Кілька думок про покликання жінки

ПЕРША ЧАСТИНА - ЖІНКА В ЦЕРКВІ. СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ФЕМІНІСТИЧНА ТЕОЛОГІЯ

ДРУГА ЧАСТИНА - ЖІНОЧА ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ЦЕРКВИ

Св. Павло і жінки

Як вважають деякі історики, важко дорікати ранньому християнству за приниження жінки. Дивлячись на цю проблему з точки зору цивілізаційного прогресу, треба визнати, що в історії християнства є більше здорового глузду, ніж декому могло б здаватися. Для багатьох критиків усе просто: християнство статевий потяг назвало гріхом, а жінку принизило та вважало мало не за знаряддя диявола. Такі висновки, мовляв, можна зробити вже з Першого послання апостола Павла до Коринтян. Проте як насправді належить розуміти його лапідарні накази щодо жінок?

У ранніх посланнях апостол Павло часто згадував жінок, які «працюють у Господі», «служать Церкві», виконують функцію дияконис, просив вітати їх. І для християн у цьому не було нічого дивного, адже всі знали ставлення Ісуса Христа до жінок: найбільшою жертвою Він назвав гріш вдови; захистив від фарисеїв жінку, яка хотіла намастити Йому ноги; після воскресіння явився не комусь іншому, а жінці, яка ще недавно була блудницею. Жінки приєднувалися до апостолів і йшли за Христом, допомагали Йому і Його учням матеріально, приймали їх у себе вдома.

Але ось, пишучи Послання до Коринтян, апостол Павло, завжди тактовний і поблажливий, несподівано наказує жінкам мовчати у храмі. «Коли хочуть чогось навчитися, нехай вдома спитають своїх чоловіків» (1 Кор 14, 35). Чоловіки мають любити своїх жінок, «як самих себе», але «жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві» (Еф 5, 22). «Навчати жінці я не дозволяю, ані коверзувати чоловіком» (1 Тим 2, 12). Ба більше, жінка може відкупити первородний гріх тільки материнством – і лише в тому разі, якщо триватиме у вірі, любові, побожності та скромності. Але ж сам апостол Павло говорив про відкуплення гріхів жертвою Бога (див. Євр 9, 26)! Спочатку він радив дівам – у перспективі близького кінця світу – залишатися дівами, як і він, щоб мати більше часу на підготовку до зустрічі з Господом (1 Кор 7, 8-35). Чому невдовзі в посланнях Павла з’являються антифеміністичні ноти?

Треба придивитися до епохи, коли апостоли пішли у світ, і до жінок тієї епохи. Адже щось мало змусити апостола Павла радикально змінити позицію. Доклалися до цього, найімовірніше, подорожі, спостереження й роздуми під час мандрівок. Апостол Павло зіткнувся з середовищем, яке, мабуть, навело на нього жах – із тодішньою грецькою культурою. Життя Греції від початку її культури було пройняте еротизмом, з усіма нюансами Содома й Гоморри.

Щодо римської культури, то ранній Рим був доволі твердий, стриманий і антифеміністичний. Римську сім’ю очолював чоловік, який був єдиним і безсумнівним господарем. У цій культурі, де точилися постійні змагання й війни, не було місця на жіночість, ніжність і вразливість.
Що побачив апостол Павло у Греції, може підказати фрагмент із грецького автора Полібія, який жив у ІІ ст. до Р. Х.: «По всій Елладі нашого часу настала поголовна бездітність і бракує людей, а тому спустошилися міста і нема врожаю, хоча ні затяжні війни нас не гнітили, ні епідемії не зачіпали… Люди просто-напросто віддалися чванству й жадобі майна, зручному і приємному життю, не хочуть женитися, а якщо й поберуться, то не хочуть виховувати народжених дітей, лише одного або двох з багатьох, щоб цих залишити в багатстві й виховати в достатку».

