Стати своєю в Домініканській родині

«Бо ще нема й слова на язиці у мене, а ти, Господи, вже все знаєш.
Ти ззаду й спереду мене оточуєш, кладеш на мене твою руку»
(Пс 139, 4-5)

Моя дорога покликання до Братства мирян святого Домініка не була найпростішою і найочевиднішою, принаймні такою її бачу я сама. Долаючи мури слів, ділюсь своєю історією – особистою та глибоко вкоріненою в самісіньке серце.

Виважена дорога й довге розпізнавання – це, мабуть, про мою історію? Ні. Може, спадкоємність, натхнення від братів-домініканців, якась суперпотужна традиція конкретного монастиря, де я долучалась до спільноти, або ж окрема постать брата, священника чи сестри вплинули на моє рішення? Ні, адже в місті, звідки я родом, немає жодних домініканців, навіть поблизу в дієцезії їх немає. Приклад інших терціаріїв мене надихнув на цей крок? Також ні, бо будь-яких інших братств мирян у мене поблизу немає. Чи бракувало мені участі у житті Церкви, у житті спільнот, активного залучення, визнання себе “важливою”? Точно ні.

Чому ж я як вдома у Братстві святого Домініка, для якого мені доводиться долати 330 км від свого дому задля зустрічі з моїми братами й сестрами? Бо я відчуваю, що тут Господь кличе мене до свого місця, аби ділитись собою і тим, що я можу подарувати.

Тут Він – як і на кожній Месі, звісно, у будь-якому храмі, але в особливий спосіб саме тут отримуєш багато дарів і даруєш – і Він дарує їх набагато більше. Це місце, яке випливає з твого серця. Де відчуваєш свій дім. Не надміру захопленим, але спокійним серцем сестри чи брата.

Свого часу Господь покликав мене до того, аби знайти своє місце біля Нього вже в дорослому віці, коли я пережила навернення. Це не було чимось на кшталт навернення святого Павла, але дуже схоже на навернення невіруючого Томи – я молилась і вірила змалку, та практикуючої віри було взяти нізвідки. Мені потрібні були докази. Розмови. Я чимало вимагала від Бога.

Самотні молитви, життя за сумлінням були мені рідними, але з часом гординя брала гору і я сліпла, дивлячись лише не свої власні проблеми, а не на те, ким є і чого потребують мої близькі. Моє неофітство почалося з часів Майдану, коли мого майбутнього чоловіка Господь вивів неушкодженим з боїв на Інститутській. Коли «беркутівці» били ногами кількох людей з Небесної Сотні, які залишили своє життя там – мій майбутній чоловік вийшов звідти, потрапивши на милосердя одного з них. Це був серйозний доказ того, що Господь діє і рятує. І мій майбутній чоловік, як, зрештою, і я, почали значно більше розмовляти про віру, Церкву, до якої – спочатку мій чоловік, а згодом і я – долучилися через визнання віри, першу сповідь та Причастя.

Саме в ці миті я відчула, наскільки сильно Господь промовляє до мене. Через знак: те речення, що я промовляла у найпалкішій молитві перед сповіддю про себе лише до Бога, несподівано сказав у вступі перед Святою Месою священник. І це не були слова молитви чи якісь загальні речі, а персональне об’явлення, про яке неможливо було домовитись, і про яке знав лише Господь. Тоді я зрозуміла, що перебуваю саме в тому місці, де маю бути. Трохи згодом я вперше відчула голос всередині – про покликання жити в дусі згромадження. На ту мить ми з чоловіком вже пройшли передподружні катехези і готувались до вінчання.

Момент, коли ти за дуже короткий проміжок часу усвідомлюєш, що, можливо, тобі треба розвернути життя на 180 градусів, – це дуже сильний досвід, який вимагає і багато молитви.

Не зустрівши жодних перешкод, яких просила в Бога, аби витлумачити їх як знак, що мені не варто давати подружню присягу, і що Бог чекає мене для інших справ (можливо, в монастирі), я сказала своєму чоловікові «так». Але відкрите покликання, яке прийшло мов грім серед ясного неба, що я повинна служити Богу, просто оселилось у серці й нуртувало, як зламаний, але загоєний суглоб на зміну погоди.

Думки про терціарське життя не полишали мене, і я дала собі обіцянку: якщо за рік не покину думати про братства мирян, то почну їх шукати. Минув рік, думки залишились. Я поновила свою обіцянку ще на рік. Та ж ситуація. Забракло сил, і я думала, що мені треба поновлювати обіцянку, але зрештою Господь втрутився. Тоді, пам’ятаю, я почала мимоволі досліджувати сторінки в інтернеті, які були присвячені різним орденам. Вагалась між кармелітами та домініканцями, вивчала доступні матеріали. І якщо про Світський Кармель можна було знайти чимало інформації, то Домініканський Орден і його Братство мирян були огорнуті невідомістю.

