Свідки віри: блаженний Янош Шеффлер

Беатифікація єпископа Яноша Шеффлера відбулася у неділю 3 липня 2011 року. Церемонія проводилася на головній площі у м. Сату-Маре (Румунія), де зібралося більше як 15.000 людей. Беатифікацію від імені Папи провів префект Конгрегації Канонізації Святих кардинал Анджело Амато. В урочистості в Сату-Маре взяли участь кардинал Петер Ердо, а також митрополит Бухаресту та архієпископ Йоан Робу

Того дня Папа Бенедикт ХVІ після традиційної молитви «Ангел Господній» згадав беатифікацію Яноша Шеффлера: «Нехай його свідоцтво, – сказав Свяиіший Отець, – завжди підтримує віру тих, хто пам’ятає його з любов’ю, а також у нових поколіннях».


Єпископ Янош Шеффлер

Біографія

Янош Шеффлер народився у сім’ї землероба 29-го жовтня 1887-го року у селі Калманд. У його батьків було десятеро дітей. Початкову школу закінчив у рідному селі, а потім поступив у Королівську Католицьку Головну Гімназію, що у місті Сату-Маре. Від 1906-го по 1910-й рік навчався у Будапешті в Університеті ім. Пазмань Пейтера на  теологічному факультеті. 6-го липня 1910-го року його висвячує на священника єпископ Тібор Бороміса. З 18-го липня він служив вікарієм у селі Чомокез. З осені того ж року протягом двох років навчався у австрійсько-німецькій семінарії Santa Maria dell’Anima у Римі. 19-го червня 1912-го року отримав ступінь доктора з церковного права у Папському Григоріанському Університеті (РUG). Після цього він служив у Сату-Маре як вчитель теології та префект.


З 23-го липня 1913-го року о. Янош Шеффлер  – призначений вікарієм в Ужгороді. Протягом цього періоду він заочно навчався в Університеті ім. Пазмань Пейтер на факультеті основної та секторної катехизи, а 29-го листопада 1915-го року йому присвоїли науковий ступінь доктора релігійних наук. Після цього він працював вчителем релігії і став першим директором у Римсько-Католицькій Головній Гімназії міста Сату-Маре (1917-1923 рр.). З 1923-го року до 1925-го року він був парохом у селі Надьмайтень. Він працював вчителем теології у Сату-Маре від 1926-го по 1931 р., а від 1931-го по 1940 рік в Орадеї, а з 1939-го року тут же стає духовним наставником. Він бере участь у Міжнародному Євхаристичному Конгресі у Чікаго (1926), у Картаго (1930) і у Дубліні (1932). Протягом всього цього періоду він пише статті на теми канонічного права. Він пише про автономію Церкви, а також про юридичні відношення між Церквою та державою. Написав Правила Ордену Сестер Милосердя – сатмарок. Також уклав Статути Сату-Марської Дієцезії.  Від 1936-го до 1938 року він брав участь у підготовленні дієцезійного синоду, потім сформулював і передав пресі підсумки – Рішення Синоду. Для школярів старших класів та для освічених католиків написав катехитичні книги: «Католицька катехитика» (Догматика), «Католицький посібник церковних обрядів», «Католицька Історія Церкви».


Від осені 1940-го року отримав призначення викладача у Коложварському Університеті ім. Ференца Йожефа на факультеті церковного права. Його покликанням було духовне виховання семінаристів та монахів. Цим займався у сату-марській та орадейській семінаріях, як духовний наставник, у сатмарок та у сестер-францисканок у Орадеї був сповідником, а також під час багатьох реколекцій, які провів священикам та монахам. Він написав чотиритомну книгу «Роздуми про Євангеліє», щоб  йому легше було готуватися до проповідей та реколекцій. Ці роздуми збереглися у формі рукопису. Схожий рукопис, який він написав – «Реколекції для францисканців». Янош Шеффлер  також написав книгу для проведення реколекцій священників – «Отче, освяти їх». Ця книга була видана у 1998-му році під назвою «Священик».


