Капелан ХСП Павло Гончарук: «Треба просити Бога, щоби Він тобою керував, щоби поставив тебе там, де ти потрібен»

“Коли мені було п’ятнадцять, я почав замислюватися про своє служіння, а вже в сімнадцять це стало моїм свідомим вибором, бо під час молитви я відчув великий мир, велику якусь радість. Це були перші такі поштовхи, коли Господь кликав мене до спілкування. З’явилося переконання, розуміння, що треба йти і бути священиком. І я вступив до духовної семінарії. Після її закінчення я мусив чекати майже два роки, бо мені бракувало канонічних років, аби стати священиком. У 2002 році мене висвятили, а в 2005-му єпископ направив мене у Варшаву в університет — вивчати церковне право.

Зараз я паралельно виконую три функції: директора «Caritas» (благодійної організації), судді — захисника подружнього вузла (це в суді) і економіста Кам’янець-Подільської дієцезії. Це те, що стосується моїх прямих обов’язків. Що ж до мого капеланства, то воно почалося, можна сказати, з Майдану. На той час, коли почався Майдан, я був у місті Дунаївцях. Це півторатисячна парафія, одна з найбільших в Україні, де я мав зустрічі, катехези, навчання. І в мене люди питалися, як я на це все дивлюся, на чиєму я боці.

Те, що відбувалося на Майдані, для мене було ніби таким природним захистом гідності людини. Це був саме період різдвяних свят, коли треба відвідувати людей по домівках, тобто робити душпастирські візити. То в мене склалося так. Я п’ять днів відвідував людей, у неділю залишався на місці, а ввечері сідав в авто і їхав на весь день на Майдан. Побув там день, увечері повернувся — і знову п’ять днів тут… Такі були ротації. І зі мною завжди їхав хтось із парафіян.

А коли вже почалася війна, якось до мене зателефонувала однокласниця і каже: «Ти знаєш, що там наш однокласник є на переді?» А ми з ним виросли, ходили разом до школи, якщо прогулювали якийсь урок, то тільки разом. І я до нього зателефонував. Він саме був на передовій. Коли ж приїхав додому на канікули, розповідав: «Я як побачив, що хлопців почали привозити, зразу встав і пішов записався у військкомат — і на перед». Він мені розповів, що їм із хлопцями потрібно, і ми почали діставати все це спорядження.

Це такий початок. Також, пам’ятаю, мої парафіяни, що на сході були, зателефонували: «Нас оточили у школі». То ми всі піднялися і молилися. Тобто така була спочатку підтримка молитвою. Ніхто ще до кінця не усвідомлював, що насправді почалося. Потім вони повідомили, що не мають наметів. То ми все повимітали, що було: намети, спальні мішки… Потім почали купувати рації, прилади нічного бачення, біноклі. Все збирали. Люди давали закрутки. До мене телефонували: «Приїдьте заберіть». І ми вантажили автомобіль. «Дєд» (такий був у цього хлопця позивний) і Віталік із Кам’янця-Подільського тарили це все в бус, старий такий мерседес, і везли туди. Тобто люди збирали все, у чому тільки виникала потреба.

Коли повернувся один із моїх парафіян і розказував про те, що там пережив, я побачив, що в нього є певні проблеми психологічні. Паралельно я мав таке добре знайомство із психологами з Вінниці, які звернулися до влади з проханням організувати відпочинок у Карпатах для бійців, які вже повернулися, а також для волонтерів з «Чорного тюльпана», що збирали по шматочку тіла наших солдатів. І ось для них треба було провести такі ніби духовні вправи. Тобто молитви, конференції, спілкування.