Навіть коли Грецію завоювали римляни і прийшло римське право, нічого не змінилося, Рим ширив по світі свою владу, а Греція – культуру. Десь під кінець Республіки в Римі вже діялося те само, що й у Греції. У часи Августа римлянки не хотіли мати дітей і їх не народжували – аж доки не ставали християнками.

Як і гречанки, римлянки знали багато протизаплідних засобів, не кажучи вже про аборти. Римська сім’я більше не виконувала своєї основної функції – збереження роду. Август робив спроби рятувати сім’ю, давав привілеї і допомогу матерям трьох дітей, але це не допомагало. Дітей у Римі народжували здебільшого рабині, і якби не вони, то римляни доволі скоро вимерли б як нація.

Панувала повна свобода, імператори в ім’я майбутнього держави підтримували жінок, чоловіків же у громадянських правах понижували до жіночого рівня, і їхній голос у державних справах дедалі рідше був вирішальний. Отже, відходила в забуття римська культура, а панувала грецька.

Апостол Павло, єврей за походженням, був римським громадянином, тому режим поведінки в Церкві жінкам нав’язав юдейсько-римський. Хоча мотиви його були, найімовірніше, римські, подібні до мотивів Августа: для блага людства, для збереження імперії та цивілізації треба, щоб жінки народжували й виховували дітей у подружжях, треба материнства. Апостол Павло знав тільки одну модель сім’ї: юдейсько-римську, патріархальну, в якій дитина, жінка, кінь і всіляка інша річ були власністю чоловіка[1], з якою той міг зробити все, що хотів. Іншої нормальної моделі сім’ї на теренах Палестини, Передньої Азії й Південної Європи, де подорожував Павло, просто не існувало.
Отже, можна зрозуміти, чому апостол так радикально змінив свою позицію щодо жінок, наказуючи їм не виявляти авторитету в Церкві, коритися чоловікам і народжувати дітей, і чому проголошував, що тільки материнство буде єдиною заслугою жінки перед Богом. Бо він був далекоглядною людиною й розумів, що християнство мусить поширюватися не тільки у просторі, а й у в часі; місце батьків-християн, до яких він подорожував і яким проповідував Євангеліє, мають зайняти їхні діти, а місце дітей – внуки. Можна критикувати Павла за такий спосіб розв’язання проблем Церкви (може здаватися, ніби мета виправдовує засоби), але необхідно дивитися на це з перспективи юдея І ст. й не робити поквапливих висновків, чи йшлося тут про волю Божу, чи ні. Апостол Павло стояв на роздоріжжі: або рівноправність чоловіка й жінки в суспільному житті, у світі, у Церкві, а тоді серйозна загроза демографічної кризи та значного зменшення кількості християн, або підкорення жінки чоловікові, створення сильних, авторитетних і часто багатодітних сімей[2] – і християнство має шанс у майбутньому здолати поганський світ, який його з усіх боків тоді оточував. Що й сталося 313 р. після Міланського едикту імператора Костянтина, коли християнство стало панівною релігією цілої Римської імперії.

Йоан Павло ІІ про покликання жінки

1988 р. Папа Йоан Павло ІІ написав Апостольський лист «Mulierisdignitatem», у якому виклав свої погляди на покликання жінки в Церкві й у світі. На його думку, починаючи розмірковувати про ситуацію жінки, треба зрозуміти причини й наслідки того, що Творець постановив, щоб людина існувала завжди й тільки як жінка і як чоловік[3].

Тому Папа починає розважати про причини нерівноправності. Гріх призвів до розриву тієї первісної єдності, яку мала людина, коли перебувала у стані справедливості: єдності з Богом, єдності між чоловіком і жінкою, а також єдності з зовнішнім світом і природою. Біблійний опис первородного гріха з книги Буття розділяє ролі, які в ньому відіграли чоловік і жінка, але перший гріх, попри такий розподіл, – це гріх людини. Людей – жінки й чоловіка – торкнулося зло гріха, винуватцями якого вони були. Наслідки гріха – це тяжка праця, з якою чоловік здобувати засоби для прожиття (див. Бут 3, 17-18), і великий біль, у якому жінка народжуватиме дітей (Бут 3, 16). А врешті-решт людина помре й повернеться в землю, з якої була взята, «бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут 3,19). Образ і подоба Божа стали притемнені й ніби змаліли[4].

