Розмова з колишнім Апостольським Нунцієм в Україні, архієпископом Клаудіо Ґуджеротті про досвід та підсумки його служіння в Україні, наслідки пандемії, ситуацію в Білорусі.
Ваше Високопреосвященство, як ви сприйняли новину про ваше призначення до Апостольської Нунціатури у Великобританії?А як потрібно її сприймати? Папа покликав, і ми йдемо. У нас зміни, зазвичай, відбуваються кожні чотири чи п’ять років. Папа попередив мене, що потрібно буде змінити місце, я прийняв це. Відразу взявся пакувати валізи. У мене чималий досвід: дев’ять із половиною років перебування на Кавказі, чотири роки в Білорусі, чотири з половиною в Україні, 16 років працював у Ватикані. А зараз вирушаю до Великобританії. Я був там ще в дитинстві, коли їздив вивчати англійську, але ж минуло дуже багато років, багато що змінилося. Побачимо.
Чи є визначений термін служіння Нунція в тій чи іншій країні?
Ні. Все залежить від Папи. Він вирішує, чи є потреба в переїзді на інше місце. До прикладу, дев’ять із половиною років на Кавказі для мене тривали, як вічність. В Україні затримався надовше, ніж передбачалося, – через пандемію.
Хто очолює Нунціатуру під час зміни Нунціїв?
Секретар, повірений у справах. Хіба що виникне якась особлива ситуація, тоді можуть призначити іншу особу.
Нового Нунція ще не призначили, ми не знаємо, коли це станеться. Я виїжджаю 7 вересня, а за Нунціатурою тим часом наглядатиме монсеньйор Себастіано Санна.
За час вашого служіння в Україні пройшла акція «Папа для України». Понад 15 млн євро було виділено постраждалим на Донбасі, крім грошей та тієї допомоги, яку вдалося надати. Що, на вашу думку, можна назвати здобутками цієї ініціативи?
Дуже важко говорити про успіхи, коли гинуть люди. Для мене важливим пережиттям стала можливість побути на Сході України, зустрітися і поспілкуватися з людьми, які втратили все. Це був великий християнський та людський досвід. Допомогою, яку надав Папа, він хотів показати, наскільки близькою його серцю є Україна. Ми ніколи не отримували від Ватикану стільки грошей, як цього разу. Це стало можливим також завдяки співпраці з парафіями цілої Європи, принаймні католицька її частина не забуває українців, котрі завжди проявляли велику відвагу, захищаючи віру, навіть ціною крові. Для нас було дуже важливим не надавати переваги будь-кому. Допомога надавалася усім, хто її потребував: католикам, не католикам, вірянам, не вірянам, людям різних національностей і поглядів – для нас було важливим відчути солідарність усіх. Господь Ісус помер за всіх, ми служимо теж для всіх.
Це також дуже незвичайний досвід, бо було дуже важко контактувати з різними організаціями, котрі розподіляли кошти, щоб нічого не втратити і щоб ніхто не зловживав становищем, що склалося.
Варто згадати, що Ватикан надавав допомогу, зокрема й Україні, ще за часів Радянського Союзу, відправляючи на його територію потяги з провізією. У Ватикані ще й досі зберігаються аркуші паперу з папським гербом, які кріпилися на потяги, що прямували з Рима у різні куточки СРСР. Цікаво, що спочатку радянський уряд прихильно ставився до дій Папи, з його боку не проявлялося вороже ставлення до вірян. Пізніше напруга зросла. Ми це називаємо «політикою милосердя». Це наше послання. Намагаємося робити все можливе, щоб не йти проти будь-кого.
Мені довелося мати справу з різними людьми, зустрітися з різними ідеями, але я завжди поводився з обережністю, щоб не проводити пропаганду. Це стало для мене великим досвідом.
Я пережив революцію в Грузії, бачив танки на вулицях її міст. В'язні в Білорусі. І тут ця жорстока війна - щось, що не закінчується.
Дитина, літня людина, поранений – це всі люди, які не мають якоїсь особливої ідентичності, яка би визначила, чи надається допомога, чи ні. Коли робиш добро, не потрібно використовувати прапор. Нехай твоя правиця не знає те, що робить твоя лівиця.
Ви регулярно відвідували вірян на Сході України. Частина з них читає нашу сторінку і прочитає це інтерв'ю. Що хочете сказати їм при такій нагоді?
Моє слово – це в першу чергу моя молитва про мир. Я бачив багато дітей у стані жахливого психологічного та нервового стресу після бомбардування в Авдіївці. Місто було розгромлене вщент. Ми виділили 200 тис. євро на допомогу дітям. Незважаючи на сильний снігопад, ми поїхали розшукувати їх та літніх людей, щоб зрозуміти, як можна допомогти. І, дякуючи Богу, нам це вдалося. Це жахливий досвід. Ми ризикували власним життям через загрозу вибуху на заводі хімічної промисловості. Проте, на щастя, все обійшлося.
Ми допомагали з обігрівом помешкань, склили вікна, бо було страшенно холодно. Однак із-за частих бомбардувань і обстрілів шибки знову вилітали. Ми бачили, де ховалися снайпери. Війна – це великий бізнес і контрабанда. Завжди знайдуться ті, хто на цьому заробляє. І диявольським є те, що вони зовсім не переймаються стражданнями інших.
