Єп. Радослав Змітрович: «Ми знаємо своє минуле, але прямуємо в майбутнє»

Отче Єпископе, Ви поляк, і вже багато років перебуваєте на українській землі. Бог захотів, щоби Ви стали пастирем для людей, котрі тут живуть. Як Ви дивитесь на Україну, на її історію, на місію Церкви в цьому конкретному народі, який має свою культуру, свою історію, страждання, рани та мрії?

Я є місіонером, а отже хочу нести Євангеліє, прагну проповідувати Ісуса Христа, і через це допомогти людям зустріти Бога, котрий увійшов в історію людства саме через Ісуса Христа. Для цього передусім необхідно жити Євангелієм, але також потрібно пізнати і зрозуміти життя людини, до котрої скерована ця Добра Новина.

Протягом перших років мого перебування тут я вивчав історію України, пізніше теж читав чимало творів класичної та сучасної української літератури, і все для того, щоби зрозуміти людину, до котрої послав мене Господь. Водночас, я намагався бути в контакті з конкретними людьми, котрим служив. Хотів би сказати про дві речі, усвідомлених мною. Мешкаючи в Польщі, занурений в польський історичний досвід, я не раз чув, що польський народ дуже багато страждав, навіть чи не найбільше з усіх народів. Пізнаючи історії людей на українській землі, я переконався, що також українці зазнали великого страждання. Не варто з’ясовувати, хто страждав більше, але безсумнівно, за Україною є дуже болісний досвід.

Друга річ - це сила культури. Свого часу св. Йоан Павло II говорив в Парижі на тему значення культури. Щоби показати силу народної культури, він розказав про досвід свого народу. Говорив, що поляки на 123 роки втратили свою державність, були поділені між трьома загарбниками, але зберегли свою ідентичність і відбудували державу саме завдяки культурі. Я думав про українців, котрі недовго тішилися своєю державністю, а все ж таки зберегли свою ідентичність саме завдяки культурі. Коли Боже Провидіння подарувало українцям незалежність – бо так це сталося у 1991 році – власне на цей культурний досвіді спиралась та на ньому розвивалась молода держава.

А яке місце займає Католицька Церква в історії українців?

Католицька Церква присутня на українській землі як Римсько-Католицька Церква, але також і передусім як Українська Греко-Католицька Церква. Мені здається, що на початку варто задати собі запитання, чому Господь подарував цьому народові Католицьку Церкву, котра має в своїй назві, тобто в своїй ідентичності, українськість. Думаю, що саме з приводу великого страждання цього народу Бог захотів висловити свою любов і близькість через те, що Його Церква назвалась українською.

Яка роль та місія Церкви латинського обряду в Україні?

Коли говоримо про місію Церкви торкаємося дуже важливої істини. А саме те, що вона має бути передусім католицькою, тобто вселенською, а не передусім українською. Це непросто, тому що дуже легко можна обожнити те що є «моє», народне, особливо коли мій народ страждає і зазнає кривди. Церква повинна бути дуже близько до народу, але завжди залишатись католицькою, тобто тією, яка всім дає досвід віри. А досвід віри приносить нам фундаментальну правду про те, що ми є грішниками, егоїстами і вкрай потребуємо спасіння, Спасителя. Кожна людина, кожна родина, кожний народ потребує спасіння, потребує Спасителя.

Церква латинського обряду робить нас відкритими на історію власне в католицькому, вселенському вимірі. Колись кардинал Ратцінгер написав, що віруючий має дві культури - культуру свого народу і культуру віри; вони проникають одна одну і знаходяться в певному напруженні, але першість завжди має бути за культурою віри, католицькості. Іншими словами, для того, щоб Церква звершила свою спасенну місію, вона мусить подарувати своїм вірним досвід Авраама, зустріч з Кимось більшим, аніж моя культура чи традиція. Тільки таким чином можна врятувати, спасти культуру, традицію, історію. Наш Господь сказав про це: «Хто хоче спасти своє життя, погубить його. А хто погубить його заради Мене, той його врятує».

