Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Свідчення семінариста: я не хотів йти у семінарію, але...
17:16 Середа 0 591
6-05-2020, 17:16

Свідчення семінариста: я не хотів йти у семінарію, але...

Покликання… Хтось зі святих сказав, що Бог дає дар покликання 70 відсоткам вірян. Просто хтось його не чує, або не хоче почути. Коли я відчув покликання і як все відбувалось? 
У молодших класах школи, навіть ще дитячому садку, я хотів бути священиком. До кінця не пам’ятаю чому, але бажання було, я батькам про це говорив, ще молодша сестричка бігала і говорила: «А я буду Ромашкою (монашкою)». Та з часом це перейшло в якісь дитячі спогади, мрії, так само, як, до прикладу, запитати старших людей: «Ким хотів стати, як був дитиною?», то відповідь буде: космонавт, балерина тощо. В школі життя було складнішим, я бачив жорстокість своїх однолітків, взагалі дітей. Мені здавалось, що якщо я буду таким як Ісус, чи просто доброю людиною, то не виживу в цьому суспільстві. Я почав змінюватися. Єдине, що мене підтримувало, це любов рідних, катехези. Я бачив що є добро в світі і воно прекрасне. Після закінчення 9-го класу, вступив у Тульчині до Училища культури на керівника аматорського естрадно-духового оркестру і організатора КДД. Навчався і будував собі плани на майбутнє…

2014 року у паломництві до Матері Божої Летичівської (Томашпіль-Летичів) я відчув бажання служити Богу, жити для Нього, служити Діві Марії. Я підійшов на розмову до священика і розповів про свої відчуття та бажання, сказав, що хочу забрати документи з училища і вступити до семінарії (тоді я закінчив 3-й курс). Отець мені відповів: «Почекай, залишся ще рік, довчись, отримай диплом, а там буде видно». Я прийняв це з послухом.

А восени, з початком навчального року, почалося й інше життя: друзі, студентство, закоханість, дівчина, я вже й не пам’ятав про своє покликання. Рік минув дуже швидко, а водночас з отриманням диплому виникло питання «що далі?». Я розглядав лише два варіанти: або на роботу, або продовжувати навчання. За намовою друга, вступив до університету за своєю спеціальністю, відразу на 3-й курс. Після року навчання, побачивши цей гармидер в університеті, економічний стан в країні, у моїй родині, а також у своїй кишені, я без жодних сумнівів залишив навчання і поїхав до Польщі на заробітки.

Повернувшись в Україну, з'явилося те саме питання «що далі?». Я не переживав за гроші, їх було достатньо, була також можливість їх заробити: Чехія, Німеччина. Та я хотів мати вищу ціль, ніж тільки заробляння грошей. Тоді тимчасово проживав у Вінниці, якби в очікуванні. Одного разу, прогулюючись містом, ненароком зустрів свого двоюрідного брата, який навчається в семінарії «Redemptoris Mater». Він запрошував мене на катехези. Я відповів: «Ні! Бо ще піду в семінарію». Зараз крізь призму часу я бачу, що Бог мене шукав, кликав, та я від Нього ховався, тікав як Йона. Однак тоді я так не думав, розмова відбулась, я про неї забув, і далі собі роздумував, де шукати цю «вищу ціль». Вирішив, що поїду на щорічний молодіжний фестиваль «Подих Життя» до Тиврова (фестиваль для мене вже був традицією, як для декого щорічне паломництво).


І там, на руїнах Санктуарію Матері Божої Тиврівської, буду питати Господа, яку Він приготував мені дорогу, де Він хоче мене бачити, бо я вже змучив свою голову вкрай, а на думку так нічого і не спало. Розпочався фестиваль. Дуже гарною річчю є нічні адорації – протягом п’яти фестивальних днів 4 нічні адорації. Фестиваль відбувається дуже активно, і мало є тих, що ще знаходять сили на нічну молитву. Але після насиченого дня це найпрекрасніша річ.

У тиші я запитував: «Господи, що мені робити, де моя дорога?». Наприкінці другого дня, я відчув якусь відповідь, чи, радше, думку «семінарія». Я не хотів йти дорогою священства, дорогою богопосвяченого життя. Я хотів мати гарну сім’ю, можливо бізнес, жити нормальним «світським» життям. Тому відповів: «Ні! Такі красиві дівчата, добрі друзі, а я в семінарію? Ні, не піду!». 