26-го березня 1942-го року Святий Престол призначив його єпископом Сату-Марської Дієцезії, а 28-го березня – орадейським апостольським адміністратором. Він був висвячений на єпископа 17-го травня. Висвятив його примас, угорський кардинал др. Юстініан Шереді, а також: др. Дюло Глатфелдер – чанадський єпископ та др. Іштван Мадарас – кошіцький єпископ. Інгрес відбувся в Орадеї 20-го травня 1942 р. З 9-го квітня 1948-го року він є єпископом об’єднаної сату-марсько-орадейської дієцезії, до якої належала теперішня Закарпатська область України.


Для того, щоб піклуватися про покликання він організував дієцезійний відділ Opus vocationum ecclesiasticum. Турбувався також про духовне виховання та формування світогляду дорослих. Тому перевів на угорську мову третій том книги Спігаро «Катехизм для дорослих», посібник про Милість Божу, а також книги Еймара П. Юліана «Велика Божа Святість», «Дійсна присутність Ісуса», «Причастя – Джерело Життя».

Протягом всього свого життя він був чутливим до соціальних проблем: захищав пригнічених та переслідуваних. Під час другої світової війни на його прохання угорський уряд зупинив процес інтернації  румунського греко-католицького єпископа з Надьбаня Александра Русу. Янош Шеффлер   намагався допомогти тим, кого забирали у табори, особливо захищав євреїв. Тому представники влади погрожували йому: якщо не перестане захищати інших, то і його повезуть.  Він врятував священиків, яких насильно забрали солдати СС. У січні 1945-го року особисто пішов до румунського обласного керівника та до радянського начальника, щоб перешкодити депортації німецьких віруючих. Звичайно, все було марно.

Вже у 1943-му році він попереджав священиків та віруючих дієцезії, що війна та керування атеїстів-комуністів може мати небажані наслідки: переслідування, страждання. Він закликав до відданості, до покаяння. Пригадував священикам, що добрий пастир не кидає овець.

8-го листопада 1945-го року Папа Пій ХІІ призначає його єпископом дьорської дієцезії на місце колишнього єпископа Дьору Вільмоша Апора, який помер мученицькою смертю. 9-го квітня 1946-го року бухарестський нунцій Андреа Касуло оголошує йому цю новину. Єпископ Янош сказав, що він підкорюється волі папи, якщо це дійсно його бажання. Але попросив, щоб зміг залишитися у своїй дієцезії через вагомі обставини. Святий престол прийняв його прохання. Ставши єпископом закликав вірників до вшанування Серця Ісуса та зробив це головним святом дієцезії. У своїх промовах неодноразово звертав увагу на питання маріології. Ввів свято Непорочного Серця Діви Марії (22 серпня. Тепер відзначається у наступний день після Свята Пресвятого Серця Ісуса – прим. ред.). У 1948 році у дієцезії оголосив Рік Божої Матері, пояснюючи це тим, що сподівається на оголошення догми про Внебовзяття Діви Марії.

Своїх  священників закликав відмежитись від політики. Але конфлікту з владою ні Церква, ні він не змогли уникнути. 19 липня 1948 року румунський уряд розірвав конкордат зі Святим Престолом та скасував Орадсько-Сату-Марську дієцезію. Єпископа уряд оголосив пенсіонером, та заборонив йому виконувати єпископські функції. Єпископ Я. Шеффлер підпільно організував так зване «підземне» теологічне навчання семінаристів на різних парафіях дієцезії. Збільшив його страждання той факт, що у 1949 році був арештований його секретар та єпископський радник, доктор Сілард Богданфі, якого таємно висвятили на єпископа, а через пів року арештували і генерального вікарія Кароля Пакоча.

Янош Шеффлер протистояв комуністичним тенденціям, які хотіли відірвати від папи католицьку церкву в Румунії, сам залишався вірним папі. 23 травня 1950 року його відвезли на примусове проживання у Баія де Кріс (Baia de Criş), у францисканський монастир, який йому не можна було залишати.

