Отець Микола Леськів: "Стереженого Бог стереже. Не можна бути героєм і говорити "Нас тут не заразять, вірус нас оминає"

Сьогодні співрозмовник «Вісника» - настоятель храму Зіслання Святого Духа римсько-католицької церкви отець Микола Леськів:

- 325 років парафії – це подія. Ми півроку готувалися до неї, будували плани, різні заходи, що були пов’язані зі святкуванням. Але на початку року, у лютому, з’являлися сумніви щодо того, як все виглядатиме. Багато гостей, друзів, приятелів нашої парафії з Польщі, Сполучених Штатів, Німеччини хотіли взяти участь у святкуванні, але на жаль. Вийшло так, що ми святкували, єднаючись в онлайні...
У цьому році з нашим ювілеєм збіглась сота річниця з дня народження Папи Йоана Павла ІІ. В нашій церкві є його каплиця і частинка мощів, які 5 років тому привіз Митрополит Мечислав Мокшицький.


Святкування ювілею парафії буде відбуватися упродовж року. Готуємо виставку, яка буде присвячена Папі Йоану Павлу ІІ. Там можна буде ознайомитися з різними реліквіями, зокрема фелоном Папи, який перебуває у Червонограді з 2004 року. Тоді отець Олег Саламон був у Ватикані під час коронації ікони Матері Божої Тартаківської, і деякі дари Папа передав для Червонограда. Також маємо монети, марки, присвячені святому.

Разом із міським відділом культури плануємо зробити репродукцію портрета Кристини Потоцької, на честь якої було назване місто Кристинопіль-Червоноград. Оригінал знаходиться в музеї в Красному Ставі, дирекція музею висловила згоду.

Концерти і розважання, сподіваємося, проведемо у вересні...

- Парафія є найстаршою у нашому місті…

- Той, хто цікавиться історією міста, знає, що місто Кристинопіль було засноване 1692 року і через 3 роки, у 1695 році, була заснована римо-католицька парафія. Сюди були спроваджені францисканці, бернардини з Сокаля, які опікувалися місцевими римо-католиками. У 1701 році почалось будівництво нового храму, бо попередній дерев’яний згорів. Новий храм збудували в бароковому стилі, до наших часів збереглися тільки стіни, бо за радянських часів був дуже знищений. І в 1988 році тодішня радянська влада передала храм православній спільноті. Від того часу його відбудували, відновили цю святиню і зараз це церква Святого Володимира. Натомість римо-католики, які з’їхалися до Червонограда з різних куточків України, їздили на богослужіння до львівської катедри. У 1991 році стараннями цієї малої спільноти римо-католиків їм була передана каплиця в Межиріччі, навпроти 3 шахти, там був музей прикордонників. У ній почали відправлятися богослужіння, а з 1999 року сюди приїхав молодий священик отець Олег Саламон і парафія купила будиночок у селищі Новодвірському (на Ватутіна), де й відбувалося релігійне життя.

У 2003 році отцю Олегу вдалося купити місце під будову нового храму. На цьому місці на Клюсівській мав будуватися банк і ці фундаменти продавалися. І з 2006 року розпочали готувати проєктну документацію. Я був присутній від самого початку будівництва. А з 2009 року, коли прийшов сюди вдруге, треба було довершувати будівництво храму. Парафіяльний будинок вже був, його побудували брати францисканці з Німеччини як дім опіки. Але, на жаль, не було в них відповідних покликань, такої кількості монахів, які би могли прийти сюди працювати і цей будинок передали парафії. Завдяки цьому тут маємо сестер Святої Єлизавети. Тоді храм був збудований по вікна, а з Божою допомогою і з добротою людей, жертводавців будували далі. Вже 5-ий рік ми відправляємо в храмі. Пам’ятаю, перша служба: вікна вже були, але без дверей… Тішимося, що впорядкували територію перед храмом. Люди кажуть, що Левада, Стара шахтарська почала набувати вигляду. І тротуар місто зробило з іншої сторони дороги. Надіємось, що з підтримкою людей 330 років парафії будемо святкувати у повністю завершеному храмі. Наші парафіяни досить жертовні, кожен старається бачити потребу церкви у міру своїх можливостей. Хто не може, допомагає працею – вона також цінна. Особливо перед відпустом люди активно допомагали. Тож дякую, що відгукнулись і допомагають. Бо тільки спільними зусиллями можна щось зробити. Божий храм – це є також наш дім, тож будуємо для себе.


- Пригадую, що під час будівництва храму Ви також працювали з будівельниками у робочому одязі…

- Я не встидаюся фізичної праці. Вважаю, священик має бути доступний завжди і всюди.