Наступного дня я поїхав до Вінниці забрати паспорт з візового центру, мала бути готова робоча віза на рік. У візовому центрі я почув таке: «Ви прописані в м. Рівне, ми не можемо тут зробити вам візу. Дивіться… ми повертаємо вам гроші, весь пакет документів, завезіть ці документи в Рівне і в короткому часі все буде готово». Я зрозумів це як знак… Я сідаю на корабель плисти за кордон на роботу, а Бог посилає шторм, щоб мене затримати. Повернувся я назад у Тиврів. У плані дня була адорація. Я не міг ні співати, ні нормально молитись на адорації, я нічого не хотів, я мав у серці гнів. Я гнівався на Бога, запитуючи: «Чому семінарія, чому я?». Я приймав цей заклик як великий тягар, хрест, який я не хотів брати, немов Симон з Киринеї.

Після адорації я вийшов до річки, щоб заспокоїтись. Мені прийшло на думку: «Чому я гніваюсь, чому тікаю. Бог є моїм батьком, Який мене любить і не хоче мені нічого поганого» (Зараз також згадую Симона, який з примусу отримав велику благодать). Того ж дня, увечері, я прийшов знову на адорацію, декілька разів помолився літанію про смирення, і кажу: «Господи, Ти хочеш кращого для мене, я поставив запитання, Ти дав мені відповідь, чому я її не приймаю?… Мабуть піду, бо відчуваю в цьому Твою волю, але спершу підійду до однієї дівчини і запитаю чи є у неї хлопець, якщо відповість “Так”, то це буде знаком від Тебе, щоб я дійсно пішов до семінарії».

Вийшовши з каплиці, я не підійшов до тієї дівчини, пішов до вогнища співати пісні. Не знаю, чому так зробив, можливо, не хотів її запитувати, чути відповідь, не знаю. Але вона сама підійшла, сіла біля мене і говорить: «Я сиджу, чекаю на дзвінок від свого хлопця, а…», далі було не важливо. Я лише прокрутив в голові «Слава Богу», можливо, я не був сильно задоволений з такого перебігу подій, однак щиро радів. Я радів, що Бог на адорації насправді мене слухав. Він дав мені яскравий знак, який я просив. Я не запитував її про хлопця, навіть не підходив до неї, а так вийшло.

Наступні два дні фестивалю пройшли як на крилах. Япобачив, що Господь насправді слухає, і що найважливіше – дає відповідь. Чому ОМІ? Я не запитував себе, до якого згромадження хочу, чи до якої семінарії. У цьому я цілком довірився Богу. «Якщо Ти мене спас від риби, покликав через шторм як Йону, то давай і тикву щоб я сховався від сонця». І знову Бог вислухав. Я зрозумів, що моє покликання – це облати.

Фестиваль, який я дуже люблю (до речі, цього року була 10-та річниця), організовують і проводять облати. Пізніше, уже під час формації, вияснив, що той священик, який у паломництві відмовив мене від семінарії, давши цим дуже гарний досвід, є облатом Марії Непорочної. І, як виявилось, тоді він був відповідальним за формацію постулантів (хлопців, які хочуть стати ченцями). Також дізнався, що хрестик, який ношу на шиї з літа 2013 року, я придбав у Польщі в монастирі облатів (яких я тоді не знав), де проходить формація хлопців перед семінарією. З перспективи часу, можливо якихось знань, я побачив багато знаків, подій, через які мене Бог вів. Тоді я їх не бачив, можливо не хотів бачити.

Думаю, що якби мені тоді звернули увагу на ці знаки, події, я б не повірив. Я би все перекрутив і, можливо, ніколи не став би на дорогу формації. Зараз, як про «Молитву за невідомого солдата», прошу про молитву за невідомого семінариста, щоб витривав у покликанні. У формації теж є свої труднощі, які без молитви не подолати. Також насмілюсь попросити про молитву за покликання. Бо зараз молодь в шумі сучасного світу не чує або не може почути голос Бога. Не треба далеко шукати, я сам, почувши голос, не хотів його приймати. Тільки завдяки якомусь «чуду», Господь до мене достукався

Семінарист Сергій Колесник ОМІ

Джерело: Делегатура Місіонерів Облатів Непорочної Марії в Україні

Свідчення 09:03 Вівторок 0 317 Розарієві історії від єпископів. Єпископ Олександр Язловецький Свою історію знайомства з Розарієм та про сумніви, що виникали з приводу ефективності цієї молитви,  розповідає єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Олександр Язловецький. 
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.