Румунський комуністичний уряд, який хотів відокремити від Риму місцеву церкву, вибрав його для того, щоб був єпископом визначеної у Трансільванії незалежної католицької дієцезії, замість тоді керуючого Мартона Арона.

До церковних керівників Алба-Юлії, які обслуговували інтереси держави, хотіли додати Яноша Шеффлера, який би виконував роль керівника-маріонетки. Він відмовився, тому його арештували і від 10 березня до 12 вересня 1952 року тримали у Міністертві Внутрішніх Справ, звідки був переведений у підземну в’язницю Жілави. Проти нього почали показовий судовий процес. Він був звинувачений у державній зраді та шпигунстві для Ватикану. Ці звинувачення були притаманними тодішнім комуністичним показовим процесам.

Звинувачення були наступними:
– хотів відправити лист від одного закарпатського пароха у нунціатуру через Сіларда Богданфі,
– був у контакті з кардиналом Міндсенті,
– був оточений священиками-шпигунами, які передавали інформацію Угорщині,
– грішми із Ватикану допомагав людям, які повернулися з території Радянського Союзу (з примусової депортації на працю).
Урядові керівники високого рангу обіцяли йому негайне звільнення, якщо він погодиться взяти на себе вище згадану роль.

Співкамерникам у в’язниці казав, що католицькому священику не соромно страждати у комуністичній  в’язниці або вмерти, так як він потрапив туди внаслідок виконування своїх обов’язків та вірності свій вірі. Показовий процес не міг відбутися, оскільки внаслідок тортур, страждання та нелюдських умов утримування у в’язниці повністю зруйнувалося здоров’я єпископа. 6 грудня 1952 року Янош Шеффлер помер у в’язниці Жілави.

На всіх етапах свого життя він невпинно проголошував свою мету: пошук, визнання та виконання  Божої волі. Він вибрав гасло папи Пія Х:  «Все оновити у Христі!» Основна ціль його духовного життя була досягнення істинної любові до ближнього. Він заявляв, що мірою та випробуванням любові є принесення жертви для інших. Тому хотів стати спокутною та розкаяною душею.

Вмираючий єпископ тихо, спокійно промовляв останні свої слова: «Ibi vacabimus…» Його співкамерник Дан Міжралі, композитор єврейського походження, через сорок років зміг точно цитувати любимі слова єпископа. Це були слова святого Августина:  „Ibi vacabimus et videbimus, videbimus et amabimus, amabimus et laudabimus. Ecce quod erit in fine sine fine. Nam quis alius noster est finis nisi pervenire ad regnum, cuius nullus est finis?” У перекладі: «Коли ми будемо там, будемо Тебе бачити та любити, любити та прославляти. Так буде до нескінченості. Бо яка ж може бути інша наша мета, як не та, щоб потрапити в країну, яка не має кінця?» (Святий Августин: De Civitate Dei 22,30,5)

Єпископа Яноша Шеффлера як священики так і вірники вважали мучеником Церкви, який страждав за справу Христа та помер у нелюдських умовах в’язниці. У середині 1980-х років в угорській частині дієцезії надрукували та поширювали зображення єпископа, на другій стороні якого була молитва за його заступництвом.

Після падіння комуністичного режиму у Сату-Марській дієцезії, призначений та висвячений на посаду єпископа о. Пал Реізер, на прохання священиків та вірників ініціював процес беатифікації. Постулатором процесу призначив монаха-салезіанця о. Яноша Соке, та подав прохання у Конгрегацію Беатифікації для дозволу розпочати процедуру. Він також призначив дієцезійний суд, який відповідно до положень церковного кодексу допитав свідків, зібрав та відповідно правилам розсортував зібраний матеріал. Файл, який містив результати дослідження було передано Конгрегації Канонізації 5 грудня 1996 року.

У 2002 році у Римі було виготовлено Positio. Релятор дав позитивий висновок: «достатньо доказів факту мучеництва; зрілий для канонізації».

Джерело: Мукачівська дієцезія