5 порад у духовному розвитку

Найціннішим є те, що ці уроки були реальними і проводились перед класом, за партами якого сиділи у якості учнів ті люди, яких Анеля зустрічала на своїй життєвій дорозі. Про це свідчать записи в її автобіографії, які тут цитуватимемо. Тож, розпочинаймо:

1.Більше розраховувати на Божу допомогу, ніж на власні сили

«У свою чергу, я ніколи не довіряла собі, але довіряла Господу Богу; своє невміння віддала Йому і цю жертву поновлювала з цілого мого єства. Просила, щоби говорив і писав, діяв через мене, бо хочу завжди бути лише слухняним знаряддям у Його руках, прагну лише Його слави, добра душ і свого власного освячення; що краще 100 разів померти, ніж найменшим гріхом образити Бога, або сказати щось, що би Йому не сподобалось. Я є виключною власністю Серця Ісуса, бо це Серце привело мене на дорогу виняткової Божої служби. Повторюю це Ісусу перед кожною лекцією з сестрами і міцно вірю, що Він завжди керуватиме моїми словами так, щоби вони були скеровані виключно на Його славу. Не говорю це про істини віри, бо пояснюючи їх я чітко трималась катехизму, але їх пояснення і практичне застосування, на які ставила більший акцент, приходили мені самі, говорячи, сама розуміла краще, ніби в голові мені ставало щораз світліше…».

2. Бути уважним до кожної людини, яку Господь ставить на моїй дорозі

«Крім спільних лекцій, я ще мала розмовляти з кожною робітницею окремо, і таким чином дізнавалась про їхні настрої та умови життя. Часто була захоплена їх надзвичайною витривалістю та істинною чеснотою, наприклад, я помітила, що одна з них дуже погано виглядає…». Коли Анеля запитала працівницю, у чому причина, то виявилось, що живе вона у важких матеріальних умовах. Інша працівниця, ділилась також, що має труднощі з виплатою боргу. Гроші позичила на пошиття одягу, але поки змогла сплатити борг, то одяг вже знищився, бо був з неякісного матеріалу.

«Розмови з моїми улюбленицями [так Анеля називала тих осіб, до яких була покликана йти через служіння фабричному люду] зазвичай тривали до пізньої ночі і то без відпочинку, бо навіть при обіді та вечері я розмовляла з ними, аби довше їх не затримувати… [Це були не лише приватні розмови, що стосувались життя робітниць, а й духовні розмови, які мали на меті ознайомлення з наукою катехизму Католицької Церкви]. Ввечері почувала себе дуже втомленою… Не стільки це була втома, скільки я переймалась цими всіма їхніми бідами. І це мене дуже виснажувало. Я намагалась все запам’ятати, що довідалась і потім думала, як їм можна допомогти. Я зрозуміла, чому стільки зла коїться у фабриках, цьому так багато бідних дівчат «падає», а ті, які тримались були справжніми героями, в душі я ними захоплювалась і любов до них зростала щодня».

3. Побачити Боже провидіння у життєвих подіях

«Як і раніше, я щодня ходила на Мьодову [вулиця у Варшаві]. Одного разу досвідчила такої виразної Божої опіки, що не могла цього не вважати за чудо. Певного вечора я збиралась на лекцію. У руках тримала шубу, але замість того, щоб одягнути її на себе, поклала її на диван, і прилягла, заснула моментально. Коли прокинулась, то була восьма вечора, нікуди вже не встигла піти. Наступного дня пішла о відповідній годині, але здивували мене перелякані вирази обличчя не лише учениць, а й настоятельок, яких перепросила за мій пропуск попереднього дня. Замість відповіді вони запитали мене, де я була. Я їм розповіла свою пригоду. А вони розповіли, що з лікарні св. Йоана Божого втік хворий чоловік, який їдучи дорогою стріляв з револьвера. Двічі стріляв у браму біля кондитерської, через яку я зазвичай проходила, і сталося це між 6 і 8 годиною, тобто в той час, коли я йшла на лекції, оскільки я того дня не прийшла, то вони боялись, що у мене потрапила куля».

4. Не дискутувати з немудрими особами

«Мій рідний батько був великим противником всіляких дискусій з «недоучками», і нам суворо це забороняв. І сам робив так: у кількох зрозумілих та чітких словах давав їм відсіч. Особливо слугині Господні, хоча б високоосвічені, на мою думку, не повинні вдаватися до довгих і занадто мудрих дискусій, але відповідати на «зачіпки» коротко і зрозуміло, щоб усі слухачі цієї розмови відразу зрозуміли правду і не дали себе обдурити. Може це не легко так, одним махом завдати смертельної рани противнику, але якщо працюємо і говоримо з чистим наміром: для Бога, то Він завжди сам допоможе, а з Ним і ми стаємо непереможними. Тим часом пуста балаканина, гра слів і барвистих виразів не раз стає поживою для власної любові та марноти, а душі ближніх користі з цього не отримують. .. Отже, я казала всім, хто був під моєю опікою і працював у фабриках, аби молились про Божу допомогу і світло та відповідали коротко, зрозуміло і зв’язно».

5. Дотримуватись єдиного рецепту щастя

«Я почувала себе завжди щасливою, бо найбільшим щастям, яке нічого не здатне затьмарити, є цілковите піддання себе Божій волі, і полюбити її усією душею; а я насправді від першої хвилини вступу на Божу дорогу, зрозуміла це і почала намагатись так робити… Прагну, щоб останні мої слова, якщо не вустами то серцем промовлені, були такими: «Господи, нехай буде воля Твоя».

Того, хто любить Божу волю, нічого не дратує, а тому і нерви не розхитуються, а слова «Бог цього хоче» можуть краще заспокоїти, ніж найефективніші краплі та інші ліки від нервів, бо повертають спокій душі, а кожна прикрість стає приємною, а людина замість того, щоби стогнати і кричати, прихиляється серцем до Бога і визнає Йому, що те що з Його руки походить є завжди найприємнішим… хоч часом ця улюблена рука здається міцною, однак серце не може сказати нічого іншого як: «Куди ж я піду? Ти ж є моєю любов’ю і моїм щастям; солодшим є страждання з Твоєї руки, ніж втіха без Тебе».

Сестри гоноратки