Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Людина, яка не споглядає ран Вітчизни, не здатна її захищати
13:00 Четвер 0 123
12-05-2022, 13:00

Людина, яка не споглядає ран Вітчизни, не здатна її захищати

При кармелітському монастирі у Вадовіцах теж приймають українських паломників. Як це відбувається і як виглядає «українсько-європейська перспектива» з польського погляду — розмова з отцем Річардом Столярчиком OCD.

Про це пише CREDO.

Отець Річард пропрацював у парафії Воздвиження Святого Хреста на Святошині в Києві з 1991 по 2004 рік. Потім був настоятелем у Черній, в «колисці» польського Кармелю. Зараз душпастирює у Вадовіцах, на території парафії, в якій народився св. Йоан Павло ІІ.

Ми не парафія, — каже о. Річард, — і не приймаємо біженців так, як це відбувається у парафіях. У нас просто є місце в монастирі для проведення різних занять, прийняття прочан. Саме там наприкінці лютого ми виділили кімнати для біженців з України. Це спільна діяльність із міською владою.

Головний вхід до монастиря кармелітів у Вадовіцах. Перед входом — пам’ятник св.Рафаїлу Каліновському, одному з учасників повстання 1863 року, якого царська Росія заслала в Сибір  

Служити потребуючим: священник, перекладач і навіть екскурсовод

Як саме це виглядає?

Коли певна група людей їде з України конкретно до Вадовіц, і вони ще не мають місць для сталого розселення — будинків і квартир, де люди їх приймають до себе, то на певний час вони можуть зупинитись у нас. Їх привозять автомобілями; інколи навіть забирають просто з кордону. Мало хто дістається сюди самостійно. Приїздять і з дітьми, і зі старшими членами сім’ї; звісно, в кожному конкретному випадку їм потрібно знайти таке місце, де зможуть прийняти саме їх. Одні чекають тут два дні, інші — навіть і два тижні.

І як «наші люди» орієнтуються там, у вас?

Власне, я тут є не просто для розселення, а для допомоги з вирішуванням різних організаційних питань. Наприклад, треба когось оформити до школи. Заповнити анкети, зробити документи. Звісно, що з перекладачем усе робиться набагато простіше! Піти з кимось до установи, де видають ідентифікаційний номер. Отримати щось із принагідної допомоги. А також — порозмовляти, посповідати, відслужити Євхаристію… Зрештою, я в Україні пропрацював 13 років. Володію і російською, і українською. Я відвідую наших гостей, які оселяються в Реколекційному домі. Це не окремий будинок на території монастиря, а окрема частина на першому поверсі. Заходжу до них, якщо вони не проти або якщо, скажімо, у дітей немає шкільних занять онлайн; приходжу до них у їдальню — вони харчуються окремо від братів у монастирі, в них повністю автономне життя. Місто оплачує монастирю витрати на куховара і харчі. За потреби, я служив Служби для них, освячував паски на Великдень. Причому за православним обрядом, який скачав з інтернету, бо це було освячення за східним календарем. Римо-католики до нас теж приїжджають, але багато хто вже влився у життя парафій, у нас в монастирі їх більше не видно. Були в нас католики з Києва, Бердичева… Також є люди, які приходять до монастирського храму на молитви і Меси, бо просто хочуть молитися, навіть якщо не розуміють мови.

Тобто католикам освоїтися в новому житті легше, навіть при тому, що це вимушене перебування в Польщі?

Вони входять у життя парафій там, на місцях, де їх розселяють, і ходять на Служби разом із сім’ями, які їх прийняли. Біженцям потрібне спілкування, гуртування. І сім’ї поляків, які прийняли українців, їм у цьому допомагають. Не виключно про римо-католиків мова. Скажімо, при вадовицькій базиліці Жертвування Пресвятої Діви Марії правляться також Служби для греко-католиків. Людей розселяють і в самому місті, й по околицях. По сім’ях і по гуртожитках, навіть по готелях, де люди мають цілком хороші умови. По таких гуртожитках і парафіяльних будинках живуть переважно жінки з дітьми, до 50-60 осіб разом. І не раз бувало, що настоятелі цих підвадовицьких парафій запрошували мене провести для них заняття, посповідати. А якщо є невелика група охочих, їх можуть і привезти сюди. Щоб вони і місто побачити, і на сповідь потрапили… Були навіть перші сповіді! Також я вже кілька разів сповідав тут дітей, які підготовку до своєї першої сповіді розпочали в Україні. Довколишні священники вже отримали інформацію, що тут живе той, хто може служити біженцям, переказують один одному, що є священник, який може служити російською та українською, сповідати, провести катехезу для дітей тощо. Або екскурсію провести.

