Усмішка заручника: монах в руках ІДІЛ

Про це пише Vatican News.

Він черпав силу з молитви на розарії та повчань італійського священника-єзуїта Паоло Даль Ольйо, що відродив католицький монастир сирійського обряду «Mar Musa» (святого Мойсея) та якого викрали бойовики в 2013 році.

Отець Жак ходить повільно, опираючись на палицю. Вже ця хода є свідченням того, що він пережив. Але його погляд світлий, а на обличчі – усмішка. Саме це бентежило терористів так званої «Ісламської держави», які протягом п’яти місяців тримали його в полоні аж до його неймовірної втечі 2015 року.

Отець Жак Мурад – монах і священник Сирійської католицької церкви, що служить в своєму рідному місті Хомс (Сирія).
Про своє викрадення й утримання в полоні він розповів у книзі «Монах в полоні. Боротьба за мир в’язня джихадистів», яку написав разом з журналістом  Аморі  Ґіллем. Тепер він мешкає в місті Сулейманія, що в Іракському Курдистані, аби бути поруч із сирійськими біженцями. Отець Жак часто приїжджає до Риму, де в одному з реабілітаційних центрів проходить лікування спини, яку йому травмували під час тортур у полоні.

“Я постійно пам’ятаю про всіх, кого зустрів протягом тих місяців: полонених і джихадистів – усі вони перебувають в моїх молитвах і в моєму серці, – ділиться священик. – Я вірю, що милосердний Бог завжди знаходить спосіб, аби допомогти всім, і що мої викрадачі також зможуть зустріти справедливість і отримати світло Святого Духа.”

Врятовані задля покликання до миру

Отець Жак пригадує про одну подію, що сталася 31 серпня 2015 року і яку він називає справжнім чудом серед насилля, гніту, злиднів, психологічних і фізичних тортур. Його викрали 21 травня того ж року з монастиря св. Юліана Емеського, що в місті Карьятайн (Сирія), де він був настоятелем. Після трьох місяців полону в місті Ракка його перевезли до іншої в'язниці поблизу Пальміри, де перебувало 250 християн з його громади. Того серпневого дня до нього прийшли п'ять проводирів джихадистів, які привели його до маленької кімнати й один з них зачитав йому заяву халіфа Аль-Баґдаді, провідника так званої «Ісламської держави», звернену до християн його громади.

В заяві було вказано на численні закони, яких повинні були дотримуватися християни, що перебували під владою самопроголошеого  халіфату. Для священика було великою несподіванкою те, що його громаду вирішили відправити назад до Карьятайну, що перетворився у своєрідну в'язницю під відкритим небом. Для християн були встановлені строгі обмеження, але їм дозволили відправляти Святу Месу.

«Ця новина була для мене несподіваним чудом, – згадує отець Жак із хвилюванням. – Я вже не вірив, що зможу знову відправляти Євхаристійне богослужіння та причащатися». Монах ще раз перепитав джихадистів, чи він правильно зрозумів, що вірним його громади дозволяли залишатися в своїх помешканнях і запитав про причину такого рішення.

“Ватажок джихадистів відповів, що вони прийняли таке рішення, бо ми, християни цієї громади, не мали при собі зброї проти мусульман, – зазначає отець Жак. – Ця відповідь дуже мене вразила й допомогла багато чого зрозуміти. Насамперед, я зрозумів, що той, хто вирішує не чинити насилля, своїм вибором може змінити поведінку тих, хто звик вдаватися до зброї. Ми врятувалися завдяки нашому християнському покликанню бути свідками миру.”

Діалог з ісламом? Це євангельський принцип

Виглядає майже провокативним запитувати католицького монаха, якого викрали й катували ісламістські терористи, чи він ще вірить у діалог з мусульманами і чи досі переконаний, що іслам може бути релігією миру. Але отець Жак є другом і духовним учнем отця Паоло Даль-Ольйо – італійського єзуїта, викраденого в Сирії 2013 року, який саме задля сприяння міжрелігійному діалогові відновив католицький монастир сирійського обряду «Mar Musa» (святого Мойсея). Для отця Жака отець Паоло, про якого від дня його викрадення немає жодної звістки, є завжди живим, бо Божі люди – живі в Його милосерді.

Тому отець Мурад з певністю відповідає на запитання: «Віра в діалог – це принцип, що не залежить від поведінки інших. Крім того, ми, сирійські християни, живемо поруч з мусульманами вже понад 1400 років і втішаємося історією співжиття із ними, – пояснює він. – Натомість, за сучасним тероризмом криється політична мережа, що використовує все можливе, аби коїти зло. Ця мережа не черпає натхнення безпосередньо з ісламу, а, власне, з політичного спонукання».

