Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Різниці між покликанням жінки і чоловіка
13:00 П'ятниця 0 445
15-01-2021, 13:00

Різниці між покликанням жінки і чоловіка

У світлі різниці між покликанням жінки та чоловіка можемо шукати відповідь на питання щодо священства жінок. Отець Петро Балог ОР роздумує над тим, чому феміністки вимагають свячень, досліджує місце жінок у літургійному житті та підсумовує простір діяльності, який Церква довіряє жіночому служінню. 
ПЕРША ЧАСТИНА - ЖІНКА В ЦЕРКВІ. СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ФЕМІНІСТИЧНА ТЕОЛОГІЯ

ДРУГА ЧАСТИНА - ЖІНОЧА ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ЦЕРКВИ

ТРЕТЯ ЧАСТИНА - КІЛЬКА ДУМОК ПРО ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ

Священство

Духовні особи мусять співпрацювати зі світськими, бо майбутнє Церкви значною мірою залежить від мирян: якщо суспільство не буде просочене християнськими ідеями, Церква як інституція довго не протримається.

Коли феміністки вимагають свячень, то треба запитати, чого вони хочуть цим досягти й навіщо. Світські люди традиційно сприймають духовну особу як справжній взірець і модель християнина. Але ж священик насамперед має бути не на якійсь висоті, а покірним слугою; звісно, пастирем і вчителем, але передовсім покірним. Йому не обов’язково бути найвищим зразком християнського життя. Так, він має бути святий, але нічого страшного не стається, якщо якась жінка, чоловік або група людей з парафії моляться більше, ніж священик, більше постять, провадять святіше життя. Пастир має бути слугою Христа й людей, служителем таїнств і вірним слугою. А те, що бути священиком – велика честь у Бога і в людей і що ангели такої честі не мають, це правда, але зовсім інша справа, бо ця гідність – у жодному разі не заслуга людини, а дар Божий. Катехизм Католицької Церкви нагадує, що ніхто не має права отримати таїнство Священства, бо це Бог прикликає Своїх слуг; як і кожну благодать, таїнство Священства можна тільки прийняти як незаслужений дар (ККЦ 1578). Апостол Павло так говорив про себе і про інших проповідників Євангелія: «Нехай, отже, кожний уважає нас як слуг Христових і завідувачів тайн Божих. Тим то вимагається від завідувачів, щоб кожен з них був вірний… Хто бо тебе вирізняє? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли одержав, то чому вихваляєшся, наче б не одержав? Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли б то вже царювали, щоб і ми разом з вами царювали! Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж – без чести. До цього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (1 Кор 4, 1-2.7-13).

Доволі тяжко пояснити такий простий уривок з Послання до галатів: «Всі бо, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися. Нема юдея, ані грека, нема невільника чи вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі» (Гал 3, 27-28).

З одного боку, завжди, коли про Церкву говорять поряд з Ісусом Христом, її змальовують як жінку – Невісту Христову. Тож чимось нормальним здається, що кожен, хто керує від імені Христа повіреною йому церковною спільнотою, має бути чоловіком. З іншого ж, той, хто репрезентує Церкву, часто виконує жіночі функції, і, можливо, краще було б, якби це була жінка, яка втілює й виражає материнську опіку Церкви.

Але чи ці аргументи переконливі? Новий Завіт безпосередньо не підтримує, але й не забороняє священства жінок. Супротивники жіночих свячень часто покликаються на Традицію, яка говорить тільки про чоловіче священство – але цей історичний факт сьогодні також мало переконує. Здається, що цю проблему можна було б розв’язати, всебічно розглянувши в Церкві й дійшовши ясної й дозрілої згоди. Бо якщо Святий Дух справді хоче, щоб жінки були священиками, то це стане очевидним не тільки для тих осіб, які відчувають таке покликання, а й для цілої Церкви. Адже ніхто не висвячує чоловіка тільки на підставі того, що йому здається, наче він має покликання до священства – необхідно також, щоб Церква перевірила достовірність цього покликання.

Якщо ціла група осіб, зацікавлена цим питанням, а не лише деякі окремі жінки, буде постійно нагадувати про цю справу Церкві, то поступово виявиться, чи справді Святий Дух веде Церкву до такого видимого уряду, як священство жінок, чи ні.

