Католицький медіа-центр римсько-католицьких єпископів України
» » » Святий Престол: від Москви й до Пекіна
12:24 Четвер 0 56
3-08-2017, 12:24

Святий Престол: від Москви й до Пекіна

27 липня 2017 року італійське видання «Il Regno» опублікувало інтерв'ю журналіста Джанфранко Брунеллі з кардиналом П'єтро Пароліном, Папським державним секретарем, провідним урядовцем і дипломатом Святого Престолу. Пропонуємо увазі читачів КМЦ найважливіші фрагменти цієї розмови.
Уже відвідавши Білорусь (2015) і Україну (2016), наприкінці серпня цього року Папський державний секретар П'єтро Паролін вирушить до Москви. Це ще раз підтверджує увагу Святого Престолу до Східної Європи, до нових розкладів сил, які виникли після розпаду Радянського Союзу, а зокрема до Росії. Ця тенденція була помітна в посланнях Папи Франциска російському президентові Владіміру Путіну; також про неї свідчать події на іншому, але не менш впливовому, екуменічному рівні – наприклад, історична зустріч Франциска з главою Російської Православної Церкви Патріархом Кирилом у Гавані 2016 року.
– Ваше Високопреосвященство, як поїздка до Москви вписуватиметься в цей курс?
Увага Святого Престолу до Східної Європи не виникла сьогодні, вона є давно й ніколи не зникала з порядку денного, навіть у часи лихоліть. Святий Престол завжди вважав відносини зі Східною Європою та Росією важливими. Варто згадати про дві події, не дуже добре відомі, але значні. Під час візиту до Рима 1845 року Ніколай I, імператор Росії, двічі зустрівся з Папою Григорієм XVI – а через два роки уклав угоду з Папою Пієм IX. Партикулярні Церкви завжди залишалися зі своїми вірянами, навіть у драматичні моменти переслідувань. Важливою для цілої Європи Східну Європу робить не тільки географічна належність, а також її історична роль із точки зору цивілізації, культури та християнської віри. Багато хто зауважує, що коли Йоан Павло II казав про Європу від Атлантики до Уралу, то йому не йшлося про «західний експансіонізм», а про дедалі більшу єдність усього континенту.
Небезпека нестабільності, розділення й конфліктів
– Після складних років, які минули від розпаду Радянського Союзу, сьогодні можна побачити, як Москва повертається на міжнародну арену. І це агресивне повернення. Варто лише згадати про Україну й Сирію.
Очевидно, що були певні періоди невизначеності щодо позиції Росії, але я не сказав би, що вона, навіть у моменти найбільших труднощів, колись покидала міжнародну арену. Нині часто підкреслюють різницю між Росією й західними країнами, начебто це різні світи, кожен із яких має власні цінності, інтереси, національну або транснаціональну гордість і навіть власну концепцію міжнародного права, протиставлену іншим. У такому контексті наше завдання – сприяти кращому порозумінню між тими, хто ризикує позиціонувати себе як протилежні полюси.
Прагнення зрозуміти одне одного не означає, що хтось має поступитися на користь іншого – ідеться про цілющий, конструктивний, відвертий і водночас поважний діалог. Це ще важливіше у тих питаннях, з яких виростають нинішні конфлікти, і в тих, які можуть спровокувати подальше зростання напруги.
У цьому сенсі питання миру та пошуку шляхів розв'язання різних поточних криз необхідно поставити понад будь-який національний або особистий інтерес. Тут не може бути ані переможців, ані переможених. Потурання власним інтересам, яке є характерною рисою сучасної епохи повернення до націоналізму, заважає нам усвідомити, що саме воно – аж ніяк не запобіжник щодо можливої катастрофи. Я переконаний, що місія Святого Престолу частково полягає в тому, аби наполегливо нагадувати про цей аспект.
– У цьому контексті вражає радикальна думка Папи Франциска про те, що світ занурюється у «фрагментовану Третю світову війну».