Але ж латинська Церква протягом багатьох століть мала на українській землі польське обличчя, як же вона відкрила народ на те, що католицьке?

Думаю, що латинська Церква виконувала свою місію настільки, наскільки для місцевих поляків давала досвід християнської віри, досвід Авраама. Вона мусила виразитись у культурі конкретного суспільства, це були передусім поляки, а отже Церква мала, як ти і сказав, польське обличчя. Це теж було взаємним прониканням і напруженням між народною культурою і культурою віри. Культура, традиції, звичаї, а насамперед сама людина була врятована, ставала власне людиною настільки, наскільки відкривалась на віру, на спасіння, яке приніс людям Божий Син Ісус Христос. Немає бо іншого Імені, в котрому людина, її родина, її народ можуть спастись. В іншому випадку людина дуже легко входить у спокусу використовувати дар приналежності до народу і Церкви для будування свого его, своєї пихи. Протягом історії це вже проявлялося вивищенням в стосунках з іншими.

Ви погодилися зі мною і не заперечили, що латинська Церква мала польське обличчя. А яким є її обличчя сьогодні?

Думаю, що в більшості вже українське. Подекуди ще залишились скупчення поляків, котрі є вірними своїй культурній ідентичності, але в переважній більшості обличчя римо-католицької Церкви є українське. Так захотів Господь Бог, так Він попровадив історію, щоб досвід християнської віри, що пропонує латинський обряд, став доступним та відкритим для кожного на українській землі, а не тільки для «чистої крові латинників». Це не був простий процес. Дехто з тих, хто є прив’язаним до сповідування віри “по- польськи”, дійсно страждав, але люди, котрі мали відвагу віри, розуміли, що так мусить бути, бо віра - це щось значно більше, ніж народна культура. З боку наших братів православних, а часом також і братів греко-католиків, теж було інколи нерозуміння того, що Церква латинська є не тільки для поляків чи німців, але теж для українців чи росіян.

Ми повинні шанувати діяння Господа Бога і свободу совісті кожної людини. Я переконаний, що кожний християнин, який любить Україну, повинен тішитись, що Римсько-Католицька Церква розвивається, бо ж також вона несе людині досвід віри, і лише віра може спасти людину, а через цю людину і саму Україну. Частиною цієї місії є власне вказівка на католицькість, на універсальну необхідність спасіння. Кожна людина, кожна родина, кожний народ потребує спасіння через зустріч зі Спасителем Ісусом Христом. Ми, латинники, вчимося від наших братів греко-католиків вразливості на історію народу, а також допомагаємо братам зберегти свою фундаментальну католицьку ідентичність. Це Господь послав нас до цього народу.

З Ваших слів зрозуміло, що національність не відіграє вирішальної ролі у здійснені душпастирського служіння для єпископа?

Я католицький єпископ і поляк, але для плідності пастирської місії найважливішим не є походження і культурна близькість з тими людьми, яким служиш, але передусім любов. Господь питав апостола Петра про любов. Особисті стосунки з Христом, а не споріднення по крові, роблять можливим плідне уприсутнення Доброго Пастиря. Зрозуміло, що близькість між людьми однієї національності є цінною і дуже корисною, але вирішальним є щось інше. Я належу до Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Діви Марії. Один з моїх співбратів, француз Йосип Джерард, великий місіонер у Лесото (це в південній Африці), котрий став отцем цього краю, говорив: «Світ належить тому, хто його найбільше полюбить, і цю свою любов доведе».

Отче Єпископе, від чого залежить Боже благословення для української землі?

Коротко кажучи, від того, чи ми хочемо його прийняти. Це є очевидним, що Господь хоче благословити і зробити людину щасливою. Недавно єпископ Станіслав Широкорадюк в ефірі Радіо Марія навів слова кардинала Любомира Гузара про те, що він є переконаний в любові Господа Бога до України, хоча і не розуміє всіх страждань, яких вона зазнає. Очевидно, що Бог любить та прагне благословити, але Його благословення “не доходить” до людини, якщо вона іде в невірному напрямку. Вітрильник швидко пливе до мети, коли вітер віє у його вітрила. Подібно є і з людиною, родиною, народом - якщо йде в правильному напрямку, то вітер Божої благодаті зміцнює його, але якщо пливе у поганому, то зрозуміло, що Господь не може підтримувати такий вибір.