Коли спілкувався із цими солдатами, а також із психологами, які, звісно, теж потребують супервізії, я побачив там велику потребу. Але передусім треба було з’ясувати, як стоїть справа з духовних позицій. Бо ж людині не притаманно вбивати людину. Це неприродно. І тут потрібно було розібратися: для чого ти це робиш? Не можна просто вбивати — треба захищати. Тобто ти не маєш права дозволити комусь забрати в тебе життя. П’ята заповідь: не вбивай. Але ти також не маєш права дозволити комусь себе вбити. Це є твій обов’язок — захищати своє життя і життя тих, хто стоїть за тобою. І от під час такого спілкування, з’ясування їм ніби стає зрозуміліше. Те, що вони мусять далі із цим жити, на це як би ради немає. Але зрозуміти і з’ясувати для себе — потрібно.

І от після того виїзду в Карпати, в Яблуниці, де ми з ними побули пару днів, я якось так дуже чітко усвідомив, що треба з’являтися і там, у них. Була осінь 2015 року. Перший мій виїзд був на полігон — відвідав своїх знайомих хлопців, парафіян, друзів. Це вже були люди, які побували там. А потім була вже наступна поїздка на схід. Від Християнської служби порятунку мене запросили. І я поїхав до Авдіївки.

Коли ми сіли в машину, стався дуже сильний, потужний вибух. Була десята година вечора, ми швидко поїхали по Старій Авдіївці в бік промзони. І там снаряди лягали просто дуже близько, в машині було чути цю детонацію… Тоді я уперше відчув небезпеку на собі.
І от там уперше я зустрівся з реальною війною. Коли над ранок ми приїхали, пам’ятаю, я ліг спати. Прокинувся від того, що мені ніби сниться, що якийсь дятел постійно стукотить. Думаю: «Чого той дятел ніяк не вгамується?» Я прокинувся і зрозумів, що це просто працює автомат. І це був останній мій сон, коли я асоціював постріли з дятлом. Сьогодні коли чую десь якийсь стукіт, він асоціюється тільки з війною. Потім почався обстріл. А Християнська служба порятунку має ніби таку місію. Вона працює з військовими, але також і з цивільними — надає допомогу. І під час обстрілу ми заїжджали туди, де є люди цивільні, — якщо хтось поранений, щоби зразу вивезти.

І був такий випадок, що мої колеги (мене тоді не було) приїхали і побачили — горить будинок. Забігли туди і помітили сліди крові. Виявилося, що хлопчина був поранений у голову, але перебував у шоковому стані. Кров досить серйозно текла, а він просто стояв біля дерева… Забрали його у машину і вивезли, віддали у «швидку». Тобто ось така одна із місій.

І таке ще запам’яталося. Коли ми сіли в машину, стався дуже сильний, потужний вибух. Була десята година вечора, ми швидко поїхали по Старій Авдіївці в бік промзони. І там снаряди лягали просто дуже близько, в машині було чути цю детонацію… Тоді я уперше відчув небезпеку на собі.

І там я зрозумів, що в мене питання лише одне: хто я був у цьому житті? Не священик, не якийсь там… а тільки хто я був. Тобто дуже чітко постало це питання. Я сів у бронежилеті до дверей, і потім мої колеги кажуть: «Слухай, ти почав заїкатися». Кажуть: «Але це нормально — страх». І справді, було дуже страшно. Воно завжди страшно. Особливо попервах. Але потім уже якось так: як тихо, то трохи лячно стає. А вже як десь тут встрілили, там встрілили — то тоді якось спокійніше.

Оце такі були ротації. Потім уже знайомство зав’язалося: ті знають, ті… Ті викликали як психолога, 128-ма бригада — як священика. Ми кілька разів приїжджали також на позиції до хлопців. І до цивільних теж: з людьми поспілкуватися, порозмовляти, помолитися. Один боєць мене запитав: «А чого ти сюди їздиш? Ти що, хочеш УБД?» Я кажу: «Ні. Я навіть не розраховую на «учасника бойових дій». Зрештою, я й не повинен, і не буду претендувати. Це ті, які там днюють і ночують, хто там весь час, вони заслуговують. Якщо я там побув пару днів, це не привід.