Коли протистояння між США та СРСР припинилося, міжнародна система потрапила в ситуацію великої невизначеності. Тяжіння до диференційованої багатополярності народилося з одночасної присутності великих, середніх і невеликих суб'єктів – носіїв різних інтересів, які по-різному конфліктують між собою. Це вперше за довгий час призводить до стану «всезагального» конфлікту. Стає помітна чимдалі більша незахищеність кожної ланки, перш за все культурної, і драматична роздробленість. У цьому геополітичному контексті будь-які переналаштування будуть складними.
Коли Папа Франциск таврує поточні конфлікти як «фрагментовану Третю світову війну», він має на увазі не тільки насильство, а й різні типи сутичок, локалізованих і одночасних: війни прямі, приховані та громадянські; війни заморожені й відкладені. Також ідеться про конфлікти, які скоро стануть транснаціональними, якщо нічого не змінити щодо потоків готівки та зброї, які підтримують і годують їх.
Насамперед зважте на трагічні наслідки: подумайте про складну проблему мільйонів переміщених осіб і біженців. Згідно з даними ООН, з 2016 року 86% біженців (а це понад 65 мільйонів) шукають притулку в країнах третього світу: це переважно стосується вимушених переселенців, які тікають в інші частини своєї ж країни або в сусідні держави. Менше ніж 10% намагаються виїхати до Європи.
Серед причин [цих процесів] Папа вказує питання геополітики та влади, расової ненависті та, насамперед, економіки та фінансів – ті легальні й нелегальні справи, які точаться довкола воєн. Усе це часто приправлене історичними, культурними й релігійними мотивами. З іншого боку, вогонь насильства та конфліктів можна погасити лише у глобальному контексті порядку справедливості й розвитку народів.
Якщо в країнах Африки, розташованих на південь від Сахари, за останні 30 років кількість тих, хто живе в абсолютній бідності, зросла від 200 до 400 мільйонів, то в цих та довколишніх регіонах не може бути ні ладу, ні розвитку, ні миру. У цьому випадку діалог стає спільним проектом солідарності й розвитку між багатими та бідними країнами.
США та міжнародна відповідальність
– У зв'язку з цими конфліктами Папа Франциск у виступі перед Конгресом США також засудив викривлене використання релігії.
Так, він сказав, що в нашому світі дедалі більшає жорстоких конфліктів, ненависті та звірств, учинених навіть в ім'я Бога та релігії, і додав: «Ми знаємо, що жодна релігія не має імунітету до різних форм самообману чи ідеологічного екстремізму. Це означає, що потрібно бути особливо уважними до будь-якого типу фундаменталізму, чи релігійного, чи якогось іншого. Необхідно втримувати делікатний баланс між боротьбою з насильством, учиненим в ім'я релігії, ідеології або економічної системи, а також між забезпеченням свободи віросповідань, інтелектуальної та інших свобод» (Виступ Папи Франциска в Конгресі США, 24 вересня 2015).
Це складна еквілібристика, яка має захистити християнські спільноти й кожну спільноту, якій, імовірно, може загрожувати ненависть.
– Чи Вам не здається, що візит Папи Франциска до США та його виступ перед Конгресом трохи по-іншому прочитуються щодо нової адміністрації США?
Щоб судити, потрібен час. Тут не можна поспішати. Нова адміністрація – і не лише з політичних причин – така особлива й так відрізняється від попередніх, що потрібен час, аби знайти слушний баланс. Будь-яке судження зараз буде передчасне, навіть якщо іноді стриманість здаватиметься дивною й виглядатиме як невпевненість.
Ми сподіваємося, що США й інші гравці на міжнародній арені не ухилятимуться від міжнародної відповідальності щодо різних тем, які досі історично перебували у сфері їхнього впливу. Особливо треба замислитися про нові кліматичні проблеми: боротьба з глобальним потеплінням – це збереження спільного дому, де ми всі живемо, а разом з тим і зменшення нерівності та бідності, зумовлених потеплінням на планеті. Те саме стосується й поточних конфліктів.
– Багато людей сприймає турботу Церкви про мир суто як самоочевидну риторику, не обов’язково ефективну. Вас це не хвилює?
Дипломатія Католицької Церкви – це дипломатія миру. У Церкви нема владних інтересів: ані політичних, ані економічних, ані ідеологічних. Тому вона має більшу свободу зважати на міркування однієї сторони щодо іншої, а також усвідомлювати ризики, до яких можуть усіх привести самоспоглядальні концепції.