Я дивилась відео краківських домініканців, слухала свідчення мирян, вивчала чимало інформації і відчувала великий сум – «я не там». Почались вагання, і ось на парафію присилають домініканця, який допомагає в нашій дієцезії. З цим отцем ми почали спілкуватись, потихеньку входячи в реальність того, що домініканці мені ближчі, ніж здаються.

Покликання подружжя і в подружжі переживаються теж завжди інакше. Чоловік знав про мої переживання, тож особливо важливим було те, що я запитала в нього: «Чи ти відпустиш мене у третій орден, як мій чоловік? Адже я не піду, доки не скажеш, що ти згоден». Він думав певний час і сказав своє «так». Моє покликання поволі оформлювалося в намір.

Раптом мені на телефон, який у мене постійно на беззвучному режимі, приходить сповіщення про передачу на Телебаченні Віковічного Слова (хоч насправді звістки від EWTN були для мене рідкістю) про те, що в інтерв’ю братимуть участь світські домініканці та світські кармеліти. Я зрозуміла, що ця передача абсолютно точно для мене. Пам’ятаю, як упродовж усього ефіру ставила запитання і, дивлячись на цих двох людей, раптом зрозуміла, що відчуваю щось у цій харизмі. Я почала цілеспрямовано шукати усі доступні інтернет-ресурси, які в Україні пов’язані з домініканцями. Чи були інші перешкоди? Так, і різноманітні, починаючи від страху, завершуючи тим, що домініканців висміювали інші. «Чому ти просто не можеш вступити до братства скапулярія, яке є на парафії? Чому просто не можеш бути дружиною\дизайнером\, може, тобі чогось бракує?»

Мабуть, дивно це виглядало: людина з регіону, в якому немає домініканців, просить про те, аби розповісти про Братство мирян та про ймовірну участь у ньому. Я наче з неба звалилась, тож коли написала на сторінку книгарні домініканців, якою тоді за дивовижним збігом обставин керувала Головна настоятелька ради мирян в Україні, розумію, наскільки дивною могла здаватись ця історія. Але рука Божа вела мене. Перша розмова з пані Галиною протривала, як зараз пам’ятаю, сорок хвилин, після чого я отримала Статут братства мирян до вивчення, а також запрошення на реколекції.

Реколекції мирян були особливою подією тоді в Тиврові. Я потрапила туди з величезними труднощами, навіть ховала вдома речі, настільки боялась виїхати з дому – мене раптом здолав величезний страх. Та коли я зустрілася з братами й сестрами, то відчула себе в родині.

Це не був той екзальтований стан, який легко пояснити емоційними переживаннями, коли ось – ти страждав, а тепер вже щасливий. Я була впевнена і спокійна, наче досвідчений моряк, який випливає на глибінь.

Молячись, проходячи Хресну Дорогу (саме тоді почався піст), отримуючи відповіді на свої запитання під час конференцій, які були присвячені Катерині Сієнській, де кожна відповідь була наче особисто для мене, я зрозуміла, як і тоді, коли починала своє неофітство, що Господь кличе мене туди, і цей стук вже неможливо не почути. Це виключно й остаточно моє місце. Тоді ж я і написала прохання про прийняття в постулат, обравши Київське братство.

Розпочався мій постулат, а згодом і новіціат, де я взяла собі доволі довге ім’я – Домініка Фаустина від Ісуса, а також отримала «мирянський щит» – значок. Здавалось би, такий титул більш властивий кармелітській традиції, але про це я дізналася вже пізніше. Можливо, взяла би собі коротше ім’я, але твої брати й сестри приймають тебе будь-яким і поважають «кармелітські» шлейфи в твоїй духовності.

Ці триста кілометрів дороги завжди були водночас і благословенням, і випробуванням. Адже продовжували закрадатись сумніви: заради чого їдеш чотири години, заради чого встаєш о п’ятій ранку і повертаєшся о дванадцятій ночі? Чи не заради своєї гордині? Чи не втікаєш ти просто від якихось проблем у такий хитромудрий спосіб? І це дуже серйозне питання. Але ти розумієш, що просто назвати себе частиною Ордену, просто приїхати – це ще не все. Ти належиш до Домініканської родини і знаходишся у ній через приналежність до велетенської таємниці, якою є Тіло Церкви. Переживаєш єдність у молитві й завжди єднаєшся серцем, повним готовності служити, де б ти не був.

Їдеш, щоб знайти Бога. Але чи є Його більше від того, що Він у Києві, Львові, Рівному чи якомусь Конотопі? Він повсюди, Той самий учора і сьогодні, і назавжди. Це привідкрита таємниця сопричастя, коли бачиш самого себе, у світлі істини, якою є Господь серед своїх братів і сестер.