- Цінністю храму є згуртована парафія. А ще маєте святині, зокрема, копію Белзької Чудотворної ікони Матері Божої…

- Це дуже великий дар для нашого міста. Коли в Україну прийшла Радянська влада, то усі храми нищила, розграбовувала. Деякі речі забрали в музеї, але багато просто знищили. Римо-католики виїжджали до Польщі, бо більшість були польського походження, і багато цінних речей змогли вивезти із собою.

Подія з коронацією ікони Матері Божої Тартаківською - це була ініціатива Мечислава Мокщицького - тоді ще секретаря Папи Йоана Павла ІІ. Копія цієї ікони була коронована 08 січня 2004 року Папою Йоаном Павлом ІІ, що повернулась у Тартаків. Він також постарався, щоби отці Пауліни, які є господарями Ченстохови на Ясній Горі, виготовили копію Матері Божої Белзької. Вона була приурочена до 325-ліття нашого міста і урочисто внесена 2017 року.

У цьому році була внесена єпископська митра – це релеквіярій, в якому знаходяться мощі блаженного Якова Стрепи – покровителя Львівської архідієцезії, він також був митрополитом Галицьким і Львівським. Завдяки його благочестивому життю, він був проголошений блаженним. Цікава річ, що після смерті люди молилися за його заступництвом, притулялися до його єпископської митри і зцілювалися, отримували одужання. Ця митра частково збереглася до наших часів і знаходиться у Кракові у францисканців. І раз у рік відбувається богослужіння, коли на спомин блаженного Якова Стрепи люди можуть притулитися до митри цього блаженного. Завдяки нашим друзям, була виготовлена її точна копія і в неї вміщено мощі блаженного Якова Стрепи. З нагоди 325-ліття заснування нашої парафії Архієпископ урочисто вніс ці мощі у наш храм, щоби вірні могли молитися і притуляти голови, зокрема ті, у кого болить голова і випрошувати заступництва цього Святого.


- Вівтар у храмі Зіслання Святого Духа незвичний…

- Він виготовлений 2000 року з міді у формі якоря краківським різьбярем Чеславом Дзьвіґая. Якір – це стародавній християнський символ, він також має біблійне походження – апостол Павло говорить про якір – як надію чеснот християнських. Наразі вівтар ще не завершений, це одна із його частин, найтяжча – одна половина цього якоря важить приблизно 300 кг. Цей якір також представляє життя. Одне крило, або ріг, представляє життя апостола святого Петра – від моменту, коли його покликав Ісус і завершується життям святого Йоана Павла ІІ – намісника св. Петра. Цікавим елементом на цьому розі є перевернутий хрест святого Петра… А другий ріг представляє життя святої Діви Марії – від Книги Буття, від раю. З часом на вівтарній стіні буде розпис, який підкреслить цілісність задуму.

- Карантин вніс корективи в життя і парафіяльне, і духовне також. Ваша церква розпочала трансляцію онлайн Святих Мес… Як вдалося заспокоїти людей, залишатись сильними духом і разом із Церквою?

- У першу чергу треба було самому перебороти страх (посміхається). Тому що коли ти боїшся, то як можеш підтримати того, хто також переляканий? Якось із Божою допомогою, з вірою. Чисто по-людськи, то на самому початку було дуже страшно. Але коли людина приймає це все, дивлячись на Того, хто дає життя, хто є подателем життя, і також Він має владу забрати життя, то що ти можеш зробити проти самого Бога? В проповідях старався підказати, що головне не боятися, дотримуватися усіх норм, які нам пропонують лікарі.... І парафіяни дослухалися, були відповідальні. Ініціатива щодо онлайн-трансляції вийшла навіть не від мене, а від Надії Земницької і це було нормально сприйнято. Вірні могли єднатися через інтернет з нашою церквою, брати участь у службі. Через обмежену кількість вірних у храмі під час Меси, я зробив більше Служб, щоби люди мали можливість прийти на Святу Месу, але в меншій кількості.

Як тільки це все почалось, треба було купити дезінфікуючі засоби... Коли дізнався ціну, то було страшно. Але купив. І тішуся, бо потім ще ціна підросла (сміється). Я завжди повторюю парафіянам – стереженого Бог стереже. Не можна бути «героєм» і говорити: «нас тут не заразять, вірус нас оминає».

- Парафіянам, тим, хто не в змозі придбати, допомагаєте із захисними масками…

- На початку карантину з масками була проблема. Мені вдалося замовити їх у Львові. І ми роздали тим людям, які не мали можливості купити, особливо літнім. Через кілька тижнів через нашого архієпископа нам вдалося отримати ще масок, то більше почали роздавати людям. Крім того, наші парафіяни почали шити маски і теж роздавали один одному...