Буває, хлопці випробовують мовчанням. Тобто нема контакту. Прийшов психолог, наприклад, працює, а вони стоять. Лише потім, згодом, починають ставити запитання, дуже обережно. Ну, це я розумію. А коли вже другий і третій раз, вони впізнають, підходять, запитують…

Так само і з командирами. Командир — це дуже твердий горішок. Навіть коли він відкривається, то дуже швидко потім закривається. Але це все теж індивідуально. Є такі, котрі до мене телефонують, ми спілкуємося, розмовляємо про що-небудь. І деякі кажуть: «Знаєте, мене теж часом починає рвати». Це дуже такі складні справи.Потім уже входиш у довіру. Коли вони перевірять і бачать, що ти не турист, що ти не ходиш, не робиш собі селфі з ними, то починають зовсім по-іншому ставитись. І поділяться тим, що мають. З ними дуже добре насправді. Я як туди виїжджаю, я там відпочиваю. Мені добре з ними. Там немає лицемірства. Там є обережність, але немає нічого зайвого. Там, можна сказати, все дуже просто і чисто. Тут, коли я повертаюся, дуже багато пафосу, лицемірства. Просто, можливо, якось так, на контрасті, стає видніше. Ну, мене почали дратувати, наприклад, якісь такі побутові проблеми, якими люди переймаються. Насправді це не є проблеми.

Там максимальна довіра. Без масок. І вони один одного бачать таким, якими вони є. Вони можуть один одного послати, можуть так… обчикрижити, як кажуть у нас на Хмельниччині, але вони не посваряться.

Вони один одного поважають і люблять. І вони переживають один за одного. Вони більше, ніж рідні. І, на жаль (чи не на жаль), якщо чоловік пішов на фронт, то жінка його втратила. Навіть коли він повернеться. Не буде вже того, що раніше. Вона повинна змінитися, і вона повинна навчитися бути коло нього, щоб він також почав їй довіряти. Тому що він боїться навіть говорити. Він боїться, щоб їй не нашкодити. Він захищає її, він її оберігає. Але тим самим він створює відстань, дистанцію. Коли вона не розумітиме, що це за дистанція… Що це не тому, що він має іншу, а він просто оберігає її… Якщо вона не навчиться приймати це, то ніколи вони не зблизяться. Вона мусить наново стати другом. Це наново потрібно жити.

З ними дуже добре насправді. Я як туди виїжджаю, я там відпочиваю. Там немає лицемірства. Там є обережність, але немає нічого зайвого. Там, можна сказати, все дуже просто і чисто.

Коли я буваю там і спілкуюся з місцевим населенням, виникають часом такі моменти, що… От дивишся — справжній «сєпар». А з іншого боку — людина. І потрібно говорити, потрібно спілкуватися. Потім уже добрий «сєпар», вже менш такий завзятий. А потім він уже каже: «Ну… Я знаю… Та, може, й так, як ви кажете…» І вже він не «сєпар». Це дуже важко. Але раз, другий, третій… І робота із цими людьми — тими, які там — дуже важлива.

З військовими вони говоритимуть формально. Волонтери, які приїжджають… Ну, вони що? «Дай!» Там є така бабушка, вона вже стільки всього має, що, я думаю, там би рік ціле село могло жити з того, що вона назбирала. Але це також певний захист її психологічний. Натомість, коли священик приходить, вони довіряють і відкриваються більше. І це момент, коли можна з ними поговорити глибше.

Щодо тих людей, котрі в «нульовці», тобто, наприклад, у Пісках, Опитному, Водяному, Кам’янці, — вони вірують. Вони кажуть: «Ми просимо Бога», «Так, нас Бог урятував». І ще є один такий цікавий нюанс. Я тепер, цієї зими, чітко вже це побачив. Є люди, які вірують, а є ті, які не вірять. І от у тих, котрі кучкуються, скажімо, з вірою важче. А там, де вони живуть поодинці (там один, там інший), у них більше миру в душі й більше віри. Такий є дядя Саша, ми до нього часом заїжджаємо. Він живе в хаті, де посередині ванна (так збудовано було). І він на тій ванні постелив собі, бо в одній кімнаті завалена стіна, а там більш-менш безпечно. Він там і живе, посередині хати. Кругом усе заросло, все розвалене. І от до нього я хочу приходити. Прийшов, з ним поговорив, поспілкувалися… В ньому є мир, він нічого не потребує. Каже: «У мене все є». Ми поговоримо, помолимося… З ним добре. Чи там до баби Раї підемо. Вона теж сама. Вона поблагословить.