Єдність та спадкоємність традиції – це дуже міцний фундамент, що є в Братстві мирян. Ти не сам обираєш людей, з якими опинишся поряд, і не можеш знати цього, але Господь кличе тебе туди. З часом ти розпізнаєш, чому Він хоче бачити тебе саме тут і саме серед цих людей, пізнаєш тінь від тієї любові, з якою Господь дивиться на них. Навіть коли ти нічого не знаєш, коли виринаєш немов з-під землі перед своїми братами й сестрами.

Цікаво бути наймолодшою терціаркою в своєму братстві, переймати й навчатись, дивуватись тому, який величний Господь і що Він може робити через проповідь мирян-терціаріїв. І я щасливішаю як дитина, бо розумію, що чекає мене попереду, в яке паломництво веде мене Бог.

Локдаун та карантин змінили мою буденність: поїздки в Київ стали рідкістю й мені важко по півроку не бачити братів і сестер. Коли бачимось поодинці, зустрічаючись офлайн під час робочих відряджень, коли ти викроюєш годинку, аби побачити «своїх», розумієш, як це боляче. Єднаючись у молитві традиції Ордену, молячись за різні справи, все ж не можеш пережити спільно Месу і навіть гуртом випити кави. Звісно, через це починаються труднощі: коли Літургія годин стає глухою, коли стіни між тобою, твоїми страхами і стежкою в Ордені виростають особливо високими в одну мить, твоє покликання знову проходить очищення. Чи я справді там, де повинна бути? Чи люблю Бога, чи прославляю Його в тому, що роблю і що тепер не маю змоги робити? І ти тоді згадуєш: «Симоне Йонин! Чи любиш мене?» – «Так, Господи, –відповідає йому, – ти знаєш, що люблю тебе» (Йн 21, 16).

Карантинна реальність дала мені новий поштовх в Ордені – через пізнання його харизми служіння ближньому. Я отримала чимало дарів співпереживання своїм близьким і навчилась розуміти, чим насправді є Домініканська родина, працюючи з потребами тих, хто є в моєму серці й поруч. Легко служити тому, кого бачиш кілька разів на місяць, а спробуй служити тим, хто бачить тебе щодня. І домініканська духовність, уважність та прославлення Бога в кожній миті дали мені силу пережити цей період та поглибити своє споглядання світу. Навіть більше – принести плоди з цього непростого шляху і дати їх відчути тим, з ким Господь помістив мене у цей час.

Лише Бог ідеальний, але ми здатні відчути те, як через красу Він працює з нами. Ми не залишаємось такі ж самі, коли дотикаємось до чогось прекрасного. Як дизайнер-графік, працюючи з красою щодня, дивлячись на природу і те, на що іноді здатні мої руки, серце не завмирає так, як перед самим Господом Богом.

І коли твоєю сестрою стає розгубленість, а невпевненість – твоїм братом, коли навколо світ топче християнські догми й підмінює їх на фальшиве золото, ти милуєшся красою миті, в якій перебуває з тобою Господь.

Милуєшся гостією-Христом в монстранції. Завмираєш перед хлібом-Причастям в руках священника. Чуєш заповітні три дзвінки на Месі і відчуваєш як тут, перед тобою, народжується істинна краса і світло. Відчуваючи все це в дусі домініканського споглядання, записуєш, віршуєш, зберігаєш усередині, аби дарувати іншим.

Завітай у гості,
життєдайна Гостіє,
Залишись у серці
за тендітним скельцем,
О лозо родюча, хай тебе торкнеться,
Й мого міокарду тоненьке стебельце.

Що мені довіриш —
важку мову тиші,
Розтлумачу знаків
дрібні пастернаки,
Що у таємниці Крові й Тіла Твого,
Милосердя море, щоб дістатись Бога.

Просо носить подих
берегів прозорих,
Святості коріння
з Божого насіння,
Хай душа моя славить, а не просить,
Хай мені найменшої благодаті досить.

Перебуваючи серед своїх, коли дім стає не конкретним місцем, а спадщиною тут, на землі, яку переживаєш як передчуття свого небесного дому, – ти теж свій. Навіть якщо заради цієї Меси й своїх братів та сестер ти довго їхав і ще їхатимеш, навіть якщо сам собі здаєшся прибульцем із далеких далей. Для Господа ти свій. Він поміщає тебе і веде до Своїх вівтарів, до вашого спільного дому. Зрештою, весь життєвий шлях – це паломництво до Неба. І моє життя в Братстві домініканців-мирян – постійне свідчення й переживання глибини і потужності Божих доріг. За все Богу подяка, амінь.

Олександра Корчевська-Цехош (Домініка-Фаустина від Ісуса)

Домініканці в Україні