Діалог із Китаєм: апостольське наступництво та законність єпископів

Католицькість, нагадують Новини з Ватикану, потрібно сприймати не у спрощеному географічному чи інституційному сенсі, а в значенні цілісності віри й доктрини та вірності Переданню в повному сопричасті. Глибока суть католицькості стосується сердець і душ: той шлях до органічної єдності католицький, який спроможний поєднати відмінності у Христі. Тому місцева Церква твориться навколо Євхаристійного богослужіння всього Божого люду під проводом єпископа, оточеного колегією пресвітерів і підтримуваного дияконами.

У цьому сенсі Католицька Церква є там, де є місцева Церква, єпископ якої перебуває в сопричасті з Єпископом Рима, що головує в любові над усіма місцевими Церквами, розсіяними в світі. Це гарантія католицької єдності місцевої Церкви. Якщо, натомість, цей єпископ не сопричасний із Єпископом Рима чи не виражає цього сопричастя у щоденній діяльності, виникають серйозні проблеми. Ось чому канонічне право передбачає серйозні покарання як для єпископа, що уділяє єпископських свячень без папського мандату, так і для того, хто його приймає. Такі свячення завдають серйозну рану церковному сопричастю, це тяжке порушенням канонічної дисципліни.

Тому шлях легітимізації китайських єпископів, висвячених без мандату Папи, не є і не може бути холодним бюрократичним актом, а вимагає по-справжньому глибокого церковного розпізнавання, покликаного оцінити, чи в кожному окремому випадку є основні передумови, аби прийняти єпископа до повноти католицького сопричастя.

Такий шлях розпочинається з виразного і щирого прохання про прощення, скерованого до Його Святості з боку зацікавленої особи, часто неодноразового. Далі йдуть: оцінка та можливе прощення; відкликання кар і канонічних обмежень (насамперед екскомуніки latae sententiae), під які єпископ підпав та які передбачені церковним законодавством для того, щоб привести його до розкаяння; сакраментальне розгрішення; відновлення повноти сопричастя; внутрішня настанова та прилюдна поведінка єпископа, що виражають сопричастя; нарешті, майже в кожному випадку, пастирські доручення. Зовсім не другорядна тут згода спільноти вірних прийняти прощеного й узаконеного єпископа, посланого до них: це вимагає від усієї спільноти внеску молитви, пильності, слухняності та співпраці, аби сприяти сопричастю.

Процес примирення, що передбачає особливі заходи у випадку незаконних єпископів, належить до звичайних процедур у ситуаціях ран, завданих церковному сопричастю. У китайському випадку легітимізація єпископів – це не щось нове; вона вже відбувалася протягом останніх десятиріч, хоча й не всі її поділяли та приймали. В узаконенні єпископів, очевидно, є також цивільні аспекти, які, коли дивитися лише під певним кутом, можуть заповнити весь горизонт.

Політичне бачення легітимізації й нерозуміння пастирського значення канонічних кар в окремих випадках призводять до несприйняття та збентеження. Деякі члени «підпільної» спільноти справді не виявили прихильності до узаконення єпископів, якого виразно бажав святий Папа Йоан Павло ІІ. Вони побачили в легітимізації схвалення з боку Ватикану «офіційної» спільноти та політики уряду. Однак, з іншого боку, в «підпільній» спільноті ніколи не бракувало також голосів на підтримку узаконення. Колись один «підпільний» єпископ, поінформований про переговори з владою, прилюдно схвалив позицію Йоана Павла ІІ, який діяв на користь збереження єдності та сопричастя Церкви в Китаї.

Тепер, незважаючи на те, що питання узаконення в Китаї стосуються нечисленних випадків, необхідно рахуватися із можливими та по-різному мотивованими хвилями незгоди. Але для всіх має залишатися непохитним те, що лише навколо постаті законного та визнаного єпископа можна розпочати зшивання церковного полотна дієцезальної спільноти в Китаї.

Переклад – о. Тимотей Т. Коцур ЧСВВ