Варто пригадати пораду з Діянь апостолів. Промовляючи до синедріону, який хотів заборонити ширення християнської науки, фарисей Гамалиїл сказав: «Коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести її зо світу» (Ді 5, 38-39). Церква не може відмовлятися від нових ініціатив, але також мусить мудро й обдумано доходити до важливих постанов, щоб потім не виникло парадоксу: меншість вимагає, ієрархія погоджується, а більшість дивується. Треба пам’ятати про простих вірян, яким революційні зміни в Церкві можуть здаватися руйнацією фундаментів віри. Церква не повинна через натиск невеликої жіночої групи, політичний тиск чи пристосування до світового бачення рівності й дискримінації ухвалювати в такій серйозній справі щось необачне й нерозважне, здатне завдати їх глибокої рани, на загоювання якої знадобляться віки.

Крім того, треба пам’ятати, що важливих постанов у Церкві не ухвалюють на тій самій основі, що й у державі – через голосування. Адже Церква – це не тільки спільнота людей, яка живе тепер, а й люди, що жили перед нами, тому треба враховувати і їхній голос, який звучить у Традиції, творах Отців Церкви, постановах Вселенських Соборів, вірі всього Божого Народу. Церква не може й не має права так просто, навіть після гарячого обговорення, як це деколи буває в державних парламентах, узяти та проголосувати щодо якоїсь справи, яка має вже двотисячолітню традицію. Вона завжди, вирішуючи про щось важливе, спирається насамперед на Святе Письмо і Традицію, потім на попереднє вчення Соборів і важливі церковні документи, а вже тоді керується сучасними голосами люду Божого.

Треба ще раз підкреслити, що уряд, який випливає зі священицьких свячень, втілює не силу та престиж, а служіння й самопожертву (у кожному разі, так має бути).

Літургія й життя Церкви

Більшість учасників літургійного життя – це жінки. На жаль, роль, відведена їм, практично обмежена пасивним спогляданням літургійного дійства і слуханням, як висловився один теолог, «чоловічих акторів Божої драми». Усі до цього так звикли, що нікого вже не дивує факт, що Меса, на якій нема міністрантів, стає театром одного актора, навіть якщо до храму прийшло багато жінок і дівчат.

11 липня 1992 р. Папа Йоан Павло ІІ затвердив інструкцію, яка дозволяє, щоб дівчата прислуговували на Службі Божій як міністранти нарівні з хлопцями[1]. Що ж до участі жінок в апостольстві Церкви, він пише в Апостольському повчанні про покликання і місію мирян: «У специфічній галузі євангелізації й катехизації належить енергійно підтримувати особливу роль жінки в передаванні віри… також через навчання, наукові дослідження й вивчення теології» (51). Папа також висловлюється про владу в Церкві: «Треба, наприклад, подумати про питання участі жінок у душпастирських радах дієцезії й парафії, а також у дієцезіальних і місцевих синодах… Жінки мають брати участь у житті Церкви, зокрема й у процесі консультації та ухваленні постанов, не підлягаючи жодній дискримінації» (51).

Новий Кодекс канонічного права Римської Церкви, затверджений 1983 р., дає жінкам право (як і всім мирянам) виконувати служіння читця, провадити в окремих ситуаціях літургійні молитви, хрестити (в окремих випадках), причащати (кан. 203, §2 і §3). Кодекс вказує, що жінки можуть допомагати в управлінні парафіяльним майном (кан. 537), брати участь у Соборах (кан. 339, §2) і Синодах (кан. 443, §4), бути консультантами у виборі єпископа (кан. 337, §3), долучатися до піклування про пастирську діяльність у парафії (кан. 517, §2).

Кодекс канонів Східних Церков аналогічно говорить про участь жінок у житті Церкви, в основному в канонах 399–409.

Різниці між покликанням жінки і чоловіка

Ні для кого не секрет, що жінки вразливіші, ніж чоловіки, зокрема релігійно. Тому в церквах більше жінок; чоловіки у храмі – це найчастіше ті, хто стоїть десь позаду, міністранти чи члени церковної ради. Жінки доволі спонтанні у своїй релігійності, вони не потребують, як чоловіки, якихось схем чи рамок: як молитися, коли молитися, за що молитися, чому молитися – жінки просто моляться, бо люблять Того, кому моляться[2]. Діти й онуки найчастіше вчаться молитви й віри від мам і бабусь; небагато є щасливців, яких учив молитися батько.