Тобто екскурсію?

Ті, хто вже трохи обжився, влаштувався, знайомляться з містом, відвідують його пам’ятки, можуть також зайти до нас у храм, а я тоді можу їм гостинно послужити, розповісти про храм, Кармель, папу Йоана Павла ІІ. Ось сьогодні теж водив одну групу. Це спонтанно: коли я десь недалеко і бачу цих людей, то можу приділити їм увагу. Я говорю те, що вважаю підходящим для українського менталітету. Полякам — більше про папу; українцям загалом про храм. Про папу теж, щоб вони просто знали, що це місто, де він народився. Можу показати, що у нашому Вадовицькому папському музеї є українські експонати. Те, що пов’язане з перебуванням папи в Україні. Після візиту Йоана Павла ІІ до Києва у мене залишився бейдж. Тоді, 2001 року, саме парафія Воздвиження Святого Хреста в Києві була основним місцем підготовки, а я входив до оргкомітету. Більшість експонатів про цей візит, зокрема те, що було пов’язане з другом парафії, православним священником Іваном Рибаруком, з екуменізмом в Україні, забрали до Варшави. Але й у Вадовіцах є свій музей. Загалом беручи, речей, якими користувався сам папа під час візиту, мало. В нашому музеї є окрема зала, присвячена паломництвам Йоана Павла ІІ по всіх країнах світу. І там є мій експонат, я його показую гостям з України. Мій бейджик — експонат невеликий, тому я передав його разом із вишитим рушником, щоб підкреслити цей момент: папа був у Києві.

Чим Ви конкретно займаєтеся з українцями?

Багато роботи, яку завжди треба робити в будь-якій парафії. Меса, сповіді, розмови. Я навіть і зараз маю українця під своєю опікою — ув’язненого, бо я в’язничний капелан. Заїзди біженців у нас тривають від кінця лютого, переважно по 30 чоловік. Стільки людей може прийняти наш монастир. У Вадовіцах дуже багато інших місць, де приймають біженців. Ми установили, що більше 30 «не потягнемо», бо це ж не просто прийняти-поселити, це забезпечити людей! Причому буває, що дехто з уже розселених, які поїхали з нашого монастиря, потім ще приходять по харчі. Бувало також, що хтось поселявся не до нас, але знав, що у нас є запас — їжі, одягу, засобів гігієни. І приходили до нас. Ми в храмі під час Святих Мес оголошували, що у нас можна брати потрібне і переказувати іншим. Тож гуманітарну допомогу в нас брали і наші поселенці, й ті, хто з ними не був безпосередньо пов’язаний. Буває, що хтось із вадовицьких людей приводить «своїх» біженців, щоб вони щось отримали, або на розмову чи сповідь. Місто частково компенсує нам витрати на годування біженців, але також багато харчів і речей нам поприносили вірні.  

Розстріляний Тарас. Фото: Михайло Іллєнко


Треба навчитися споглядати рани — Як Ви сприймаєте фотографії з Києва та околиць?

Це все місця, які Ви добре знаєте, а зараз вони так страшно виглядають…Чи Ви підтримуєте контакти зі священниками Святошинської парафії? — Звісно. Саме вони мені повідомляли про тих біженців, хто готувався до першої сповіді чи Першого Причастя. А фотографії — це тяжко. Вся ця територія: Буча, Гостомель, Ірпінь, Бородянка, Макарів тощо — це колишня територія нашої парафії, аж по Боярку, на той момент, коли я опинився в Києві. Парафій ще не було стільки, як зараз. Я викладав у школі в Бучі… Багато разів бував в усіх цих місцях: чи на якомусь освяченні, чи провідуючи хворих, чи на похороні. Дивитися на це тяжко, бо я маю свої спогади. Зустрічаю людей, які приїхали до Вадовіц — не з парафії, але все одно з Бучі або Ірпеня. З Києва… сьогодні розмовляв із жінкою з Нивок. І зрозуміло, що коли я з ними спілкуюся, то в пам’яті бачу всі ці місця. Те, що я пам’ятаю, і що бачу в новинах, у голові не вкладається разом.

Ми всі зараз, дивлячись такі новини, відчуваємо багато нехорошого… і що нам, християнам, із цим «нехорошим» робити? Якою буде Ваша порада: і як священника, і як священника Кармелю — споглядального ордену?

