Проповідь Апостольського Нунція проголошена під час завершальної целебрації Всеукраїнського Конгресу Сімей

Я прибув сюди передусім, щоб разом з вами дякувати та просити Бога за чудовий дар сім’ї та принести вам батьківські обійми, повні довіри та вдячності Папи Франциска. Апостольське благословення, яке я вділю на закінчення цієї целебрації, є знаком спеціального почуття, яке Папа має до вас. Вам, сім’ї, він захотів написати лист переповнений пошаною та теплом, написаний від імені всіх католицьких єпископів, котрі були згромаджені на двох синодах, темою роздумів яких була власне сім’я: я маю на увазі Апостольське післясинодальне повчання «Amoris Laetitia», «Радість Любові», до якого я часто буду повертатися у цій промові та яке раджу вам прочитати, адже воно є гімном, присвяченим сімейній любові, настільки радісним, конкретним та реалістичним, що може служити вам провідником та натхненням у вашому щоденному житті, вашим незамінним свідченням у Церкві.

Я прибув, щоб молитися перед іконою любові, якою є Ви, дорогі сім’ї. Я був покликаний – так як і мої співбрати єпископи та священники (принаймні ті, що належать до латинського обряду), монахи та монахині – до целібату, який є цілковитим відданням та антиципацією того, ким ми будемо всі у Небесному Царстві.

Я не маю іншого знаку чи більшого свідчення любові, як лише споглядання на вашу подружню любов, відкриту на ваших дорогих дітей, дідусів та бабусь, та на всіх, хто утворює родину.

Якщо говорити про любов, то моя думка прямує до вас. Якщо шукаємо образ Божої любові до людства, реальність у кожному випадку настільки величну і таємничу, що ніколи не вичерпується жодним способом, ми повинні зачерпнути в сімейне життя, і ось деякі приклади: з Божого Батьківства, від Христа нашого брата, від нашого буття синами Божими та братами між нами, від обіймів Розіп’ятого на хресті, від материнства Марії, від відповідальності Йосипа, від дружнього поцілунку – з цього завжди черпаймо властиві образи для сімейного життя. 
Так як ми приймаємо Євхаристію, а саме як знак Божого дару для свого народу, так почитаємо і вас, сім’ї, живих носіїв найбільшої метафори, таїнства любові, не лише християнської, але також загальної. 

Ми звертаємося до вас, тому що ви є тим, що людство має найсвятішого, навіть коли забуває про те, що це має, та спотворює, заперечуючи та завдаючи рани.

Єпископи, які були згромаджені на двох попередніх синодах присвячених родині, не є представниками однієї лише культури, ані одного розуміння соціальної цінності сім’ї, адже різні континенти які об’єднує Свята Божа Церква мають відмінні бачення того, як на щодень переживати звичаї та традиції, що відносяться до сім’ї. Ось чому Папа нам пригадує: «Синодальні роздуми показали, що немає стереотипу ідеальної родини, а лише «колаж» змонтований з різних дійсностей, сповнених радістю, драмами і мріями» (AL 57). Але зв’язок, джерело, сила, натхнення та остаточне виповнення є завжди і лише в Отцеві, який постановив, що: «Не добре чоловікові бути самому» (Бут 2,18) та в Ісусі Христі, Сині Божому, який віддав своє життя за нас, щоб перемогти постійну спокусу власного знищення та щоб постійно відновлювати нові початки життя, аж до часу коли будемо згромаджені назавжди у Його царстві, та наша любов буде очищена у спогляданні та відносинах з Богом, який захотів називатись Любов’ю.

Звичайно, впродовж цих днів ви мали можливість разом з вашими пастирями роздумувати та молитися над основними складовими християнської родини. Це не для того, щоб лише пригадати нам, які ми далекі від ідеальної родини, скільки страждань, драм, болю та гріхів спотворюють обличчя наших сімей. Скільки ран та слабкостей присутні на наших землях, особливим чином драма алкоголізму, можуть спотворити життя родини, знищити повагу до себе самого, своєї гідності, а тому і гідності тих, хто знаходиться з нами поруч та за яких ми повинні бути відповідальними, людського життя припиненого ще до народження, впродовж життя та коли воно наближається до завершення. Кожна спроба знищити родину, як це сталося багато разів впродовж людської історії, пізніше закінчується знищенням суспільства, яке є родиною родин. Маємо на увазі драми нашої землі: коли за гроші продаємо дітей, орендуємо материнське лоно (сурогатне материнство), яке є найсвятішою річчю, лабораторією життя, що Бог доручив жінці не як фабрику органів, але як місце у якому Майстер формує, одного за одним, тих дітей, що є плодом любові, які повинні відчувати себе бажаними та улюбленими також у труднощах, які є радістю наших днів та надією нашого майбутнього. 

