На все свій час

Існують два варіанти китайської приказки – «Щоб ти жив у цікаві часи» та «Щоб ти жив у часи змін», що, зрештою, одне й те саме, вони просто доповнюють один одного. Парадокс у тому, що кожне століття – це дійсно «цікаві часи», «часи змін». Взяти хоча б нещодавні: XIX століття – паровий двигун, електрика, стрімкий розвиток промисловості та природничих наук, XX століття – дослідження космічного простору, політ на Місяць, створення віртуального світу, а XXI століття, без сумніву, ще відкриє перед нами нові горизонти. Ці останні століття можна стисло охарактеризувати як періоди розвитку, успіху, оптимізму. Людство продемонструвало свою здатність впоратися з різноманітними викликами. І навіть якщо виникають кризові ситуації, вони певною мірою перетворюються на шанс для всіх нас.

Таке бачення світу вписується у значення слова «криза». У перекладі з грецької мови, а точніше з давньогрецької, термін κρίσις [krisis] в цілому означає вибір, рішення, змагання, боротьбу, а також непередбачувані ситуації, що виникають під час дій. Якщо поглянути ширше, поняття «криза» включає в себе також несподіванку, вразливість, суб’єктивні наслідки у вигляді негативних переживань.

Уже від початку свого існування і сама людина, і людство в цілому потрапляють у кризові ситуації, що виникають мовби «удари долі», особисті невдачі або життєві поразки. Життя людини зазнає постійних змін, які стають наслідком критичних подій. Ми живемо у певному середовищі, дуже нестійкому, хиткому просторі, в якому позитивні цінності існують поряд з негативними, і це спричиняє у нас стан внутрішнього дисбалансу. Людські вчинки неможливо повністю контролювати та передбачити. Так само неможливо повністю передбачити дії сил природи. Ми можемо лише обмежувати й контролювати ситуацію, що викликає кризу, та мінімізувати її наслідки, проте виключити їх повністю не вдасться.

Криза – це особливе явище, що виникає в межах загального, дуже тривалого процесу змін, які відбуваються навколо нас. Таке, майже словникове, пояснення цього терміну не додає нам оптимізму. Горизонт нашого досвіду зазвичай обмежується рамками нашого життя, пов’язаного з одним – трьома поколіннями. У нас часто з’являється відчуття миттєвості, розгубленості й страху перед невідомим майбутнім.

Дуже швидко змінюється здатність сприйняття світу. Варто також взяти до уваги й факт тероризму – дата 11.09.2001 навіки увійшла в історію нашої цивілізації. Внаслідок хвороб, які завжди спустошували Землю та людство, ми впадаємо у стан тлінності й очікування «чуда».

2020-й та 2021-й роки, позначені пандемією, виявили безпорадність нашого високотехнологічного суспільства перед хворобою, яка загрожує нам і нашим близьким. Крім того, стала ще очевиднішою прірва, диспропорція між розвиненими країнами Європи, Північної Америки, Азії та територіями крайньої людської убогості й економічної відсталості країн, плани розвитку яких зазнали невдачі. І прірва поділу тільки збільшується. Різноманітні спроби зрозуміти й виправити цю ситуацію в світі не мали успіху – неможливо зрозуміти все, щоб запобігти руйнівним процесам. Перед обличчям усіх негараздів світу, зростання бідності, мільйонів людей, які помирають від голоду і живуть у злиднях, ми чимраз більше почуваємось безсилими запобігти людському стражданню. Це важке випробування для нас, для нашої надії. Не треба бути великим мудрецем, філософом, політичним чи громадським діячем, щоб не зауважити, в які часи ми живемо. В історії людства були різні періоди і спроби «виправити світ», котрі завершувалися, як і всі утопії, лихом, стражданням і смертю цілих цивілізацій та народів.

Церква як бого-людська реальність – це таємниця Божої присутності, що перевершує межі часового виміру. В обітниці Господа Ісуса, даній Петрові в Кесарії Филиповій, йдеться про непереможність Церкви (див. Мт 16, 13-20), незважаючи на зло та спокуси сатани: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають» (Мт 16, 18).

Церква – це всі ми, вірні, занурені в смерть і життя нашого Спасителя Ісуса Христа. Як християни ми беремо участь у житті цього світу. Наша відповідь на ситуації, що виникають, – це відповідь людини віри, яка шукає відповіді в Євангелії та в своєму сумлінні.

Звичайно, потрібно намагатися вирішувати проблеми цього світу на загальносвітовому рівні, але не варто забувати, що перетворення світу починається в серці кожного з нас. Це наче кола на воді, і радіус таких «кіл преображення» стає чимраз більшим, розширюючись, вони охоплюють все більшу кількість людей. Преображення стосується передусім моєї свідомості, моєї реакції на зло, яке є в мені та яке мене оточує.

Це непроста відповідь. Кожне покоління проходить випробування своїм часом. Як у ньому вистояти? Ця криза може торкнутися кожного з нас, це випробування на рівні моєї людської здатності бути християнином. Таке випробування веде до свідчення. Значення грецького слова μάρτυς [martys] – не тільки «свідок», але й  «мученик» як свідок віри. У перші століття християни вірили, що мучеництво – це дар, даний Богом, щоб вистояти, витримати разом з Христом Ісусом до кінця днів свого земного життя, навіть коли нам загрожують переслідування й кровопролиття.

