, коли мова про техногенні катастрофи чи якісь природні катаклізми.

При цьому належить нагадати, що Бог не сотворив зла, не хоче його, не чинить його. З невідомих нам причин, які богослов’я включає до Божого Провидіння, Бог допускає існування зла у сотвореному світі. Проте і далі для нас, людей, причини фізичного зла, такі як землетруси, повені, пожежі, зарази, катастрофи і т. д. до кінця не відомі. Причини – себто відповідь на питання «чому?», а не «як?», бо тим першим займаються власне богослови і філософи, другим натомість науковці. Як поширюється зараза, чи пожежа – спеціалісти можуть дізнатися, дослідивши питання. Але «чому», тобто який сенс цього всього, чому у сотвореному Богом світі взагалі існує щось таке, як зло – це вже не є цариною науки.

Християнська відповідь на це така. Бог прийшов у цей сотворений ним світ, у якому, між іншим, панує зло і гріх. Бог прийняв на себе всі гріхи світу, щоб їх відкупити, а з тими, які потерпають від зла, Бог солідаризується і сам це зло досвідчує. Втілений Бог, Ісус Христос, закликає всіх своїх послідовників, долати зло, тобто не збільшувати його у світі і навколо себе, але зменшувати, чинячи добро. Особливо, якщо зло дотикає ближніх (див. Мт 25, 31-46).

Ми всі одна велика родина. Особливо це відчувається тепер, у час глобалізації, але теж у час спільних катастроф, спільних криз, спільних зараз. І одночасно ми всі грішні, є і були. Мало того, як говорить псалмопівець, «я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене моя мати» (Пс 51, 7). А Апостол Йоан напише: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Йн 1, 8). Тому варто, якщо вже говоримо про гріх, з приводу якого стається щось погане, додавати «мій гріх», або принаймні «наш гріх». Ми не можемо бути як той фарисей, що рахував гріхи іншого, а не свої. Так, ми всі грішні, і ми всі живемо в недосконалому світі, який має стати кращим завдяки нашим зусиллям і передусім – нашій солідарності з іншими і допомозі їм. «Носіть тягарі один одного й таким чином виконаєте закон Христа» (Гал 6, 2).

Що робити у час нещастя?

Хтось колись сказав таке еко-спрямоване висловлювання, яке пізніше ширили як віруючі, так і атеїсти, приписуючи його то Лао-Цзи то Папі Франциску, і яке стало дуже популярним: «Ріки не п’ють своєї води, дерева не їдять своїх плодів, сонце не світить самому собі, а квіти не пахнуть для самих себе. Жити для інших – це закон природи. Всі ми народжені, щоб допомагати одне одному. Не має значення, наскільки це важливо. Життя хороше, коли ми щасливий; але воно набагато краще, коли інші щасливі завдяки тобі».

Прояв милосердя – це найбільш адекватна відповідь на всілякі нещастя, які трапляються нам у житті. Найгірше у даному випадку – це з одного боку псевдопророцьке моралізаторство про «причини» нещасть, а з іншого – егоїстично закритися в своєму світі, забути про інших і думати лише про себе і свою безпеку. Ні, мова не про наївну відвагу, коли хтось хотів би кинутися в обійми зла, тобто у вогонь, воду чи в епіцентр зарази. Мова про те, що ми, як християни, покликані зробити все, що ми можемо зробити в даному випадку, в рамках нашої віри і нашого розсудку.

У такі моменти Бог особливо закликає згадати найважливішу свою заповідь, в якій між іншим сказано: «Любитимеш ближнього свого, як себе самого» (Мк 12, 31; пор. Лев 19, 18). Парадоксально, але саме у такі критичні моменти проявляється або людська велич або людська ницість, а у оцінках ситуації або людська мудрість, або людська дурість. Критерієм прояву людяності є в даному випадку самопожертва, самопосвята, відкритість і милосердя.

Християни до цього всього додають ще головну і першочергову справу, а саме молитву до Бога. До Того, який не стоїть осторонь нещасть, не ігнорує зло у сотвореному Ним світі, але як колись, втілюючись, стикнувся зі злом безпосередньо, так і постійно, скільки лише існує це зло у світі, допомагає людям, особливо тим, які відкриті на Його натхнення і допомогу, щоб це зло перемагати, щоб протиставляти йому добро, у формі солідарності з потерпілими, співчуття, дієвої допомоги, милосердя і любові.

Ні, пандемія – це не милість Божа, ані кара Божа, це виклик, а одночасно шанс, допущений Богом, який ми повинні використати, щоб ще більш зблизитися з Богом, задуматися над сенсом свого тут існування, над своєю дорогою у житті і над тим, куди вона остаточно веде, врешті щоб навернутися і ходити Божими дорогами. Це тест на людяність у її найглибшому екзистенціальному вимірі, тобто це свого роду екзамен-питання кожному: навіщо я живу, який сенс мого життя, для кого і для чого я щось роблю, про щось стараюся, щось здобуваю чи осягаю?

І головне питання: що таке щастя у цьому житті? Чи воно є лише тоді, коли все навколо сприятливе і добре, чи однак воно є тоді, коли я справді, незалежно від зовнішніх обставин, в тім теж від зла, яке мені та іншим загрожує, реалізую свою людяність і свою особистість через Божу заповідь любові Бога і ближнього. Коли приходять важкі кризові часи, яких не було вже багато десятиліть, такі як війни, катастрофи, чума, землетруси чи інші пошесті, справжні люди залишаються людьми, в тім справжні християни залишаються християнами. У такі моменти це виклик і завдання для всіх, щоб стати тими, ким ми повинні бути. З Божою допомогою це можливо.

Отець Петро Балог ОР

Зображення Chip Brogdan