У цьому місці хочу згадати, позитивно та коротко, деякі аспекти, котрі мені здаються особливо важливими для родинної вразливості цієї красивої та великої Країни, якою є Україна. 

Передусім, основною є взаємна відкритість та прозорість. Десятиліття підозр, прихованого насилля, небезпек, що приходили звідусіль, шпигунства, що проникло також у родину – нас вчинили дуже підозрілими і замкненими на іншого, закритими на взаємну довіру. Нам про це пригадує Папа, коли пише: «Той хто знає, що його завжди у чомусь підозрюють, немилосердно осуджують, не люблять безумовною любов’ю, волітиме приховувати свої секрети, падіння і слабкості, вдавати когось, ким він не є» (AL 115). Втім, відкриватись, виражати любов також у жестах і без страху, ми вчимося у родині. Якщо прагнемо мати суспільство вільних людей – мусимо вчинити вільною школу суспільства, якою є родина, показуючи, що ми можемо довіряти один одному, адже ми є разом лише з огляду на силу любові. 

На початку оздоровлення наших страхів – аби уникнути ілюзій, що можемо їх подолати приймаючи речовини, які спричиняються до того, що забуваємо ким ми є, такі як алкоголь, наркотики чи психотропні речовини – ми мусимо розраховувати на силу, яка часто дається важко, а саме прощення. «Прощення – говорить нам Папа – опертого на позитивному налаштовані, яке намагається зрозуміти слабкості інших людей і шукає, як би їх виправдати» (AL 105). Найкращим способом створення суспільства вільних в гідності людей є зміна моделі відносин – від небагатьох панів та багатьох рабів, що віками насаджувалося на цій землі, потрібно перейти до сприйняття гідності кожного, гідності абсолютно рівної, права на активність, вільної ініціативи, яка захищається та оберігається людською спільнотою. Цього ми вчимося у родині, в якій немає панів та рабів, де вони не можуть бути і не повинні бути, але всі живуть як люди, які люблять, шукають, підтримують, захищають, шанують та стимулюють одне одного. Це приклад, який черпаємо від Пресвятої Трійці, так теж розуміємо значення відкуплення – коли Бог став людиною, щоб обдарувати нас гідністю синів Божих. І кожного дня своєю благодаттю, у Таїнствах, у роздумах над його Словом, у школі милосердя, Він створює лоно спроможне народити вільне та творче життя. 

Другий аспект, у якому родина має красиву виховну та терапевтичну функцію, стосується іншої проблеми розповсюдженої посеред нашого народу, частково поєднаної з попередньо, а саме – браку самопошани. Вона має багато соціальних причин які ми вже згадали раніше, що мали великий вплив на життя наших родин, але між ними основною є свідомість того, що багато дітей мали і мають враження, що вони були небажаними. Що вони стали наслідком помилки підрахунків чи алкогольного сп’яніння. Папа пригадує: «Мати, яка опікується дитиною з ніжністю і співчуттям, допомагає їй пробудити в собі довіру, досвідчити що світ добрий і прийме її; і це допомагає розвивати в собі почуття власної вартості, здатність до інтимності та емпатії» (AL 175). Це священний духовний обов’язок, щоб наші родини відчували та переживали безкінечну цінність особистої гідності і красу мати дітей та допомогати їм відчути наскільки вони бажані та очікувані – понад усе на світі. Так оздоровлюється суспільство. Так формуються люди врівноважені та здорові. І це змінює спосіб думати та вірити, змінює політику, економіку, властиве значення бути суспільством. 