Натомість у тому самому селі, де люди живуть у гурті (двоповерхівки), вони виходять із цих підвалів — і в них очі порожні. Я відправляв похорон, там у підвалі померла бабуся саме взимку, і якось це так мені запам’яталося… Ми запалили свічечки, бо там світла немає. Я читав молитву. Вона лежала, ця бабуся, під стіною на такому саморобному дерев’яному тапчані. Це було її ліжко. Вона там жила. Холодно. Жахливі умови. Вони якось облаштувались, але все одно підвал є підвал. І от коли вони тримали ці свічечки, їхні очі були порожні. Не було в них надії, не було миру. І це найстрашніше. Найстрашніший образ, що я бачив там, — оці порожні очі. Тому що, може, їхні тіла не загинули, але їхні душі мертві. Але ця порожнеча водночас є криком: прийди, допоможи! І коли я помолився з ними, порозмовляв, вони кажуть: «Приїжджайте ще до нас».

Пообіцяв: «Як тільки зможу». Але я маю можливість вирватися хіба на 3-4 дні. Бо на довше — на 12 днів чи на два тижні або й ще більше — я можу вирватися десь там улітку, навесні. Наприклад, у травні трохи більше можливостей чи, там, узимку. Але трапляється, що от чотири дні маю: один день — туди, один — назад і два дні там. Походити, побути із цими людьми, порозмовляти. Помолитися, підтримати їх. Часом вони починають: «Та от Порошенко… Та от…» — і така агресія… Я тоді дивлюсь на цю людину (чи на цих людей) і промовляю подумки: «Господи, прошу тебе за цю людину. Дай їй мир. Прийди до неї». Запрошую Бога, прошу про присутність. І вони якось відтають. У них агресія спадає. І вони просять, щоб ми приїжджали. То як же я не приїду?

Насправді місія священика дуже складна, дуже небезпечна. Але я думаю, що дуже потрібна: і для солдатів, і для цивільних. Такий був випадок досить цікавий. Приїхав я до них у Піски, на «Республіку» (блокпост). Їхали до одного парафіянина з Києва, католика. Він попросив, щоб я приїхав, відправив службу. Ну й взагалі, провідати. І якось так сталося, що в той день обстріли продовжилися. Бо зазвичай обстріли починаються, коли ОБСЄ виїжджає в тил, тоді починають стріляти і закінчують десь о четвертій-п’ятій ранку. А це вже була десята година, і обстріли не припинялися. І от ми приїхали на блокпост, кажемо, що їдемо до «Койота». Вони говорять: «Він тримає бій». Ну, ми чуємо — тарахкотня…

Кажуть: «Почекайте». Ми простояли годину. Вже терпець уривається. Хотіли вже їхати на інші позиції, але вирішили ще трохи побути. Буквально ще через 20 хвилин виходить на зв’язок цей наш друг і каже: «Я просто цілу ніч працював» (він мінометник). Я кажу: «То прийди. Ми привезли хліб, воду. Хоча б цивільним віддамо, які тут поруч». Він каже: «Добре».

Ну, і ми під’їхали з ним. Підходимо до тих цивільних. Вони виходять (чоловік і жінка), починають говорити з нами і кажуть: «Слухайте, ми боїмося. Онде в тій хаті якісь солдати. Ми не знаємо, хто це». Наш друг каже: «Я зараз піду подивлюся». Пішов туди, вертається ще з одним солдатом, і той до мене каже: «Ви капелан?» Кажу: «Так». — «А висповідати можете?» Я кажу: «Так. Я римо-католицький священик. Можу сповідати». — «Добре, ходімо з нами».