Тому ще один наслідок первородного гріха – це порушення первісних стосунків між жінкою й чоловіком : «І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою» (Бут 3, 16). Панування означає порушення рівноваги, яка була між чоловіком та жінкою. Відтепер людина носить у собі «вогнище гріха», яке проявляється в потрійній пожадливості – тіла, очей і життя (пор. 1 Йн 2, 16) – і ця потрійна пожадливість ніби стоїть між чоловіком і жінкою. Тому правильний і справедливий протест жінок проти того, що міститься в біблійному виразі «він буде панувати над тобою». Потенціал жінок не менший, ніж чоловіків, тільки інший. Жінкам потрібно не наслідувати чоловіків і привласнювати суто чоловічі атрибути, а зрозуміти свої потенційні можливості та здібності, пізнати своє покликання й намагатися його виповнити. Тільки так можна подолати цей спадок гріха[5].

Коли до Ісуса привели жінку, яку піймали на перелюбі, Він не осудив її, а простив. І ніби сказав тим, хто її оскаржував: чи та жінка з її гріхом – це не доказ ваших переступів, вашої «чоловічої» несправедливості, ваших зловживань? Чому ця жінка сама має платити за перелюб? Де її спільник? Може, він якраз стояв у колі оскаржувачів? Доволі часто й сьогодні трапляється, що жінка залишається сама з дитиною, бо чоловік, батько, не бере на себе відповідальності. Тому, хоча гідність жінки й залежить, насамперед, від жінки, вона також є «завданням» для чоловіка[6].

Далі Йоан Павло ІІ показує, що справжнє визволення жінки з-під тягаря дискримінації можливе тільки у Христі. Ті жінки, які перебували біля Ісуса Христа, знаходили себе у правді, яку Він проповідував і робив, навіть якщо це була правда про їхній особистий гріх. Жінки, які перебувають біля Нього сьогодні, почуваються визволеними тою правдою, відчувають, що їх люблять вічною любов’ю, яка знаходить безпосередній сенс у самому Ісусі Христі[7].

Тілесна структура жінки та її організм природно пов’язані з материнством: із зачаттям, вагітністю й народженням дитини. Відповідає це й психофізичній структурі жінки. Дитина має двох батьків, але жінка безпосередньо платить за спільне батьківство, яке буквально поглинає її тіло і душу. Треба, щоб чоловік був повністю свідомий, що в цьому спільному батьківстві він має особливий борг перед жінкою[8].

Гідність і покликання жінки особливо реалізується в ідеалі дівоцтва, коли доходить до радикалізму Євангелія: залишити все й піти за Христом (пор. Мт 19, 27). Але не можна цього зводити до цноти й безшлюбності, адже дівоцтво не обмежується самим «ні», а містить глибоке «так» любові: віддавати себе з любові цілковито й неподільно[9].

Марія – це взірець поєднання дівоцтва й материнства. Між ними є глибокий зв’язок: мати покликана бути одночасно дівою (в євангельському сенсі), а діва – матір’ю[10].

Коли апостол Павло пише до Ефесян, «щоб жінки корилися своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік – голова жінки» (Еф 5, 22-23), треба це розуміти як взаємну «покору один одному в Христовім острасі» (Еф 5, 21). Важливо, що чоловік названий «головою» жінки, як Христос є Головою Церкви, бо «видав себе за неї» (Еф 5, 25), а видати за неї себе означає віддати навіть власне життя. Якщо, однак, між Христом і Церквою підпорядкування стосується тільки Церкви, то між чоловіком і жінкою воно не однобічне, а взаємне[11].

Ісус Христос жив і діяв у конкретних історичних умовах, але Його вибори, слова, вчинки, діяльність і, нарешті, спасительна місія виходять поза історію, поза тимчасовий контекст – вони універсальні.