- Чи змінив карантин людей, Вас особисто?

- Перші два тижні були найважчі, бо не зрозуміло було до кінця як діяти, що робити. Дуже швидко ми скасували усі катехизи, які відбувалися при парафії. Були також певні вказівки щодо участі в онлайн-трансляції. Адже це не означає, сидіти перед комп’ютером і пити каву. Якщо беремо участь в онлайн-трансляції Служби Божої, Святої Меси, то ми маємо робити все так, як у церкві. Тобто маємо хреститися, ставати на коліна, слухати Слово Боже, бути зосередженими. А інші домашні обов’язки необхідно відкласти і тільки тоді вважається, що ми брали участь у Службі Божій. Ніколи не думав, що ми повернемося до тих часів, але я пам’ятаю, як в радянські часи, церкви були закриті, то в мене вдома була традиція: щонеділі дідусь, батьки знаходили хвилю і ми слухали Службу Божу по радіо з Ватикану. І так я малим навчився від них як треба брати участь у Службі - тепер кажемо онлайн. Ми теж хрестилися у відповідному місці, ставали на коліна… Сподіваємось, що вірус невдовзі відійде і зможемо повернутися повноцінно до храму.

Як люди змінилися? Тяжко сказати, бо вони ще не повернулися. Є така традиція в католицькій церкві, що ми у першу п’ятницю місяця відвідуємо хворих, старших людей зі Святим Причастям і Сповіддю. Коли прийшов карантин, то ці візити скасували – щоби не наражати людей на небезпеку і не нашкодити. Коли була велика потреба, тоді телефоном домовляємось і я їду…

- Але телефоном сповідаєте?

- Ні, сповідь телефоном заборонена. І от після 2 місяців карантину до мене зателефонував батько молодої хворої дівчини щодо Сповіді. Вразило, що після Сповіді вона сказала: «Два місяці! Я так скучила, щоби прийняти Святе Причастя!». Така щира відповідь навіть священикові додає сили віри. Сподіваюсь, що прийде момент і інші вірні також скажуть, що скучили за Таїнством Сповіді, Святого Причастя, щоби знову зустрітися з Богом. Сподіваюся на такі зміни. Думаю, вони вже є у людських серцях, але ми ще на відстані…

- За час служіння у Червонограді які зміни Ви побачили, відчули у собі?

- Так склалось, що у Червонограді я вдруге. Після висвячення у 2003 році, прийшов сюди як вікарний священик, упродовж трьох років займався катехизацією, підготовкою дітей, були виїзди зі скаутами. А потім - перерва: мене забрали у Великі Мости, а пізніше в Бучач на Тернопільщину. І вже 10 років, як я повернувся у Червоноград настоятелем. Навіть за цей час змінилось багато, червоноградці більше впізнають мене, інше ставлення мають до священика і це відчувається в позитивному значенні. Коли кручусь тут коло храму, дуже приємно, що людина привітається, навіть якщо я не одягнений як священик – відкритість і людяність, це дуже важлива риса. Позитивно, що наш світогляд розширюється: ми побачили світ, поїздили в паломництва, доторкнулися до іншої культури, подорожі формують нас, навчають.

- А особисті зміни?

- Хотілося б сказати, що з роками став мудрішим (посміхається), на це надіюсь. Зміни є – і не тільки у фізичному плані, бо людина дорослішає, але і в баченні. Бо на початках, коли прийшов молодим священником, був запал, думав, що все залежить від тебе, ти все зробиш, зміниш. Але в реальності бачиш, що ти сам цього зробити не можеш, мусиш співпрацювати, мусиш принизити свою гординю. Цієї покори стараюся вчитися, її, мабуть, треба навчатися упродовж цілого життя.

- Отче Миколо, з якими словами хотіли би звернутись до червоноградців сьогодні?

- У першу чергу, нам треба побороти страх. Страх людину паралізує, не дозволяє діяти, ми боїмося щось сказати... Натомість ми маємо бути мужніми, сміливими, відкритими на підтримку інших, а хто вірить у Бога – також на підтримку Бога, який тебе підтримає. Сміливість не полягає у тому, що я нічого не боюсь, лізу у вогонь, що я не одягаю маски, йду на Буг, я тусуюся з усіма… Треба бути розумним, оцінювати ситуацію. Не можна бути байдужим до різних речей.

Є гарне прислів’я: немає злого, щоби не вийшло на добро. І тому цей карантин, який є злом для нас, щоби ми перемінили на добро, оцінили родину, сім’ю, спілкування, оцінили саме життя.

Олександра Гузій
Світлини: Вероніка Коваль

Газети "Вісник" Червоноград