Як бути християнином у настільки мінливому світі, де християнські й загальнолюдські цінності втрачають свій сенс? Однією зі спроб відповіді на це питання нехай буде свідчення кінця II століття – Послання до Діогнета, швидше за все, адресований християнам, які мешкали в Александрії:

«Християни не відрізняються від інших людей ні країною, ні мовою, ні звичаями. Не мешкають десь в особливих містах, не використовують незвичного діалекту, не провадять відмінного від інших життя. Це вчення, що відкрилося їм, не є якимось витвором або думкою людей — винахідників нового. Вони не надали перевагу людській думці, як інші. Мешкаючи в еллінських і варварських містах, де кому визначено, і наслідуючи місцевих жителів в одязі, повсякденному житті та усьому іншому, вони, безсумнівно, являють подиву гідний і незвичайний спосіб влаштування власного громадянського життя. Мешкають у власній вітчизні, але як поселенці; беруть участь в усьому як громадяни і терплять усе як чужинці; всяка чужина є для них батьківщиною, і всяка батьківщина — чужиною. Як усі, вони беруть шлюб, народжують дітей, але не покидають їх.

Влаштовують спільну трапезу, але не просту. Вони знаходяться у плоті, але живуть не за законами плоті. Перебувають на землі, але є громадянами неба. Підкоряються встановленим законам, але власним життям перевершують їх. Люблять усіх, і всіма переслідувані. Їх не знають, але засуджують, страчують, але вони залишаються живими. Вони убогі, але багатьох збагачують. У всьому мають потребу, і водночас — усього вдосталь. Вони позбавлені шани, але через безчестя прославляються. На них зводять наклепи, а вони виявляються праведними. Їх лихословлять, а вони благословляють; їх зневажають, а вони виявляють повагу. Є доброчинцями, але карають їх, мов злочинців. Коли їх карають, вони радіють, немовби їх спасають. Юдеї ворогують із ними, як з іноземцями, елліни також їх переслідують. Однак пояснити, з якої причини ця неприязнь, їхні ненависники не можуть.

Сказати словом: що в тілі є душею, тим у світі є християни. Душа знаходиться у всіх членах тіла, і християни по всіх містах світу. Душа, хоча живе в тілі, але не тілесна, і християни живуть в світі, але не є від світу. Душа, будучи невидима, знаходиться у видимому тілі; так і християни, знаходячись в світі, видимі, але їх богошанування залишається невидиме. Плоть ненавидить душу і воює проти неї, нічим не будучи скривджена, тому, що душа забороняє їй вдаватися до задоволень; так і світ ненавидить християн, від яких він не терпить ніякої образи, за те, що вони озброюються проти його задоволень. Душа любить плоть свою і члени, не дивлячись на те, що вони ненавидять її, і християни люблять тих, які їх ненавидять. Душа знаходиться в тілі, але сама вміщує тіло; так і християни, що знаходяться у світі, ніби у в’язниці, самі оберігають світ. Безсмертна душа живе у смертному житлі; так і християни живуть, як прибульці, в тлінному світі, чекаючи нетління на небесах. Душа, зазнаючи голод і спрагу, стає кращою, і християни, будучи покараними, щодня ще більше примножуються. Таке їхнє славне становище, яке Бог визначив їм і від якого їм відмовитися не можна» (Послання до Діогнета 5,6).

У цьому досить довгому фрагменті йдеться не просто про роль християнства у світі, але й про те, як нам жити в цьому світі, який не завжди позитивно налаштований щодо нас, а радше, навпаки, вороже. У кожного з нас – свій час свідчити про Бога, Істину, цінності, які ми сповідуємо і вважаємо важливими. Час переслідування християн в епоху агресивного войовничого комунізму – показовий приклад.
Кожна пора – це час для свідчення. Ми стаємо християнами з моменту хрещення, та ще більше стверджуємось у цьому званні, коли стаємо свідками віри. Йдеться не про те, щоб ми були християнами «напоказ» та очікували похвали, але передусім, щоб бути вірними Ісусу, своїй совісті, незалежно від обставин. Щоб вистояти, потрібні мужність і благодать. Парадоксально, але кожен день нашого життя може бути останнім, а часи такі, які є.

Щоб зерно Євангелія принесло плід, воно мусить померти. Такий євангельський закон зростання (Йн 12, 24). Не кожна життєва ситуація повинна завершуватись свідченням кров’ю, та кожна може бути приводом для свідчення своїм повсякденним життям: «Тут і тепер я існую, усвідомлюю та ототожнюю себе як учень Христа». Це вміння помирання в собі для зла, гріха, свого власного егоїзму. Повсякденне життя визначає нам таку перспективу, без якої етика Євангелія втрачає істинність, а саме Євангеліє втрачає свій смак.

о. Маріуш Возняк ОР

Фрагмент зі статті, вперше опублікованої в католицькому часописі «Радуга» (№1, 2021)

Переклад з російської: Мар’яна Шіпош


Джерело: Домініканці в Україні