Відчувати, що ми прийняті такими якими є, означає властиво відтворити у сім’ї відносини, які Бог живить до кожного з нас. Як говорить Папа Франциск: «Необхідно звільнитися від обов’язку бути однаковими» (AL 139), тобто коли всі представляють себе в «стандартний» спосіб, що подобається іншим. Ми мусимо припинити використання відповіді «нормально», коли хтось у нас питає про те, як себе почуваємо, і навчитися описувати відтінки та кольори того, як ми себе почуваємо тут і тепер. Це їхнє право, щоб інші почувались інакше. Наші повторення того самого способу який не змінюється, не є їхнім правом, тим більше нашим обов’язком. 

На закінчення, маємо обов’язок «цілющого досвіду розуміння себе самих і прощення собі самим. Багато разів наші помилки чи критичне налаштування до тих, кого любимо, спричинили втрату любові до себе самих. І тому з недовірою ставимося до інших людей, утікаємо від почуттів, а людські взаємини наповнені страхом» (AL 107). З цього народжується насилля, непорозуміння, постійна невпевненість. 
Відкритість на іншого та самоповага є передумовами здорового життя у родині і забезпеченням від частого феномену, про який говорить Папа: «Нажаль багато людей одружуються, не знаючи одне одного» (AL 210). Я прагну доповнити, що вони продовжують не знати одне одного також і після одруження. І таким чином, вони не знають навіть причини, з огляду на яку залишають одне одного та ранять сім’ю, часто смертельно. 

Християнська спільнота, щоб заохотити та підтримати шлях дозрілого зросту родини, мусить розвинути смак відмінності і відвагу чесності та прийняття. Жодних подвійних обличь, але вся правда, виражена, звичайно, з любов’ю. Жодного так званого «Ложа Прокруста» про яке розповідає грецька міфологія, коли кожен лягав на ложе, і якщо був довший, то йому обрубували ноги, якщо був коротший – його розтягували. Церква не є і не повинна бути такою! Церква не є передусім приписами. Папа говорить: «Церква повинна бути особливо чутливою, щоб зрозуміти, потішати, приймати, уникаючи накладання на них пакетів норм, твердих як скеля, через що вони відчувають себе осудженими тою Матір’ю, яка покликана приносити їм Боже милосердя» (AL 49).
 
Бог нас створив, бо нас любить. Сподобалося Йому нас створити. І ми, як творіння, прагнемо бути щасливими, так як Він є щасливий, коли творить. Сім’я покликана стати школою щастя. Пам’ятаймо, що наша схильність питати завжди про все та аж до кінця, вбиває приємність та кидає нас у розпач. Сім’я є прикладом доброго та красивого життя, а не перш за все школою зречення з усього, що нам подобається. Як говорить Папа: «Людина не може завжди лише давати, а повинна також отримувати» (AL 157). 

Дорогі сім’ї, якщо ви повернетеся звідси закоханими в ту любов, яку Бог до вас має, і яку ви вмієте давати одне одному та всі разом суспільству, тоді ця зустріч стане дійсно проголошенням «Доброї Новини». Тоді зрозуміємо, що сім’я – це перш за все красивий дар, а лише після цього важкий обов’язок. І що обов’язки виконуються для того, щоб осягнути нагороду, радість, а не для того, щоб зрікатися прагнень.

Я переконаний, що тоді не буде більше необхідності волати, що сім’я є основою суспільства. Все стане зрозуміле саме собою, лише споглядаючи на християнські сім’ї, незважаючи на всі їхні недоліки. Ось чому світ без сімей став би світом без радості.
Дозвольте мені завершити словами Папи Франциска: «Родини проголошують Ісуса іншим людям прикладом і словом, передають віру, збуджують прагнення Бога, показують красу Євангелія і стиль життя, який воно пропонує. У такий спосіб християнські подружжя скрашують сірий публічний простір, наповнюючи його кольорами братерства, соціальної вразливості, захистом слабких, яскравою вірою і дієвою надією» (AL 184).

Батьки та матері, діти та молодь, старші та самотні. Дякую вам за те, що ви є родиною, в труднощах але з ентузіазмом та у пробаченні. Навіть якщо ви можете дати чи отримати набагато менше, ніж те, що ви очікували, у всякому разі ви являєте нам одну з рис Божого лику. 
Нехай зростання у любові буде вашим захопленням, мов зусилля атлета який прагне вчинити своє тіло сильнішим та осягнути перемогу; місцем доброго народження, дозрівання та смерті. Притвором Раю, часом багатшим, часом біднішим, але у якому завжди мешкає Бог.

Джерело: Апостольська Нунціатура в Україні