Ну, я приходжу туди. Там двійко солдатів. Як потім з’ясувалося, це спеціальні були солдати. І їхній командир каже: «Ми хочемо сповідатися». Я їх висповідав. Ну, і цей командир потім уже відводить мене вбік і каже: «Знаєте, я вам дуже вдячний. Я вам хочу сказати: я сьогодні рано просив Бога, щоб Він прислав нам капелана. Тому що ми йдемо на завдання, і ми дуже хотіли сповідатися, щоби з чистою душею. І Бог нам вас прислав». Я був ошелешений, можна сказати. Тому що усвідомив: якби ми поїхали до «Койота», ми би з ними не зустрілися.

Треба просити Бога, щоби Він тобою керував, щоби поставив тебе там, де ти потрібен. Бути знаряддям у руках Бога — найбільше задоволення, яке відчуває священик. Коли оглядається назад і бачить, як Бог через нього діяв. Бути капеланом — це і є бути знаряддям Бога там, на переді, для тих наших братів і сестер, воїнів чи навіть цивільних. Як саме Він тобою послужиться — ніколи не відомо. І навіть у той самий момент, коли він тобою послуговується, може видаватися, що нічого особливого не відбувається, а насправді… Якось мені один хлопець сказав: «Я за вами спостерігав. Я так зрозумів, що з вами можна поговорити». І почали говорити…
Церква складається з людей. І ця війна впливає на церкву. Впливає так само, як і на все інше. Тільки тут є один нюанс. Від священика це вимагає… Це у певному сенсі очищує мотивацію і ніби зобов’язує до більшої активності. Є церква, і я є в церкві, я є священик, і через мене церква показує своє обличчя, своє ставлення, свою позицію.

У наших словах немає агресії, ми не говоримо про вбивство. Так, ми маємо захищатися. І ми просимо про навернення. Навернення і Путіна, і всієї його команди. Ми просимо, щоби Бог навернув на розум тих людей. Ми молимося за їх навернення.

І ще дещо варто, я думаю, зазначити. Коли Майдан іще тільки починався, ми після служби починали в парафії… Пам’ятаю, багато парафій також після служби молилися — Вервичку до Божого милосердя 4 і молитва за Україну. Виставлення Пресвятих Дарів і молитва. І потім уже, коли почалася війна, єпископ розпорядився, щоб у кожній парафії після кожної служби Божої було виставлення Пресвятих Дарів, Суплікації співалися: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний…» А також Коронка до Божого милосердя і молитва за Україну. І це всі роки, кожен день. Це є участь церкви. І вона через це також показує, як треба діяти в таких ситуаціях: молитвою, але також і дією. Тому всі допомоги і відрядження єпископ наш дозволяє, так само й інші єпископи дозволяють і навіть раді тому, що ми їдемо, що ми можемо надавати допомогу тим хлопцям.

Деякі речі неможливо забути. Багато є моментів, про які я не можу сказати, але є такі, якими я маю дозвіл поділитися. Приміром, один військовий розповідав мені, що вони, ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), були на завданні й зустрілися з противником. Ті пішли на ножі, і вони жорстоко так билися, щоб вижити, і він одному з них перегриз горло. І каже: «Два тижні їв зубну пасту, щоб присмак крові прибрати». Що із цим робити? Вони (душі вбитих) приходять до нього вночі. Він знає їх на ймення. Ми кажемо: «Говори: «Пробач мені». Він каже: «Пробач мені». А у відповідь: «Ти в моєї мами проси пробачення». Тобто це не такі травми, що поспілкувався із психологом — і вже все добре. Це речі, які глибоко сидять, і вони навіть бояться про це розповісти.Я там більше слухаю. Якщо я повинен говорити, то це має бути дуже коротко. Якось узимку пішов я взяти воду в машині (ми ночували у штабі). І мав необережність запитати: «Ну, як у тебе справи?» — в хлопця, що стояв на посту. А вони по дві години стоять коло брами. Він саме заступив у караул. А я вдягнувся так легко… Мороз, але що там: до машини, взяти і назад. А тут… Дві години. І дві години я тільки: «угу», «ага», «угу». Там навіть не було де слово втулити. Він як пішов, як пішов… І наприкінці, що найприкріше, каже: «Ми так з вами добре поговорили…».