Візит до Білорусі відбувся під час дії західних санкцій, а візит до України – у самому розпалі війни. Він став приводом огорнути всіх людей, залучених у конфлікт, солідарністю Церкви та Папи. Аби унаочнити це для всіх, ми пішли до Донбасу, переповненого біженцями, використовуючи інструмент солідарності з жертвами насильства, не питаючи їх про географічну та політичну ідентичність.
Папа Франциск відкрив шлях, заохотивши європейські Церкви до великого збору допомоги і зробивши значний особистий внесок. Якщо ви захищаєте людську гідність усіх і кожного, а не боретеся проти когось, іншого шляху бути не може.
Святий Престол не шукає нічого для себе. Він не може підтримувати лише цих або тих – аби не втратити нікого. По-людськи це тяжко зрозуміти, але його євангельські старання спрямовані на те, аби сусіди повернулися до діалогу й більше не були розділені ненавистю чи навіть бомбуванням.
Гельмут Коль – символ Європи
– Папа Франциск продовжує традицію, яка виникла у ХХ столітті й була підсилена Папою Йоаном XXIII: дипломатію жестів, знаків і добросусідства, яка перш за все зважає на гідність сторін.
Ми – це не лише наші слова, а й жести, конкретні вчинки, особливо ж тоді, коли слова здаються неефективними, бо вони баналізовані або їх не чутно. Існує універсальна мова – мова жестів: Церква навчає нас щодня проголошувати Євангеліє, яке у важкі моменти допомагає зупинитись і повернутися з манівців.
Наша точка зору може бути лише така, як сказано в Ісаї та підтверджено в Євангелії: «пригноблених на волю» відпустити, «кожне ярмо» зламати, поділитися «з голодним своїм хлібом» і ввести «до хати бідних», не ховаючись «від брата твого» (Іс 58, 6-7).
Зауважмо, що зцілення, звільнення, відновлення людини завжди починається з конкретних ситуацій. Тому нам потрібно вчиняти конкретні жести, знаки, з яких народжується здатність жити спільно. Віддавайте жести й очікуйте жестів.
– Іноді навіть ті символи, які переповнені політичним сенсом і мають сумне походження, залишають простір для надії. Чи не здається Вам, наприклад, що похорон Гельмута Коля можна вважати першим європейським похороном європейського лідера?
Історична заслуга Коля полягала в тому, що в європейський ідеал він вірив як у конкретний політичний ідеал. Падіння Берлінської стіни та возз'єднання держави були не тільки внутрішніми подіями Німеччини, лише її трагічною історією, а й ознакою розвитку Європи, де така велика країна могла б діяти законно й ефективно. Не німецька Європа, а європеїзована Німеччина.
Коль розумів, що європейська інтеграція – це до певної міри дочка політики східних і західних блоків. І коли ці блоки розпалися, Європа мала існувати не лише як економічний, а і як політичний суб'єкт. Сьогодні іноді складається враження, що навіть після повернення до ідеї про Європу – яка, здається, зазнає своєрідного відродження після тривалої антиєвропейської реакції суспільної думки та перемоги в низці країн проєвропейських лідерів – є ризик зупинитися, що цей імпульс був заслабкий і скоріше мав інструментальний характер, аніж нагадував про ідеал.
Ризик полягає в тому, що Європа може випасти з поля зору національних інтересів. Це ніби сказати: приклад «брекзіту» показав, що краще залишатися в рамках спільного європейського дому, але за можливості кожен при своєму. Націоналізм, який повертається й набуває нових форм, закорінений у культурній і релігійній кризі; він зрештою позбавляє Європу її цінностей і мотивів. Європа має незамінну відповідальність. І коли ви демонструєте байдужість, як-от у випадку з мігрантами, то відмовляєтеся від імовірного блага.
Біль за Венесуелу, надія на Китай
– Ваше Високопреосвященство, Ви раніше були нунцієм у Венесуелі. Що Ви відчуваєте й думаєте про нинішні події в цій країні?