Найпрекраснішим посланням християнства є те, що для нас людина має таку саму цінність, як і Бог. Говоримо це про ненароджених дітей, про жінок, гідність яких принижується через експерименти, щоб мати можливість народити. Говоримо це також про надзвичайно цинічних людей, здатних нищити інших так, наче б вони були тваринами. Страхає те, що це все відбувається в 2020-му, не лише в Україні, але по всьому світі. Це спричиняє біль, бо суперечить християнству.
Пандемія коронавірусу змінила ритм життя всього світу. Як Нунціатура переживала цей час, і яким особистим досвідом під час пандемії можете поділитися?
Впродовж кількох місяців ми мали дотримуватися правил, продиктованих Ватиканом: не могли разом вживати їжу, служити Євхаристію, зустрічатися з людьми, кудись виходити. Необхідно було дотримуватись норм, які були настільки суворими, як для ватиканських дипломатів у комендантську годину. Нам робили тести. Життя протікало, як у пустелі. Я часто переглядав італійське телебачення, хроніки з лікарень, де помирало безліч людей. Усі були нажахані. Науковці висловлювали суперечливі думки. Тому важко було щось зрозуміти. Що мене сильно вразило за цей період, що люди не в змозі відмовитися від комфорту. Відмова від походу на дискотеку прирівнюється до національної катастрофи.
Ми покоління, яке не пережило війни. Коли моя 90-річна тітка розповідає мені, чим була для неї ІІ Світова війна, стає зрозуміло, що люди пережили дуже важкий період. Моя бабуся мала трьох стнів на війні, і нічого про них не знала протягом п'ятьох років. Моя тітка, яка була наймолодшою з дітей, розповідала, як доводилося по тричі посеред ночі ховатися в протиповітряне укриття. Тоді було дуже сильне усвідомлення тлінності людського життя. Натомість всі ці роки економічного успіху, передусім на Заході, показали, що якщо лише хтось торкнеться чогось, що нам належить, то нам це здається тотальною катастрофою. Я боюся, що люди вийдуть на площі, коли, на жаль, фінансова ситуація сильно погіршиться. Люди складно таке переносять. Ми мали схожу ситуацію після ІІ Світової війни. Але тоді всі звикли до бідності. А зараз, у добу консюмеризму, ми купуємо те, що хочемо, хоча більшість із цих речей абсолютно не потрібні. Так побудована система. Тому необхідно зменшувати споживання. Якщо людина не вимоглива, інші не працюватимуть, щоб задовольнити її примхи. Така концепція світу досить незвичайна.
Якщо молодь їде розважатися до Хорватії чи Іспанії, щоб там зняти маску, а повертаючись, заражає інших, це означає, що вона не спроможна відмовитися від власних потреб. Це проблема звичок, а також сенсу життя. Ось таким є коронавірус. Вперше ми стоїмо перед майбутнім, яке не можемо передбачити. Побачимо, чи почнуть люди по-серйозному ставитися до життя.
Коли ми перебуваємо на самоті, в своєрідній пустелі, ми часто цього боїмося. Але в цій пустелі може заговорити Бог. Як сучасній людині, яка звикла до шуму, не боятися цієї тиші, ізоляції?
Не потрібно боятися тиші. Ми знаходимося в такій ситуації, коли не можемо встояти на місці. Думки летять то в один бік, то в інший, і тиша часто стає причиною неврозу. Я не пам’ятаю такого періоду в історії, коли було б стільки галасу, як зараз. Ті, хто вміє та вчиться слухати тишу і Бога, який промовляє в тиші, звісно, покращать своє життя. Але альтернативою може бути дуже сильна агресивність, яка стає насильством щодо інших. Є багато людей, які вбивають себе, а є багато тих, хто вбиває інших. Численні сім’ї розлучаються, тому що люди не звикли жити разом, коли важко приховати правду від чоловіка/дружини про коханку/коханця.
А що при цьому бачать діти? Про що думають? Що розуміють? Скільки страждають? Це радикальна зміна суспільства. На жаль або на щастя, правда стає щоразу більш видимою, не можна її більше приховати.
Який образ України залишиться у вашому серці?
Мушу сказати, що я зберіг образ народу, який, незважаючи на те, що переживає важкі моменти, продовжує жити з певним спокоєм, вміє прийняти певні труднощі. Люди посміхаються, зустрічаються. Таке не завжди зустрінеш у колишньому Радянському Союзі. В цілому українці більше комунікативні, це їх рятує від важких неврозів. Інші закриті самі в собі і тривожаться.
Ми вражені тим, що відбувається у білорусів. Вони були дуже стримані, мовчазні. Але корок несподівано вистрілив. Я бачив неймовірні світлини, зокрема молоді та богопосвячених осіб. На одній із них ченець, який несе величезного іграшкового ведмедя біло-червоного кольору. Відчувається певного роду ентузіазм від того, що вперше всі разом. Такий ентузіазм я бачив лише тоді, коли люди зустрічали паломників, які прямували до Будслава (національний санктуарій у Білорусі). Навіть невіруючі відчиняли двері і частували їх яблуками та давали води. Одного разу в Будславі, бачачи це все, мені довелося побачити пророцтво нового білоруського народу, який відчиняє двері і радіє незнайомцям. Зараз бачимо, що це явище стало досить поширеним. Цікаво спостерігати, як люди несподівано можуть змінитись. Людство завжди має ресурси, незнані навіть самому собі. Господь не покине свого народу.
Ваше Високопреосвященство, дякуємо вам за розмову! Нехай Господь щедро винагородить всі ваші зусилля для підтримки Церкви в Україні, а Пресвята Діва Марія товаришує вам на новому місці служіння!
Розмовляла Аліна Петраускайте
Схожі новини
