Перший Воскресенець з України отець Микола Ліпітак: «Життя для Бога —це щоденне Воскресіння»

Отче, скільки часу здійснюєте служіння у Львові? Як потрапили сюди?

До Львова я потрапив після висвячення на священика у 2011 році.  Відразу після закінчення навчання у семінарії, я прибув сюди за скеруванням Згромадження, щоб стати помічником настоятеля, вікарієм, при парафії Матері Божої Неустанної Помочі РКЦ. Від 2017 року, я був призначеним настоятелем.


Що означає покликання священика особисто для Вас? Бо у сучасному світі не кожна молода особа наважиться на такий шлях.

-Трошки ближче до Бога почав приходити після 90-го року, коли відкрили храми і я почав ходити до костелу у Самборі, адже походжу із Самбірського району. У той період я вже працював вчителем.  Мені було трохи за 20-ть, тому і сам долучився до молодіжного руху, польського скаутингу. Там я почав ближче пізнавати Бога, навчився молитвам перед їжею, з молоддю ми їздили на табори. При складанні скаутської присяги є такі слова: “Маю вільну волю служити Богу, Вітчизні і ближньому”. І це мене дуже надихнуло присвячувати у своєму житті Богу набагато більше часу. А перші думки  про священство, покликання у мене виникли, коли я почав ходити на прощу до Кальварії Паславської. Там є Санктуарій Матері Божої.  Через своє серце я почув голос Марії: “Мій Син хоче, щоб ти Йому служив”.  Згодом я вступив на економічний факультет до Польщі, був період розпізнання покликання. У Польщі я навчався у такій приватній школі, яка була заснована Отцем Воскресенцем, фундатором нашого згромадження. Також у Польщі я долучився до молодіжного руху “Світло життя”. Там ще глибше почав читати Боже Слово, прийняв Ісуса як свого особистого Володаря. У ті роки я шукав свою дорогу, старався розпізнавати знаки часу. У виборі покликання мені допомагали Отці Воскресенці. Під час навчання я не мав, де жити і 2 роки проживав при монастирі Отців Воскресенців як студент. Зрештою, зрозумів, що хотів би теж зголоситися до саме до цього Згромадження.


Отче, розкажіть детальніше про Отців Воскресенців та їхню харизму.

Засновник нашого Згромадження Богдан Янський був світською особою. Він як економіст, правник, пережив на еміграції у Парижі навернення до Бога. Коли він навернувся, то помер для гріха і став жити для Господа. Відтак, пан Богдан почав активно допомагати інтелігенції.  Зокрема жителям Польщі, які через численні повстання у своїй країні досить активно емігрували у Париж. Він, як правник, допомагав їм з оформленням документів, але також у духовному становленні. Біля нього почали гуртуватися хлопці, чоловіки. Відтак, вони заснували Будиночок Янського у Парижі. Він сам не міг бути священиком, бо  був одружений. Але його соратники першими отцями-воскресенцями, священнослужителями. Харизма Згромадження: помирати для гріха, духовно жити з Господом, але також у цьому духовному Воскресінні працювати. Тому, Отці Воскресенці роз’їхалися до Риму, Канади, Америки на місії, приїхали і до Львова. Я також у своєму житті пережив особисте навернення. За часів комунізму навіть не був у храмі.  Тому я відчув, що моє місце у них, у Отців Воскресенців. Хоча, зізнаюся, подумував і про те, щоб вступити до Францисканців, але відчув, що саме харизма Отців Воскресенців є мені найближчою. 

Чи є в Україні спільнота Отців Воскресенців?

У монашому житті неодмінно потрібен монастир. І у нього мають входити мінімум двоє отців. Відтак, двоє моїх співбратів служать у Самборі у храмі св. Йоана Хрестителя і також ми є у Львові на Збоїщах. Фактично, ми повернулися до України після перерви, яка тривала із 1945 року. Назагал в Україні нас є п’ятеро. У Львові є ще настоятель нашого монастиря та вікарій храму.

Як Ви зауважили, харизмою Воскресенців є фактично допомагати людям воскресати для духовного життя. Однак, бачимо, що пандемія навпаки віддалила багатьох від Церкви. Як Ви вважаєте, що потрібно зараз, аби люди відкривалися на духовне життя?

Кожна спільнота, кожен монастир має своє харизму, духовність, а також апостолят, тобто такі мирянські спільноти, якими опікуються монахи. Наприклад, я раніше ніколи не думав, що буду працювати з молоддю з особливими потребами, а для неї ми тут маємо спеціальну майстерню. Також у Польщі є така спільнота “Бурого ведмедика”, де є ведмедики-опікуни і ті, кому вони їм допомагають. Тобто, сфери служіння є дуже різними і вони відповідають на виклики часу. Думаю, що найважливіше — давати людям надію. Адже ця пандемія буде не завжди. Господь завжди є з нами. Перш за все, має бути власне свідчення.  Наприклад, у Польщі я досвідчив, що Господь ніколи тебе не залишає. Навіть якщо поруч ти не маєш батьків, чи близьких друзів, Він завжди з тобою. Господь дає тобі сили, надію і ти йдеш далі. І з цього приходить прагнення служіння. Якщо Бог мене підносить, веде, то хочеться і іншим допомогти.