Дехто вважає, що чоловіча стать Ісуса, по-перше, не має великого значення; по-друге, зумовлена культурою; по-третє, Бог – ані чоловік, ані жінка. Потрібно відповісти, що для Ісуса і в Ісусі все має значення, нема нічого випадкового чи неважливого. Ісус цілковито вільно став тим, ким хотів стати, а не ким мусив, як гадає дехто, з огляду на тодішню культуру. Ісус робив те, що хотів, був вільний, не зважав на людські звичаї[3]. Це правда, що Бог не є ані чоловіком, ані жінкою, бо Він дух; антропоморфно кажучи, Він поєднує в собі чоловічі й жіночі риси, як видно в книзі пророка Ісаї чи у притчі про блудного сина.

Є щось важливе в тому, чому Ісус став чоловіком, а не жінкою. Поза сумнівом, Він не применшив цим гідності жінки, як могло б здатися. Став чоловіком тому, що є істотна різниця між покликанням чоловіка і покликанням жінки в усіх сферах життя (різниця, а не нерівність!). Ісус став чоловіком, бо Його місія – діло відкуплення – належить до покликання чоловіка.

До чого ж покликаний чоловік? Він сотворений, щоб виконувати завдання, жити для повної й визначеної мети й усе зробить, щоб цю мету осягнути. Бог сотворив чоловіка, щоб той підпорядковував собі землю, тобто змагався зі світом, з труднощами, які цей світ приносить, починаючи від матеріальних у сім’ї й закінчуючи військовими та політичними в державі. Чоловік має зламати опір світу, щоб зробити його кращим[4]. Він покликаний бути сильним, сильнішим фізично за жінку, створений для боротьби, змагання, конкуренції. Чоловік будує, часто й на конфліктах, стає підпорою для слабших, а жінки нерідко потребують фізичної та психічної допомоги. Так само Ісус бере цілий світ, усіх людей на Свої плечі; світ постійно Йому опирається, але Він не знеохочується, а йде до самого кінця. Чоловік уміє бути самотнім і любить бути незалежним. Звідси випливає потреба самому розв’язувати проблеми, не спиратися на інших, а самому бути опорою. Ісус часто був на самоті, ніхто не міг Його зрозуміти, Його не вислуховували, Його висміювали. Зрештою, людина, яка одночасно Бог, завжди буде самотня й не зрозуміла іншим. Чоловік покликаний, розсуджувати й робити складні вибори: що треба змінити, що залишити, за допомогою яких засобів щось зробити[5]. Покликання чоловіка – влада, але не тиранія, а відповідальність за світ, за інших; влада, яка є службою, служінням. Жінки також можуть бути при владі, але чоловіки природно її потребують, тому часто почуваються без неї так, як жінки без материнства. Ось тому пастир, який керує народом Божим і служить цьому народу, тобто священик, – це чоловік. Ісус часто говорив про владу, яку Йому дав Отець, але показав на Тайній Вечері, як треба виконувати владу, обмивши ноги Своїм учням.

Найважливіше покликання чоловіка – бути отцем, і ніщо не важить для нього більше; найважливіше покликання жінки – бути матір’ю.

Звісно, і чоловік, і жінка деколи з волі Божої роблять те, що на перший погляд цьому суперечить: жінка – військова, важкоатлетка, президентка; чоловік – вихователь, кухар тощо. Та найважливішим залишається те основне для кожного покликання – бути батьком і бути матір’ю. Отець чи мати – це не тільки про фізичну сферу, бо можна мати дітей, але не бути справжніми батьками. Чоловік мусить свідомо постановити про це, тобто взяти на себе відповідальність, подорослішати, бо отцями не народжуються, а стають, причому з власної волі – і часто це довга дорога.

Щоб чоловік став отцем, він мусить вирости з недбалості, з гри, з життя, в якому немає відповідальності за власні вчинки, бо все це характеризує малого хлопця. Деякі дорослі чоловіки не хочуть дорослішати, прагнуть бути біля мамусі, тікають від проблем, воліють жити в міфічній країні без конфліктів і труднощів – така людина часто вже давно батько в фізичному плані, має навіть дорослих дітей, але й надалі залишається «хлопчиком з іграшками», дитиною. Щоб стати отцем, треба покинути польоти в країні мрій, а твердо стати на землю, узяти відповідальність за себе й за інших[6]. Батько мусить навчитися погоджуватися; вимагати (страх вимагати – це зазвичай механізм самозахисту); любити й піклуватися. Саме ці риси відрізняють справжнього отця від номінального.

Що маємо?