Яким же є цей невірний напрямок, чи можна навести конкретні приклади?

Все, що згідно з природою людини та народу, Господь підтримує, благословляє. Говорячи сучасною мовою, все, що є згідно з «екологією» людини, родини, народу Господь благословляє, а все, що їй суперечить - полишає напризволяще. Якщо говорити про конкретні приклади, то це - корупція, аборти, гендерна ідеологія, кожен вид індивідуального, родинного, олігархічного чи народного егоїзму. що людина та влада, котра це все просуває та підтримує, не отримає дару миру, радості та щастя. І теж зрозуміло, що наслідки таких дій провадять до деструкції та руйнації суспільства. Але не тому, що це якимось чином не подобається Господу Богу і Він все псує, а тому, що ті дії суперечать природі людського і суспільного життя, вони неекологічні, а отже ведуть до руїни.

А який зв’язок має Боже благословення з фактами з минулого, з тим, що робили наші предки?

Це важке питання, але напевно ми як християни покликані, щоби роздумувати над цим і просити Святого Духа про світло. Тільки Він – як говорить Писання – може нас переконати про гріх, про справедливість та про суд. Тільки Він разом з почуттям провини дає досвід пробачення і буття улюбленим. Тільки Він! І це є наша, церковна, католицька місія, проголошувати і уприсутнювати Духа Ісуса Христа. Завдяки вірі ми не маємо ілюзій щодо морального стану людини. Ми знаємо, що ми зробили з Богом. Бо це той Бог, котрого ми, людство, шанували в різних релігійних формах, до котрого ми молилися, котрого ми просили про допомогу, захотів стати Людиною. І ось ми, з нашою культурою, релігією, законом і демократією не розпізнали Його. А навіть більше, відкинули Його. Невипадково в процесі засудження Бога-Людини на смерть брали участь люди, які символізували фундаментальні цінності людської цивілізації: Пилат – римське право і правову державу; релігійні еліти - величну релігію Ізраїля; свідки процесу, народ - цінності демократії. Навіть найкращі з-посеред нас, котрі пішли за Господом, полишили Його. Таким є стан людства, такими є ми, але Він показав цю правду про нас не для того, щоби нас засудити, але щоби нас врятувати, спасти. Кожний, хто визнає цю правду про себе, тобто визнає, що основна проблема, яку носить у собі, не може бути вирішена за допомогою особистої культури, освіти або добрих намірів, та звертається з вірою до Христа - отримує нову ідентичність. Ця тотожність необхідна теж для того, щоби існування людини не змарнувалось у пеклі, щоби не пропало все те, що людина отримала від своїх предків - своє земне життя разом зі своєю національною культурою.

Але яке відношення це має до гріхів наших предків?

Без цього досвіду віри ми не в стані справедливо та милосердно оцінити минуле і вчинки предків. Ми не в стані зробити об’єктивні та правдиві висновки. Без цього досвіду будемо вибілювати все те зло, котре зробили наші предки, і будемо повторювати їхні помилки. Господь Бог терпеливо чекає нашого навернення, чекає нової сторінки історії народу, тому що треба цього нового початку. Цей початок завжди той самий - повернення до джерела, до Євангелія, до закону природи, до закону любові.

З цього випливає, що є дуже важливим, на кого посилаємось при вихованні нового покоління.