Зіткнувшись із напруженими подіями, з численними людськими жертвами – а їх уже понад дев'яносто, насамперед молодих людей і навіть неповнолітніх, – зі стражданнями людей, які не можуть задовольнити основних життєвих потреб, яким бракує їжі й медикаментів, я відчуваю величезний біль. І мене тривожить брак перспектив мирного та демократичного розв'язання кризи.
На жаль, конфлікт може ще більше загостритись у найближчі тижні через рішення президента Мадуро провести Установчі збори та скласти нову «Велику хартію», яка зустріла запеклий опір з боку значної частини населення. 10 липня Конференція єпископів звернулася до глави держави з проханням переглянути цю постанову. Так само висловилися й деякі країни та міжнародні організації.
Я вважаю, що це цілковито прийнятні пропозиції. Інакше існує ризик ускладнення кризи й активізації конфлікту. Благаю Бога, щоб у цих трагічних обставинах Він надихнув політичну владу Каракасу та всіх ключових діячів цих подій на значну мудрість, на вміння слухати тих, хто просто бажає кращого для венесуельців, перш за все для найбідніших, і на сміливість підтримувати мир і національне примирення.
Папа Франциск кілька разів і по-різному втручався в ситуацію, закликаючи зацікавлені сторони до чесних, серйозних і конструктивних переговорів на основі чітких умов та деяких раніше досягнутих результатів, – і Святий Престол завжди готовий допомогти. Я дуже сподіваюся, що голос Папи вплине на серця й уми людей та не дозволить цій дорогій країні впасти в безодню.
– Повернімося ще на Схід, до Китаю. Чи має Далекий Схід власний шлях діалогу з Католицькою Церквою?
Далекий Схід – це величезний регіон, складний і розмаїтий. Багато століть різні частини людства пізнавали християнство, а відтак і Католицьку Церкву, своїми шляхам й у своїх особливих формах. Старі культурні та релігійні контакти з азійським світом (наприклад, в Індії в перші століття християнства, або з Китаєм – через Великий Шовковий шлях, або згодом із Японією й Філіппінами в часи Великих географічних відкриттів XV–XVI століть) досі дають важливі підказки щодо міжкультурних зустрічей.
Звісно, якщо порівняти з минулими часами, то нині виникли нові виклики, які вимагають творчих відповідей, але мета Церкви завжди були та сама, пастирська за своєю суттю: принести Бога людині, а людину – Богові. Зокрема, Католицька Церква просить гарантувати право вільно сповідувати віру на благо кожного та задля гармонії в суспільстві. Католики хочуть спокійно жити вірою у своїх країнах, як добрі громадяни, прагнучи позитивного розвитку національної спільноти.
У цьому контексті я вважаю, що потрібно вітати шлях діалогу, який пропонують уряди деяких країн регіону, зокрема Китай. Сам діалог – це вже позитивний крок, який відкриває шлях до зустрічі та сприяє зростанню довіри. То зустріньмо ж його в дусі здорового реалізму, добре знаючи, що доля людства перебуває насамперед у руках Божих.
Джанфранко Брунеллі
«Il Regno» (http://www.ilregno.it/blog/holy-see-moscow-and-beijing-gianfranco-brunelli) 27.07.2017
(Переклад – КМЦ)
По темі:
Кардинал П'єтро Паролін у Білорусі: Нехай ваші діти складають народ вільних і чесних людей
Промова кардинала Пароліна до Ради Церков Запоріжжя

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Інтерв'ю 11:47 Понеділок 0 47 «Церква має відповідати на виклики урбанізації»: інтерв'ю з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії Віталієм Кривицьким (Частина 1) У журналістиці поширений штамп про «сто перших днів» того чи іншого діяча. Ця традиція бере початок від президента США Франкліна Д. Рузвельта, який протягом перших ста днів свого правління змушений був удатися до надзвичайних і рішучих заходів в умовах Великої депресії. Ситуація в Київсько-Житомирській дієцезії далека від стану, який нагадував би Велику депресію – саме такий висновок можна зробити з інтерв'ю, яке владика Віталій Кривицький дав КМЦ після першого місяця свого перебування на столичній кафедрі.