Я би сказав так. Можна зациклитися на негативному досвіді і не берегти свого життя. Так, це правда, що нам завдали серйозного удару: побили, поранили… Але суть у тому, що, зациклюючись тільки на цьому, людина може не вийти зі стану відчаю.

Про споглядання ран я говорив у проповіді в межах новенни до свята Богородиці Скапулярію.

«Учні Христа, які творять спільноту Вечірника (…), несуть у собі особливий досвід зустрічі з Воскреслим і пам’ять Його ран. Це незвичне, що Воскреслий звертає особливу увагу своїх учнів, щоби приглядалися до Його ран: “Погляньте на Мої руки й ноги: то Я” (Лк 24, 39)… Воскресіння — не просто факт, але подія з силою і джерелом міці, яка робить так, що рани Христа вже не болять і не провадять до смерті. (…) Хтось би подумав, що споглядання ран зроджує негативний наслідок; однак у спільноті Вечірника і Скапулярію ми вчимося чогось вельми позитивного. (…) Замислімся, ким стає людина і яке її самовизначення, якщо вона не вдивляється в рани Вітчизни. Вона не зростає в любові до батьківщини і не знає її історії. Не здатна її захищати ані черпати з її духовного, культурного чи матеріального багатства. Байдужість до ран Вітчизни формує людину антисоціальну, нездатну жити духом сопричастя. Наші вороги поколіннями старалися — і стараються — відібрати в нас цю здатність вдивлятися в рани Батьківщини, щоби так відібрати їх у народу і поневолити його. Втрата контакту з тією дійсністю, якою є Батьківщина, позбавляє людину національної гордості, вкидає її в комплекси і схиляє до того, щоб вона добровільно замінила своє чужоземним».

Коли людина розумно — тобто по-християнськи — споглядає рани Христа, вона зрештою навчиться правильно дивитися на рани Батьківщини, свої та ближніх, що допоможе їй вийти зі стану зраненості до життя, скажемо так, якіснішого духовно. Це дуже тривалий процес.

«Зрештою, у спільноті Скапулярію ми вчимося вдивлятися у власні рани, щоб вони не приносили нам негативних плодів, таких як гіркота, розпач, зневіра, недовіра чи втрата надії. У спільноті, яку очолює Цариця Святого Скапулярію, ми вчимося християнського наставлення до зазнаних ран і не піддаємося силам, які можуть нейтралізувати нашу пам’ять про рани або ж надати їм сумнівної цінності».

Ми вчимося дивитися в рани Батьківщини і ближнього. Вони від цього не зникають. Але в цих ранах буде видно любов до Батьківщини, до сім’ї, наш патріотизм. Правильне споглядання ран — це переміщення акценту з негативу, й це не дозволяє нашим ворогам нас знищити повністю. Коли ми дивимося в рани Христа — ми бачимо джерело благодатей, милосердя, спасіння, таїнств; ми в Його ранах не шукаємо Юду. Ми про це знаємо. Але не дозволяємо, щоб негативний досвід — який теж безсумнівно є — перемагав, викрадаючи в нас розуміння, що у ранах і стражданнях Христа ми знаходимо спасіння. Він не просто помер — Він воскрес, і переміг зло, сатану і смерть.

Тобто Ви вірите у воскресіння України?

Так. Я вірю, що люди України можуть «підключитися» до Його ран і через це отримати благодаті. Так само, як поляки, яких царська влада відправляла в Сибір, дивилися на заслання. Вони єднали свої страждання зі стражданнями Христа, щоб вислужити для Вітчизни перемогу, незалежність. Вони знали, що ця жертва не безглузда. Український народ сьогодні жертвує собою — щоби в Україні не було радянського концтабору. А свобода, незалежність, життя у своїй державі вимагають саме такого «труду хреста». Те, що я казав в іншій проповіді, про Великдень: народ, який святкує Пасху, прагне до Обіцяної землі. Спочатку — земних володінь, а потім пізнає, що є Вічна Вітчизна. Старий Завіт про це говорить менше, Новий — більше. Зі здобуттям Вітчизни пов’язані жертви і труди; так починає формуватися Народ, потім — Держава. Захищаючи себе і свою сім’ю, людина стає громадянином. І на цьому шляху неодмінно з’являються рани. Бо якщо думати тільки про себе та сім’ю — людина може і на рабство погодитися. Я розумію, що є прагнення уникнути труднощів і випробувань. Але перемога не прийде без жертв. Тому що ворог — жахливий. Він не хоче ні нашої свободи, ні щоб ми взагалі жили.


В цьому питанні поляки й українці нарешті згідні…

Так, бо поляки вже мають досвід 39 року, коли радянські війська винищили масу народу, плюс сталінські часи. Ця наука залишилася в нашій крові. Отож тепер українці й поляки одні одних дуже добре розуміють. Для нас війна розпочалася в 1939 році. Вони тоді теж казали, що «допомагають своїм братам»! Нічого нового не вигадали. Зрештою, і в 1920 році, і за царя говорилося те саме. Вони тільки визволяють і допомагають своїм «братам», яких хтось там принижує. Сьогодні в Польщі цей досвід знову ожив, і ним діляться повсюди, бо й Україна його пізнала.  

Війна з імперською ментальністю: з обох сторін

Оживає сьогодні багато проблем. Україна в цю війну побачила, яка сильна співпраця у Росії є з Німеччиною і Францією. Вони розраховували на перемогу Росії! Польща про це знала вже раніше. Нас так само підставили Німеччина і Росія. Зараз ми бачимо повторення цього сценарію. Я не знаю, чи всі це усвідомлюють: росіянам було вигідно підтримувати негативні стосунки між Україною та Польщею, головно на Волині. Вони ніколи не хотіли, щоб не питання було розв’язане. Зробили пугало з Бандери. При цьому потрібно пам’ятати, що владу в Польщі тримали комуністи — зрозуміло, хто їх поставив.

Тобто Москва нас зіштовхувала і зі сторони України, і зі сторони Польщі.

Саме так. Вони не хотіли, щоб у нас були дружні стосунки. І відбувалося це вже давно, і сто років тому теж. Москва старанно псувала стосунки між людьми, які жили уздовж українсько-польського кордону. Тепер і Україна, і Польща мають виховати свої народи так, щоб люди розуміли: нас постійно «хтось» провокує, хоче використати ворожнечу в своїх інтересах. У Москві зараз часто згадують Бандеру.

У мене то таке враження, що в Москві зараз його згадують більше, ніж в Україні!

Звісно, бо вони стараються створити для Польщі такий образ, що всі українці — «бандерівці». Бо продовжують розігрувати наївних людей і тиснути на старі рани, які самі ж роздерли. Правильне вивчення історії та виховання людей, щоб вони відчули, що вони — громадяни, це складний процес. Ми це прекрасно знаємо, і мій досвід перебування в Києві це засвідчує: безліч людей у 90-ті цього просто не відчували! Зараз люди набагато свідоміші. Я чую це з розмов довкола себе, серед біженців: вони знають, що «у нас є своя держава». Своя країна, своя доля. У Польщі, коли вона вирвалася з-під радянського впливу, багато хто кинувся у багате життя, забезпечене, і дух у народі став занепадати. Натомість зараз, на хвилі солідарності з Україною, дух нашого народу знов оживає. Бо ми бачимо, що знову залишилися без підтримки — наприклад, від Франції та Німеччини.

Тобто ситуація з війною в Україні корисна для Польщі?

Парадоксально, але правда. Сучасна Польща знову конкретно побачила цей «розклад карт». Бо Росія приховували свої стосунки з Німеччиною та Францією, двома головними державами ЄС. А зараз ситуація така, що ми підтримуємо Україну, але не маємо підтримки від цих держав, попри членство в Євросоюзі! Навіть більше, вони на нас тиснуть. Бо їм не подобається те, що народжуються сильні держави. Замість «скрєпи» Росія-Німеччина, що руйнується, на це місце народжується сильна Центральна Європа, стає сильнішою і морально, і духовно. А якщо дух буде міцний, то і економіка буде! Тривалий час вони робили вигляд наших друзів, але це випробування показало їхні справжні мотиви і дії. Франція, скажімо, надавала Росії підтримку зброєю в цій війні.

Так, я знаю, французька зброя була помічена на Донбасі.


Отож зараз видно, що вони тільки робили вигляд, ніби не підтримують агресора. Один приклад: по Берліну проїхало 5 тисяч машин із прапорами Росії. В Польщі би навіть одна не проїхала! І поліція би не знадобилася, люди би навели лад самі… Зараз, коли стільки біженців, коли стільки хворих і потребуючих, Польща теж звертається до ЄС по допомогу — але ці країни воліють поспостерігати збоку. Бо їх узагалі дратує те, що ми підтримуємо свій народ, і інші теж. Вони б хотіли просунути нам свої патології, яких не бажають ні Україна, ні Польща. Наше християнство їм теж заважає.