Отче, Ви зауважили, що варто завжди мати надію.Як Вам вдається знаходити надію у своєму монашому покликанні, бо, будьмо чесні, є монахи, які навіть виходять з монастиря, навіть проживши там тривалий час.

Коли я прийшов у монастир, то побачив, що там також люди не є відразу святими. У новіціаті, під час Великого посту я мав таку ситуацію, коли у мене почалися носові кровотечі. У Велику суботу мене привезли у клініку і я там залишився абсолютно сам. Батьків поруч не було, лікарів теж. Коли залишаєшся сам на сам з Богом, то усвідомлюєш, у особливий спосіб Його присутність. Я казав Богові: “Нехай, діється Твоя воля”. Я не знав, що буде зі мною далі, чи залишуся я у живих. І дуже часто у житті такі ситуації бувають. Треба робити все, що можеш, а усе решта — віддавати Богові. На парафії часто бувають такі випадки, коли щось не вдається, виникають свої складнощі.  Найцінніше вміння у цьому житті — це віддати ситуацію у Божі Руки.


Отче, Ви зауважили, що у Вас був такий досвід, немов очікування смерті. А сьогодні дуже багато людей живуть у передчутті кінця свого життя, через світову пандемію. Водночас монах, коли складає Вічні обіти, то немов помирає для світу. Як смерть прийняти і бути вірним Богові навіть у останні хвилини свого життя?

Для людей віруючих смерть — це не є останнє слово. Останнє слово за Богом. Навіть якщо людина готується до етапу переходу з цього життя до Вічності, то просто стає перед Богом у правді. Треба старатися завжди бути готовим до зустрічі з Богом, частіше сповідатися, приймати Святе Причастя. Завжди треба пам’ятати, що Господь переміг смерть, дарував нам Вічне Життя. Ісус каже, що: “Хто приймає моє Тіло і Кров – приймає Вічне Життя”. Однак іноді люди питають мене, чи я у це вірю. І я завжди кажу, що вірю. Особисто я вже двічі мав коронавірус і перш за все переживав цей досвід із молитвою. Під час пандемії я щодня дякую Богові за день, який прожив і прошу благословення на наступний день, якщо Богу буде завгодно, аби я його прожив. Вмирання для гріха, життя для Бога — це щоденне воскресіння.

Не так давно проводилися соціальні опитування серед католиків і чимало з них сказали, що не вірять у те, що у Євхаристії є Тіло і Кров Христа. 

Святий Папа Йоан Павло ІІ казав, що якщо ми не віримо у те, що Ісус Христос Воскрес, то даремною є наша віра. Віра — це благодать. Віру треба розвивати. Для чого, реколекції, наприклад? Це все збагачує нас. Це як квіточка, яку ти підживлюєш  і вона росте. Коли ти її занедбуєш, то вона рано, чи пізно всохне. Важливо розвивати особисті стосунки з Богом. Наприклад, у мене був один випадок, коли одна жінка цілий місяць чекала у лікарні на священика, щоб Ісус прийшов до неї у Євхаристії. Вона прийняла Святе Причастя зі сльозами на очах. Буває деколи і молоді люди, коли досвідчують Боже діяння у своєму житті, чи зцілення, починають справді вірити.


Є фільм Мартіна Скорсезе про “Мовчання”, коли монахи єзуїти переживали мовчання Бога. Як справді почути Бога у своєму житті?

-Дуже корисним у цьому контексті є духовний досвід святого Шарбеля. Він був монахом, не говорив багато, тобто переживав свою зустріч з Богом у мовчанні, вчився вслухатися у Боже Слово у тиші. Одного разу, я був на реколекція Lectia Divina і ніколи до того не думав, що мовчання дається настільки нелегко. Перші 3 дні мовчати просто, а пізніше приходить боротьба. Бо ти спілкуєшся лише з духівником, а 8 днів проводиш повністю у мовчанні. Тоді я переживав особисто складний період, мій тато, можна сказати, помирав. Коли я приїхав, він відійшов. Ці реколекції мені допомогли підготуватися до його відходу. Хоча перед тим я відвідав свого батька зі Святими Тайнами. Я часто чув про такі реколекції, але вперше їх пережив. Це була своєрідна пустеля.

Тобто, Ваш висновок, що Бога можна почути у мовчанні?

Одного разу один отець, коли приходив до храму, то часто бачив там одного чоловіка, який просто сидів і дивився на кивот, на вівтар. І священик закликав цього парфіянина молитися, взяти до рук, наприклад, молитовник. Що йому сказав цей чоловік? Я дивлюся на Ісуса, а Він дивиться на мене і ми так у тиші розмовляємо. Але, звісно, молитва є дуже важливою. Однак, дуже часто і молитва у тиші є надзвичайно глибокою.

Джерело: Духовна велич Львова