Покликаючи тільки чоловіків на священиків, Христос зробив це повністю вільно й суверенно, а не вибрав їх, пристосовуючись до ментальності свого часу, бо це не відповідало б Його характерові. «Учителю, ми знаємо, що Ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді… не дивлячись на особи» (Мт 22, 16)[12].

Гідність жінки глибоко пов’язана з любов’ю, яку вона отримує завдяки своїй жіночності, й водночас із любов’ю, якою вона обдаровує. Жінка не може знайти себе інакше, ніж в обдаровуванні інших любов’ю. Наш час очікує на об’явлення жіночого «генія», який збереже чутливість до іншої людини в кожній ситуації тільки тому, що вона людина. А також тому, що «найбільша – любов» (1 Кор 13, 13)[13].

Християнське подружжя

Другий Ватиканський Собор не відновив одного з традиційних розумінь Таїнства Подружжя, у якому ролі чоловіка й жінки розрізнено й уточнено згідно з образною мовою п’ятого розділу Послання до ефесян, де чоловік – голова тіла, а саме тіло – жінка, як Христос – Голова Церкви, Свого тіла. Розвиток науки, як біологічної, психологічної, так і філософської, краще розуміння й більша реалізація жіночих можливостей – наприклад, участь жінок у професійному житті й на політичній арені – показали, що аналогія «голова-тіло» і «Христос-Церква» доволі недосконало описує таємницю подружньої взаємності й доповнення одне одного. Конституція «Gaudium et spes» в жодному місці не подає розрізнення між ролями й функціями подружньої пари.

Йоан Павло ІІ в посланні про основи християнської сім’ї в сучасному світі «Familiarisconsortio» пише: «Справжня подружня любов приймає й вимагає, щоб чоловік виявляв глибоку пошану до рівної гідності жінки: “Ти не пан її, – пише св. Амвросій – а чоловік, ти отримав не служницю, а жінку… Відплати прихильністю за прихильність, любов нагороди любов’ю”[14]. Чоловік має жити зі своєю жінкою “в особливій формі міжособової дружби”»[15].

Щоб зрозуміти слова апостола Павла та пізніші висловлювання Церкви про чоловіка й жінку в подружжі, треба очистити мову від історичної, культурної, суспільної чи юридичної зумовленості, тому що та мова ще не так давно давала можливість зловживань, кривдження, бунтів і дискримінації, не маючи ніякого зв’язку з суттю подружжя в Божому задумі.

Йоан Павло ІІ говорить, що основне й конечне в подружжі – це дійсність «взаємного підпорядкування осіб». Підпорядкуватися своєму чоловікові означає ділитися з ним своєю любов’ю, приймати й вимагати любові в чоловіка, якому жінка довірена, як самому Христу. Для чоловіка ж бути головою жінки означає любити її, як Господа.

Жінка – це «виноградник», а чоловік – її «господар», це він жертвує Богові грона. Жінка – це «рай», «сад блаженства», а чоловік – «садівник». До нього Бог приходить по запах троянд і лілій. Жінка – це та, яка не залишає Ісуса самого.

Далі буде...

Зображення: LDSLiving

Більше матеріалів можна знайти у книзі "Віра шукає розуміння"



[1]Пор. Вих 20, 17, десята заповідь.

[2]Це не означало, що Павло вибрав дискримінацію жінки; він, скоріше, вважав таку ситуацію жертвою для блага християнства.

[3]Йоан Павло ІІ, «Mulierisdignitatem», 1.

[4]Там само, 9.

[5]Там само, 10.

[6]Там само, 14.

[7]Там само, 15.

[8]Там само, 18.

[9]Там само, 20.

[10]Там само, 21.

[11]Там само, 24.

[12]Там само, 26.

[13]Там само, 30.

[14]Св. Амвросій Медіоланський, «Гексамерон» V, 7, 19.

[15]«Mulierisdignitatem», 25.