Для доброї сповіді важливе покаяння. Це не що інше, як щирий жаль, що своїм гріхом ми губили й нищили даровані нам дари та не старалися зростати в любові. Покаяння містить у собі непохитне рішення боротися проти руйнівного зла. Використовуючи всі засоби, які допомагають творити в нас любов, ми справді усвідомлюємо, що значить не зростати в любові й губити її. Ми можемо сказати серцем: «Я шкодую! І більше ніколи не хочу так себе поводити».
Хтось може висловити сумніви: «Я каюсь, шкодую, але не можу обіцяти, що це зі мною більше не повториться. А раз я знаю, що це може знову статися, значить, я не щирий із самим собою та з Богом». Це правда, що ми такі, які є. Ми живемо у світі такому, яким він є, і часом дуже складно досягнути такого стану душі, за якого ми завжди б чинили згідно із заповіддю любові до Бога та ближнього. Однак недобре було б вводити себе в стан внутрішньої напруги та страху. Замість того, довіряючи Божій допомозі та Його милосердю, потрібно старатися продовжувати жити й іти вперед. Наш життєвий шлях й усі наші зусилля служать тому, щоб із дня на день ставати кращим, аби через любов бути щораз ближчими до Бога й ближнього. Тоді ми зможемо збагнути, як саме наше саморуйнування ображає й засмучує Бога.Можливість сповідатися й заклик до щомісячної сповіді допомагають зрозуміти, що в покаянні не очікується від нас безгрішне життя. Але ми завжди мусимо йти на сповідь і повертатися після неї з глибокою постановою, що зробимо все, аби продовжувати зростати в любові й уникати зла та гріха. Коли людина йде життям із таким переконанням та непохитним рішенням, тоді їй це краще вдається. Тому так важливо мати в серці щире бажання рости й підтримувати його. У покаянні завжди присутнє прийняте рішення уникати місць і ситуацій, за яких легко впасти й згрішити. Регулярна сповідь є добрим захистом та ліками проти цього.
Отець Славко Барбарич OFM
Світло Марії
5 порад св. Шарбеля про святість, молитву і покаяння
Катехетика Як зарадити собі із сумнівами, готуючись до сповіді? Перший сумнів, який закрадається при підготовці до сповіді, є: а було це, власне, чи ні. Особливо часто таке трапляється, коли сповідаємось із довгого проміжку часу. Нерідко ті, які сповідаються, легковажать цими сумнівами. думаючи: якщо не певний щодо ситуації, то про неї не говоритиму. А потім починається тривога: а чи була сповідь доброю? В такому випадку краще розповісти сповідникові про те, що турбує. Хоч би для того, щоби потім бути спокійним і не звинувачувати себе у затаєнні гріха. Схожі новини