Просто треба бути з ними. Не знаю як. Але я для себе зрозумів, що мені до кінця життя вистачить служіння для цих хлопців. Тому що є молодші за мене, молодші хлопці, двадцятирічні пацани. Вони вже знають, що таке запах крові й свист кулі. Тому хай Господь послуговується мною. Багато ще треба нам зробити. Ще дуже багато.

Я кілька разів відправляв службу просто в окопі. Той окоп правив за вівтар. А ще було таке, що ми ділили з медиком його кабінет. Цей будинок був біля Донецького аеропорту. Ну, і, пам’ятаю, ми відправляємо службу, і щось так стукає, стукає, стукає, стукає по стіні… Я подумав, що там щось роблять. А потім до мене дійшло — це кулі просто по стіні калатають. Кажу: «Я ще такої служби не відправляв». Ці хлопці стоять, командири. Насправді я коли дивлюся на них… Коли ми сядемо, вони розмовляють між собою, про щось говорять, щось там вирішують, показують. Сидять такі хлопці… справжні воїни. Гарні наші воїни.

Бути знаряддям у руках Бога — найбільше задоволення, яке відчуває священик, коли оглядається назад і бачить, як Бог через нього діяв. Бути капеланом — це і є бути знаряддям Бога там, на переді, для тих наших братів і сестер, воїнів чи навіть цивільних.

Коли людина відкривається, Бог наближається. Це не якесь навіювання, це фактично наближається Бог. Бо коли людина спілкується щиро, Бог приходить до неї, огортає, обнімає її не через те, що вона промовила якусь формулу, а через те, що відкрила серце. А слова… вони тільки відкривають. Показують, чому серце відкрите. Хто серцем молиться, той має більшу силу внутрішню, гнучкість. А хто так трішки, поверхово, то вони більш напружені. Він боїться говорити, бо з нього як попре, то він може розплакатися, а тут треба бути в бойовій готовності. На мирній території вони так легше відкриваються. А там — це кремінь.

Що найважче — це везти тіло і віддавати мамі. Замполіт і командир везуть. І мені вони зазвичай дзвонять, якщо після похорону. То є там такі, вже шістьох вони поховали зі свого батальйону. Найважчий момент — це… «Як я мамі подивлюся в очі?» Так, він — герой. Але для мами краще живий син, ніж герой у могилі. Мама є мама. А командири повинні… І вони дуже відповідальні. Я гордий за наших командирів. Це все молоді хлопці. Це 27 років, 25, 30.

Це вже героїзм. Особливо ті, котрі на самому передку, в цих окопах, на цих постах. Якщо так узяти за всіма розрахунками… Раптом попруть… то вже ж ніхто з них живим не залишиться. Перша лінія. І вони свідомі цього. І вони на це погодились. Тому це зовсім іншого покрою, зовсім інші вже люди. Це не означає, що вони святі, безгрішні й таке інше. Але Христос сказав: «Немає більшої любові, як коли хтось своє життя за друзів кладе». Це є найбільший прояв любові. Воно вписується в природу людини — любити. Це є сутність. Це так, як у природі матері народжувати дитину. Є скільки таких матерів, які сказали: «Мене не рятуйте — рятуйте дитину». Адже кожна вагітність — це загроза життю. Воно ніби вписується в материнство — віддавати своє життя. Так і любов, вона вписується в природу людини. Найсильніший спосіб бути людиною — віддати життя за своїх друзів, за близьких. Це дуже великий героїзм.

Я колись просив: «Боже, зроби так, як я хочу». Потім став говорити: «Хай буде твоя воля». А тепер я прошу: «Боже, тільки не роби так, як я хочу. Я тебе дуже прошу — тільки не так, як я хочу. Я тобі дозволяю все. Я тобі дозволяю поламати всі мої плани. Я планую… ну, аби ти мав що ламати. Я роблю все те, що від мене залежить. