Що Папа Франциск думає про війну?

Не приховую, що сам хотів би, щоби Папа вже сьогодні засудив Путінський режим та назвав все по імені та відмовився від Остполітики, яку вважаю фатальною та помилковою. Для католиків дійсно має значення, що Папа говорить та його жести, але ще більш важливо те, що він навчає у офіційних документах. Пропоную поглянути, що Франциск думає про війну та мир на прикладі уривків із його енцикліки про загальне братерство «Fratelli tutti». Без коментарів.

Про право захисту перед агресором

241. Йдеться про прощення не як про відмову від своїх прав стосовно корумпованої влади, злочинця чи когось іншого, хто принижує нашу гідність. Ми покликані любити всіх без винятку, але любити гнобителя не означає дозволяти йому гнобити чи думати, що те, що він робить, прийнятне. Навпаки, любити його – це змусити його перестати гнобити, це відібрати в нього силу, якою він не вміє користуватися і яка принижує його як особу. Прощення не означає дозволяти принижувати свою гідність та гідність інших людей чи дозволяти злочинцеві далі чинити злочини. Скривджений повинен рішуче захищати свої права й права своєї родини саме тому, щоб захистити гідність, яка їм дана і яку любить Бог. Якщо злочинець скривдив мене чи близьку мені особу, то ніхто не забороняє мені домагатися справедливості й турбуватися, щоб цей злочинець – або будь-хто інший – знову не скривдив мене чи іншу людину. Саме так потрібно поводитися, і прощення цього не заперечує, а вимагає.

Про примус до прощення

246. Від того, хто зазнав багато несправедливості й жорстокості, не можна вимагати якогось виду «суспільного прощення». Примирення – це особиста дія, і ніхто не може накидати її всьому суспільству, навіть якщо його завдання: допомагати суспільству. У суто особистій справі на основі вільного і шляхетного рішення хтось може не вимагати покарання (див. Мт. 5, 44-46), хоча суспільство і правосуддя законно цього домагаються. Але не можна видавати декрет про «загальне примирення», вважаючи, що декрет загоїть рани чи прикриє несправедливість покровом забуття. Хто може присвоїти собі право прощати в імені інших людей? Дуже зворушує спроможність деяких людей подолати зазнану кривду, але також по-людському можна зрозуміти тих, які не можуть цього зробити. У всякому разі – ніколи не можна пропонувати забути.

249. Сьогодні легко піддатися спокусі перегорнути ці сторінки історії, бо вже минуло багато часу, а нам потрібно дивитися в майбутнє. Ради Бога, ні! Без минулого немає майбутнього, ми не можемо йти вперед без повної і ясної пам’яті. Ми повинні підтримувати «полум’я колективної свідомості, розповідаючи наступним поколінням про жахи минулого», полум’я, яке «у такий спосіб пробуджує і зберігає пам’ять про жертви, аби людське сумління міцніло щораз більше перед усяким бажанням панувати й нищити» [26]. Це потрібне також і самим жертвам – особам, соціальним групам чи народам, – щоби не піддатися мисленню, яке виправдовує репресії й будь-який вид насильства, вчинений в ім’я великого зазнаного зла. І тому я звертаюся не тільки до пам’яті про вчинені злочини, але й до пам’яті тих, які в отруєній і деморалізованій атмосфері змогли повернути свою гідність і маленькими чи великими вчинками вибрали солідарність, прощення, братерство. Добре пам’ятати про добре.

Про прощення кривд

249. Сьогодні легко піддатися спокусі перегорнути ці сторінки історії, бо вже минуло багато часу, а нам потрібно дивитися в майбутнє. Ради Бога, ні! Без минулого немає майбутнього, ми не можемо йти вперед без повної і ясної пам’яті. Ми повинні підтримувати «полум’я колективної свідомості, розповідаючи наступним поколінням про жахи минулого», полум’я, яке «у такий спосіб пробуджує і зберігає пам’ять про жертви, аби людське сумління міцніло щораз більше перед усяким бажанням панувати й нищити» [26]. Це потрібне також і самим жертвам – особам, соціальним групам чи народам, – щоби не піддатися мисленню, яке виправдовує репресії й будь-який вид насильства, вчинений в ім’я великого зазнаного зла. І тому я звертаюся не тільки до пам’яті про вчинені злочини, але й до пам’яті тих, які в отруєній і деморалізованій атмосфері змогли повернути свою гідність і маленькими чи великими вчинками вибрали солідарність, прощення, братерство. Добре пам’ятати про добре.

250. Пробачити не означає забути. Говоримо передовсім про те, що якщо чогось ніяк не можна заперечити, релятивізувати чи приховати, то все-таки це можна пробачити. Якщо чогось ніколи не можемо толерувати чи виправдати, то все-таки це можемо пробачити. Якщо чогось в жодному разі не можна забути, то все-таки це можна пробачити. Добровільне і щире прощення – це щось велике, що віддзеркалює безмежність Божого прощення. Якщо прощення безкорисливе, тоді можна пробачити тому, хто не кається і не спроможний просити прощення.

251. Ті, які справді прощають, не забувають, але не дають опанувати себе деструктивній силі, від якої самі постраждали. Вони розривають порочне коло і стримують нищівні сили. Вирішують не прищеплювати суспільству енергію помсти, яка рано чи пізно повернеться до них самих. Бо насправді помста ніколи не заспокоює скривджених. Існують такі жахливі й жорстокі злочини, що покарання злочинців не дасть відчуття відшкодування за злочини; страта чи тортурування злочинця також не зрівняється з тим, що пережили жертви злочинів. Помста нічого не вирішить.

Про покарання кривдника

252. Ми також не говоримо про безкарність. Але справедливість слід шукати законно – через любов і правосуддя, з пошаною до жертв злочинів, аби запобігти новим злочинам і захистити загальне добро, а не як вибух свого гніву. Саме прощення дає можливість шукати справедливість, не потрапляючи в порочне коло помсти чи несправедливе забуття.

Про «справедливий» початок війни

258. Дуже легко вибрати війну, користуючись різними доказами, які нібито гуманні, захисні чи превентивні, і вдаючись до маніпулювання інформацією. Фактично, за останні десятиліття всі війни були нібито «справедливими». Катехизм Католицької Церкви говорить про можливість законного захисту за допомогою збройної сили, але таке рішення підпорядковує «суворим умовам моральної законності» [31]. Але можна легко впасти у дуже широку інтерпретацію цієї законної можливості. У такий спосіб намагаються помилково виправдати і «превентивні» напади чи воєнні акції, які легко провокують «лихо і безладдя, важчі, ніж лихо, яке слід усунути» [32]. Проблема полягає в тому, що з розвиток ядерної, хімічної та біологічної зброї і з величезними й зростаючими можливостями нових технологій війна отримує неконтрольовану нищівну силу, від якої страждає багато невинних цивільних людей. Правда, що «ніколи людство не мало такої влади над собою, однак немає жодних гарантій, що вона буде використовуватися для добра» [33]. Отож, ми вже не можемо думати про війну як про вирішення проблем, бо шкоди ймовірно будуть більшими від гіпотетичних користей. У такій сучасній дійсності дуже важко приводити раціональні докази, розроблені в минулі віки, щоби говорити про можливість «справедливої війни». Ні жодній війні! [34]

Про погрози ядерною зброєю

262. Норм також буде недостатньо, якщо думати, що вирішити актуальні проблеми можна, стримуючи когось страхом і погрозами застосувати ядерну, хімічну чи біологічну зброю. Бо «якщо взяти до уваги основні загрози миру й безпеці з їх різноманітними вимірами у багатополярному світі ХХІ століття, такі як, до прикладу, тероризм, асиметричні конфлікти, інформаційна безпека, екологія, бідність, то постає багато сумнівів щодо неадекватності ядерного стримування як ефективної відповіді на ці виклики. Цей неспокій збільшується, якщо беремо до уваги катастрофічні гуманітарні й екологічні наслідки від застосування якогось виду ядерної зброї з її нищівними не вибірковими і не контрольованими ефектами в часі й просторі. […] Ми повинні задуматися – наскільки тривкою буде рівновага на основі страху, якщо дійсність збільшує його і підточує довіру між народами. Мир і міжнародна стабільність не можуть спиратися на фальшиве відчуття безпеки, на загрозу взаємного чи тотального знищення, на звичайну рівновагу сил. […] У цьому контексті остаточна мета повного ядерного роззброєння стає викликом і моральним та гуманітарним імперативом. […] Постійне зростання взаємозалежності й глобалізації означає, що будь-яка відповідь на ядерну загрозу повинна бути спільною і узгідненою на основі взаємної довіри. А довіру можна будувати тільки через щирий діалог ради загального добра, а не ради захисту прихованих чи партикулярних інтересів» [36]. А гроші, які витрачалися на зброю й інші військові потреби, використаймо на створення Міжнародного Фонду [37], метою якого буде остаточне подолання голоду і розвиток найубогіших країн у такий спосіб, щоб їхні мешканці не вирішували свої проблеми насильством чи підступом і не були змушені покидати свої країни в пошуках гіднішого життя.

Переклад Олега Кривобочка SJ

Тому рекомендую як критикам, так і прихильникам Папи Франциска перед тим як щось писати про нього ознайомитися з його вченням, щоб могти його належним чином втілювати. Заохочую всіх католиків, як східного так і західного обряду втілювати у життя це навчання в Україні, яка бориться за свою незалежність

Фото: Vatican Media