Отець Микола Лучинський, вікарій парафії Христа Царя Всесвіту (місто Хмельницький), душпастир молоді Кам’янець-Подільської дієцезії, капелан-психолог Християнської служби порятунку своєю місією вважає служити людям там, де посилає Бог. «Господь покликав, аби я був його знаряддям у цьому світі», — переконує священик.
Чогось не вистачало серцюЙому довелося чимало пережити. Хвороба прикувала до ліжка маму. У дев’ятнадцять років залишився без батька. Юнак працював й на будівництві, й у торгівлі… Розраду серед важких буднів знаходив у молитвах. Без них ж бо можна було зійти з розуму. Певний час проживав в Іллічівську на Одещині. Зізнається: там відбувся, так би мовити, занепад його духовності. «Моєму серцю чогось не вистачало», — пригадує Микола Лучинський. Розмова з відомим єпископом Яном Ольшанським не залишила сумнівів: він покликаний служити Всевишньому і людям. Той розповів про тракториста, який майже всеньке життя працював у колгоспі, але одного дня розбився у полі. «Кому присвятив себе цей чоловік? — запитав єпископ і продовжив: — Колгоспу! А ти присвяти себе Богу». Так і сталося. Уже три роки з отцем Миколою своїми радощами й бідами діляться понад шість тисяч прихожан костелу, в якому служить. А ще його з нетерпінням чекають і хлопці на передовій, й діти та дорослі у містах, підконтрольних ворогу, й пацієнти військового шпиталю і, ви не повірите, навіть цигани, які проживають поблизу Хмельницького смітника.
«Я в жодному випадку не повинен вчити людей, адже не вчитель, — переконує, — я прагну розговорити і вислухати, розмовляти так, аби хотілося дослухатися, й власними вчинками прищеплюю віру у Всевишнього, наставляю на шлях істинний, стараюся витягнути з депресії».
Тоді він брав гітару
Вперше Микола Лучинський поїхав на схід з волонтерами. Племінник там воював. Хлопець у телефонних розмовах розповідав дядькові про те, як психологічно важко молодим хлопцям, яких закинули на війну віддразу після полігону. Про блукання й розпач у бліндажах, коли під час нічних обстрілів звучить команда терміново зайняти свої позиції. Про реальну війну, страшну, безглузду і жорстоку. «Я поїхав провідати хлопців, завезти допомогу, — розповідає герой нашої оповіді. — А всю дорогу назад думав, що зробив корисного? Нічого! Адже на війні у кожного своя місія. Допомогу краще завезе волонтер. Я ж мушу щось привезти у плані духовному. До того ж, немає у нас військових психологів. Волонтери стежать, куди що розвантажувати, а я — хто куди дивиться, у кого в очах сум, у кого розпач, у кого байдужість. Проблем ж бо там, на нулі, так багато. Стільки набачилися хлопці, стільки з пам’яті не йде. Не секрет, що п’ють бійці й стріляються… Але ж це все наслідки, а треба знайти причину. Якщо людина виговориться — їй вже стане краще, а якщо назве причину, так би мовити, по імені — це найрезультативніше вирішення проблеми. Тому найважче завдання — розговорити. Люди відкриваються, коли відчувають, що ти не лукавиш, що говориш правду і проповідуєш слово Боже. Бувало, по три-чотири години обпечені війною хлопці мовчали. Тоді я брав гітару…»
Через роки згадають хмельницького Енея
Уже традиційно раз по раз отець Микола з дарунками, замовленнями й смаколиками на тиждень-два їздить на схід: і до військових, і до мирних мешканців, яким судилося звідати війну. У деяких населених пунктах навіть вдалося порожні, ще не вщент обстріляні й розвалені приміщення під храми облаштувати. Ходять й старі, й малі на службу і просто поспілкуватися з проповідником. Пізнають Бога. Дізнаються правду про себе. «Дуже легко маніпулювати людиною, — стверджує священик, — якщо вона не знає, хто вона й що вона». Вісімдесятидворічна бабуся попросила похрестити її, бо досі не хрещена.
Проте найважче тут дітям. «Вони трагічно травмовані війною, — констатує мій співбесідник. — Вони хочуть горнутися, вони інші — не сидять у планшетах і телефонах, майже весь час на вулиці, у багатьох з них п’ють батьки, шанс на райдужне майбутнє — далеко не у всіх. Із ними треба дуже обережно, аби не поранити. Ці дітлахи зовсім мало проявляють емоцій і почуттів». Тому аби швидше розговорити їх, та й дорослих і навіть бійців, батюшка купив собі в допомогу психолога — собаку породи самоїд. Еней ще молодий. Проте, хоч дається це направду нелегко, з господарем звик уже долати тисячі кілометрів, аби зцілювати і підіймати настрій.
«Еней лікує, викликає емоції, — каже чоловік. — Люди одразу починають посміхатися, гладять, запитують, як звати… І так зав’язується розмова. Пам’ятаю, плакав маленький хлопчик, Еней підійшов до нього й почав ластитися. «Я завжди малюю собак, — посміхнувся хлопчина. — А він, певно, відчув». Дитя довго розповідало священику й Енею, як важко йому живеться. Колись, через роки, кожен, хто спілкувався-грався з собакою, неодмінно згадає й розкаже онукам про таку корисну і важливу місію у цій безглуздій війні психолога Енея з Хмельницького, переконаний капелан.
«Доїздова парафія»
Доїздовою парафією жартома називає отець Микола так зване циганське містечко, що має приблизно півтисячі мешканців й дерев’яними своїми будиночками-халабудами розташоване поряд з величезним смітником в обласному центрі. Їздить туди часто. Розмовляє з дорослими й малими ромами про сутність життя, зцілює їхні душі словом Божим, вчить молитви і віри. Звісно, не всіх — хто бажає. Навіть немовлят уже там похрестив. А все почалося із дзвінка цигана у двері костелу. Той просив харчів і одягу для дітей. Коли вікарій запропонував, що поїде з ним, порозмовляє, подивиться, якого віку діти, щоб з розмірами вгадати, той не повірив. Нині ж отець там звичний частий гість.
У нього зовсім немає вільного часу, адже, окрім служіння Богу, місії священицької, традиційних служб, свят, бере участь у багатьох релігійних заходах, організовує паломницькі походи, чимало працює з молоддю… Між поїздками на схід військовий капелан постійно допомагає бійцям, яких вклала війна до шпиталів. Дуже активно співпрацює з Деражнянським благодійним фондом «Мир та добро», багатьма іншим волонтерами. І його ролі у цій війні не можна применшити або переоцінити, адже займає свою позицію, без якої нашим захисникам і мирним жителям на сході було б дуже важко. Тож саме завдяки таким, як він, і перемога неодмінно ближчає, і світ — добрішає.
Леся Садомська, Подільські вісті