“Як християни ми повинні відкинути цей спосіб мислення, нав’язаний певною пропагандою, що кожен мусульманин є терористом, – з переконанням підкреслює сирійський монах. – Нам, насправді, потрібно більше покори та ясності в нашому житті й у стосунках з іншими. Необхідно поглиблено вчитуватися в Євангеліє, щоб жити ним так, як належить.”

«З розарієм зникав увесь страх»

В спокійному погляді отця Жака та в словах, які він уважно обирає для розповіді про свою «хресну дорогу», немає жодного сліду звинувачень. Для цього сирійсько-католицького священика, якого джихадисти з ножем, прикладеним до горла, намагались примусити прийняти іслам, полон став місцем духовного зростання.

Серед сторінок його щоденника, який він писав у полоні, вражають, насамперед ті, на яких описує внутрішній мир, силу й спокій, що народжувались у молитві. «Можу сказати, що я отримав Божі дари в той час, коли перебував у полоні, – ділиться він. – Я не можу забути про силу, мужність, які мені дозволяли дивитися в обличчя джихадистів з вірою і передавати їм Христову любов. В тих ситуаціях Бог дарував мені, насамперед, дар усмішки, і це бентежило моїх викрадачів. Вони дивувалися з того, як в’язень може усміхатися і навіть я не можу пояснити, де знаходив силу».

У дні, переповнені фізичним й психічним стражданням, отець Жак знаходив полегшення, насамперед, у молитві до Матері Божої. «Як тільки я починав молитися на розарії, зникав будь-який біль, будь-який страх. Також і тепер я часто молюся на розарії, нерідко в той особистий спосіб, у який молився в полоні». Підтримкою в ті довгі дні полону, коли він неодноразово пережив моменти, в які думав, що смерть неминуча, було усвідомлення молитви всієї Церкви. «Під час полону, – розповідає він, – я відчував молитви моїх друзів, і це було для мене великою підтримкою. Я вважаю, що молитва всієї Церкви була тією “мережею”, яка тримала мене в ті місяці».

Справедливість для сирійських біженців

Сьогодні отець Мурад і надалі виконує свою місію, хоча вже далеко від Сирії. Він служить серед сирійців, яких війна змусила покинути свою землю і власні домівки. Він з болем спостерігає за байдужістю світу, а, іноді, навіть християн Заходу, до долі своїх співвітчизників.

«Я запитую себе, чому, незважаючи на те, що весь світ про це знає, ніхто не робить нічого, аби змінити ситуацію мільйонів сирійців, що вже вісім років живуть у злиднях, стражданні, несправедливості в таборах для біженців у Лівані, Йорданії, Туреччині та в Іраку, – наголошує священник. – Це неприпустимо, що тут, на Заході, люди можуть жити в оселі, їсти те, що їм подобається й користуватися всіма зручностями, а інші люди вже роками змушені жити в злиднях, і ніхто нічого не робить. Справжня справедливість полягала б у тому, аби допомогти всім цим людям повернутися до своїх домівок, повернути їм свободу, гідність і мир». Отець Жак безпорадно хитає головою… Його непокоїть не тільки майбутнє Церкви, але й майбутнє людства: «Цей світ на поганій дорозі. І ми не матимемо щасливого майбутнього, якщо він не зміниться».

Мовчання про втечу християн з Близького Сходу

Занепокоєння долею сирійських біженців в його душі переплітається з переживаннями за майбутнє Близького Сходу, де поступово зникає християнське населення, знову ж таки, в супроводі мовчання всього світу. «Це неможливо, аби Близький Схід жив без християн, – наголошує він. – На символічному рівні це дуже небезпечно, бо така ситуація торкається коріння християнства: Церква не може зростати, прямувати шляхом своєї історії без Церков Близького Сходу. Сьогодні ми всі несемо відповідальність, насамперед, за всіх християнських біженців, що живуть у Європі та США: потрібно створити офіційну канонічну структуру, яка б підтвердила їхнє існування. Друге завдання полягає в тому, аби розбити мовчання про втечу християн з Близького Сходу. Цю відповідальність повинні взяти на себе також Глави Східних Церков, наші Патріархи та єпископи. Вони повинні докладати всіх зусиль для того, аби захистити й підтримати свій народ. Того, що тепер робиться для християн Близького Сходу, недостатньо. Важливішим від забезпечення їжею й питтям є повернення гідності й гідного життя – а цього вони ще досі не мають».