Так, це один з найважливіших аспектів - кого даємо молоді за взірець для наслідування, кому ставимо пам’ятники. Те, що деякі з наших предків робили зло, не перекреслює їхніх потомків, але якщо потомки звертаються до тих самих ідей, що і їхні предки, то це вже велика проблема. Тут можемо повернутися до питання про Боже благословення: якщо ідемо в невірному напрямку, якщо повертаємося до ідей, котрі виправдовують зло, то як Господь може благословити!? Він поряд з нами, Він любить нас, Він шукає нас, але не підтримує нас в чиненні зла. Тому величезну відповідальність несуть політичні, духовні, моральні, інтелектуальні еліти за те, що саме ми даємо за взірець для молоді. Я мушу зізнатися, що часом відчуваю великий біль, коли бачу, що в ім’я пошуку ідентичності та взірців, вихваляється життя людей, котрі зробили багато зла. У цьому немає правдивої любові до своєї країни, це скоріше загублення, спричинене браком живого контакту з Євангелієм.

Чи Ви можете навести приклади таких постатей?

Як іноземець, я не наважуся, і це теж не є необхідним. Кожний, хто не боїться мислити і хоче автентичного добра для свого народу, легко зрозуміє, про кого йдеться.

Але чи це означає, що маємо забути деяких осіб і відректися від своєї історії?

Звичайно ні, треба знати історію і віддати кожному належне. Пам'ять і розуміння історії є дуже важливими. Багато говориться про поєднання між народами, наприклад польським та українським. Але це поєднання стисло пов’язане з поєднанням зі своєю власною історією, минулим, предками. Я можу примиритися з іншим тоді, коли примирився сам з собою, примирився зі своїм минулим. Це також стосується відносин в родині, примирення між дітьми та батьками, а також стосунків між поколіннями. Дуже важко зізнатися в провинах предків, в провині свого батька чи дідуся, бо це майже як визнання своєї власної провини. Це не легко, тут є необхідне Євангеліє, Святий Дух. І в тому є наша місія, місія Церкви, бо це можливо тільки в світлі та силі того, що називаємо в Церкві керигмою.

Минуле чи майбутнє, що важливіше?

Важливе все. Варто зрозуміти історію, щоби не повторювати її помилок. Ми знаємо своє минуле, але прямуємо в майбутнє . Але наше основне минуле та джерело життя це діло Ісуса Христа здійснене в історії та постійно присутнє і діюче. Ми як Церква Христова, народ Божий, перебуваємо завжди в мандрівці до повноти. В конкретній історії та умовах життя яке дає нам Бог намагаємось існувати, жити як учні Ісуса Христа, діти Боже

Що Ви вважаєте сьогодні найважливішим для України, що б Ви хотіли побажати людям, що живуть тут?

Те, що я скажу і хочу побажати, для багатьох може бути неважливим, але я особисто глибоко переконаний, що Україна насамперед потребує святих людей. І цього бажаю собі та Україні - щоби з’явились поміж нас святі люди, здатні надихнути і тих вгорі, і тих внизу будувати майбутнє України на Євангелії. Якщо будуть такі святі і Україна піде в напрямку того, що нормальне, в напрямку Євангелія, то досить швидко випередить в розвитку багато європейських країн. На сьогодні Європа, яка стала могутньою завдяки Євангелії, йде в напрямку безбожництва. Наслідування Європи в цьому є гіршим ніж дорога в нікуди, це шлях до деструкції, до чергової руїни. Вибір Євангелія– це вибір майбутнього, вибір життя. Цей вибір не нав’язується згори, він йде знизу, завдяки свідченню та особистому прикладу. Святі мають силу, якою будять в інших бажання жити Євангелієм. Кожна людина цього прагне, але не всі вірять, що це можливо. Тоді з’являється гіркій та сумний досвід: “Ми хотіли як краще а вийшло як завжди”. І власне святі, котрих дає Бог через Церкву, можуть свідчити і переконувати, що не повинно бути так, як завжди, що ми хочемо добра і можемо його чинити, бо Спаситель увійшов до нашого існування, до нашого життя.

Розмовляв Олександр Бучковський

Джерело - Католицький оглядач

По темі:
Триває підготовка до організації ІІ Всеукраїнської зустрічі душпастирства родин
П’яте паломництво «Легіону Марії» до Бердичівського Санктуарію
Уділення Таїнства Миропомазання у храмі св. Олександра