Ієрархія влади в Католицькій Церкві була й надалі залишається чоловічою, бо народилась і виросла в певному суспільному й культурному контексті, але також – і це головне – тому, що такий вибір був проявом свобідної волі Ісуса Христа, не зумовленої ніякими суспільними й культурними контекстами. Владу в Церкві мають чоловіки, службу виконують чоловіки, теології навчають чоловіки. Це правда, що жінки мали важливе місце в історії Церкви й заклали багато ініціатив, завдяки яким жило Євангеліє. Але все-таки їхні починання майже завжди продовжували в Церкві чоловіки, силою закону уповноважені цю діяльність затверджувати, визнавати її канонічність й автоматично залишати свій слід на тому, що Святий Дух започаткував за допомогою жіночої інтуїції.

Очевидно, що деякі нещастя в історії Церкви треба покласти на карб чоловічій владі: якби жінки посідали в ній належне місце, то, можливо, не піддалася б так легко спокусам догматизму, легалізму, бажанню панувати! Ці слова – не звинувачення Церкви в антифемінізмі, а звичайна констатація наслідків, до яких призвела культурна ситуація. З іншого боку, варто згадати, що в цьому конкретному питанні Церква виявилася відкритіша, ніж тодішнє суспільство, приймаючи – особливо в сфері чернечого життя – жіночі ініціативи[7].

Йоан Павло ІІ, відвідуючи Францію 1980 р., сказав під час зустрічі з молоддю: «Якщо правда, що Церкву в ієрархічному сенсі провадять наступники апостолів, тобто чоловіки, то, без сумніву, не менше, а може, навіть більше її “провадять” і жінки». Ісус Христос сам вибирає Собі апостолів і працівників, однак можливі й інші стосунки з Ним, інша близькість – тих, що йдуть за Ісусом, хоча до цього спеціально не «покликані». У цьому разі Ісус не вибирає, а сам у певному сенсі стає «вибраним». Не тільки висвячені особи дають життя і служать Церкві й Ісусові!

Усе те, що Церква, заснована на Петрові й народжена Марією, з багатовіковим досвідом і під натхненням Святого Духа говорить сьогодні про таємницю жінки, можна розвивати, поглиблювати, доповнювати, уточнювати, пояснювати, але не заперечувати чи порушувати. Тому що тоді обговорювалась би якась зовсім інша тема, утопійна й вигадана, а не питання жінок у Церкві.

Сьогодні не видно можливості допускати жінок до уряду диякона, священика чи єпископа. Як підкреслює Папа, прямої такої вказівки у Святому Письмі немає, а тому Церква не має влади висвячувати жінок. Цю справу, як і майбутнє Церкви, треба залишити Святому Духові, і якщо Бог захоче колись покликати до священства жінок, то надихне єпископів і Папу тоді, коли це буде потрібно. А тому менш радикальні жінки вважають, що не варто настирливо домагатися цього права: якщо на це є воля Божа, то вона неодмінно рано чи пізно проявиться.

Більше матеріалів можна знайти у книзі "Віра шуає розуміння" 

Зображення: Pinterest



[1]Інструкція стосується латинського обряду.

[2]До речі, в Ізраїлі, поруч із Декалогом, було 613 заповідей, але вони зобов’язували тільки чоловіків, бо чоловікам треба було постійно нагадувати, як поводитися.

[3]Наприклад, Ісус Христос без жодних проблем розмовляв із тими жінками, із якими хотів розмовляти, попри те, що в цій культурі розмову з жінкою вважали чимось недостойним, невихованим, а деколи навіть після такої розмови потрібне було очищення.

[4]Жінки ж, навпаки, щоб змінити світ на краще, не долають опору, а будують мости, тобто взаємини між людьми.

[5]Жінки часто у складних справах керуються інтуїцією, відчуттям чи емоціями.

[6]Хлопець, який покидає дівчину саму з дитиною, тільки номінально батько; фактично він показує незрілість і безвідповідальність, притаманну малим дітям.

[7]Урсулянки в ХVІ ст., англійськи панни в ХVІІ ст., жіночі місійні згромадження в ХІХ ст.
Українська аналітика 12:00 Вівторок 0 356 Жінка в Церкві. Суперечності та феміністична теологія У світлі останніх новин про лекторат та аколітат жінок пропонуємо вашій увазі серію матеріалів від отця Петра Балога ОР про місце жінки в Церкві. Яка позиція Церкви щодо рівності чоловіків та жінок? На чому наголошує феміністична теологія?  
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.