Бог розіп'ятий у тамбурі

Після двох годин сидіння на одному місці, я встав, щоби розім'яти мою спину, яка вже декілька місяців страждає від протрузій. Пішов до тамбуру. Згадалось дитинство, як ми з братом любили стрибати між вагонами. Стукання рельсів, трясіння та залізний гуркіт робив ці переходи небезпечною авантюрою, яка додавала нам адреналіну.

До тамбуру зайшов чоловік мого віку. Закурив. Ми обмінялись поглядами. Через декілька секунд він простягнув до мене руку та невимушено представився: "Вадік". Разом із димом у моє обличчя дійшов інтенсивний пивний запах. "В'ячеслав", кривлячись відповів я йому. Ми обмінялись кількома фразами, мій співбесідник говорив російською. В мене зродилось бажання повернутись якнайшвидше на своє місце, але чомусь я залишився. Викуривши сигарету, Вадік розповів мені, що він зі Сходу, що зачарований Західною Україною, що був до глибини душі вражений закарпатською гостинністю. Розповідав про відпочинок, показував фото дітей, яких у нього троє. Хвалився красотою своєї дружини.

Ми розмовляли ще якийсь час. Вадік закурив другу сигарету. Ми стояли у тиші, дивлячись на карпастькі пейзажі, що мерехкотіли за вікном. Вадік знову глибого затягнувся та повільно видихнув, наповнюючи тамбур сивим туманом, і тихо, крізь сльози прошепотів: "Я не знаю як далі жити". Вадік військовий. Від початку війни на передовій. Пару років назад спуск його курка обірвав життя іншої людини. Вадік плакав. Він добре розуміє, що захищав від ворога свою дружину та дітей, своїх батьків та свою землю, але вже декілька років він не знає, яка далі жити, як далі виховувати дітей, бо має увесь час чиєсь обличчя перед очима. Ми говорили ще довго. Про Бога, церкву та війну, існування зла у світі, гріх та прощення, про ПТСР та психологічну реабілітацію, від якої він втікає, бо боїться, що його закриють у псіхушку. Але після довгої розмови Вадік пообіцяв, що пересилить себе та звернеться до психолога.

Ми обійнялись. Поїзд приїхав до Львова. Мені треба було виходити. Вадік їхав далі. У таксі я ще думав за нього, перебираючи між пальцями вервицю. Додому вернувся вже після півночі. За традицією - пішов спочатку до каплиці.

Розіп'ятий Христос продовжує говорити з нами з тисячі сучасних хрестів, голосом тих, хто у світі не має права голосу, силою духа тих, хто є чи став безсилим. Бог запрошує нас, щоби ми розпізнали Його обличчя, обличчя розіп'ятого Бога в інших людях.

У темноті каплиці з ікони на мене дивився рожевощокий Пантократор, що сидів на троні пернатих ангелів. Але його очі... Мою увагу прикули очі Христа.

Це були очі Вадіка.

Мукачево-Львів, 25.08.2021

Отець В'ячеслав Окунь SJ