Тобто скидається на те, що Україна повинна піти «подалі від Москви», але водночас уникнути і небезпеки Євросоюзу?

Ні, Україна має бути в Євросоюзі. Не кажучи про те, що через цю війну вона вже певним чином у ньому сама опинилася… Але Україна має долучитися до країн Центральної Європи. Бо вже добре видно, що Євросоюзом керує Німеччина за підтримки Франції. Їм вигідно всіх підкорити собі. І їх дратує те, що єднання країн Балтії, Польщі, України їм невигідне. Бо нас тоді стане дуже багато! А ми хочемо жити кожен у своїй державі й зі своїм законодавством, вірою.

З приходом України зміцниться ідея Міжмор’я?

Так. Проблему становить те, що основа ЄС — Німеччина і Франція — це країни, в історії яких було багато колоній. Їм, по суті, нічого не хочеться міняти: вони надалі хочуть жити за рахунок інших. Німеччина за менталітетом цілком відповідає Росії, яка сама є колоніальним утворенням. Їхня співпраця тривала століттями! Зараз вони прагнуть витіснити з Європи вплив Великої Британії і США, а зміцнення стосунків України з Британією їм не на руку. Я думаю, що політики більше скажуть потім — зараз багато чого говорити не можна. Вони скажуть, якою була підтримка Німеччини для Росії, які гальма з боку Німеччини і Франції у підтримці для України, щоб не давати їй зброю. Роблять вигляд, що розуміють Україну, співчувають їй, але коли справа доходить до конкретних рішень — їх немає. Як в Україні є ті, хто працює на Кремль, так і в Польщі є ті, хто просуває плани Брюсселя. Ми ці справи розкриваємо, але очищення — процес довгий. Це люди, які заробляють величезні гроші на просуванні недержавних інтересів.

Залишається тільки сказати, що у нас, українців, і з поляками, і з білорусами, і з нечисленними свідомими росіянами зараз спільне гасло: «За нашу і вашу свободу!»

І звільнитися нам необхідно обов’язково, інакше нас розчавлять. З ними розмови нема, Росія давно сама про себе сказала: «сила есть — ума не надо». Крім концтаборів, вони більше нічого не створили. Польща добре знає, що з Москвою нема про що розмовляти, вона хитра і підступна.

Як на мене, питання віри в цьому визволенні буде ключовим. Поляки, яких Ви згадували, випросили в Бога свободу своїй державі, бо розуміли цінність страждань і вміли їх жертвувати. Натомість люди, які зараз виїжджають з України, більше схожі на тих, хто йшов за Христом не тому, що Він Спаситель, а тому, що Він їх нагодував…

Це правда; але я би сказав, що українці, які прибули сюди, бачать, що польські сім’ї, які їх прийняли, моляться, ходять на Меси. Бачать, що вони це роблять часто, що жити вірою — це нормально. Ніхто не примушує наших гостей ставати католиками! Йдеться про пізнання, як бути віруючим народом. Але і для поляків важливо бачити, що український народ молиться. Я пропонував настоятелям довколишніх парафій врахувати, що біженці теж приходять до наших храмів, тому варто, щоби, наприклад, хоч одне стояння на Хресній Дорозі було українською мовою. Я сам уже не раз читав проповідь і польською, і українською. Запрошував гостей нашого Реколекційного дому на Месу і казав: приходьте, я проповідь скажу для вас. І це було важливо не тільки для українських біженців, але і для самих поляків. Багато хто взагалі вперше в житті відчув, що на Месу ходять не тільки вони одні! А біженцям важливо мати не тільки матеріальну допомогу, але й людську та духовну підтримку. Вони мають знати, що покладатися треба на Бога.

Щиро дякую за розмову, отче, і успіхів Вам у служінні!  


Ірина Єрмак

Інтерв'ю 11:30 П'ятниця 0 244 Архієпископ Ґаллаґер: «Я поїду до Києва наступного тижня, якщо все буде добре» Перед візитом в Україну Секретар Святого Престолу в справах стосунків з державами дав розлоге інтерв’ю на італійському телебаченні, коментуючи заклики Папи Франциска до молитви за мир, ділячись думками про дипломатичні зусилля Святого Престолу, про перспективи екуменічного діалогу та про завдання, які стоять перед міжнародною спільнотою.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.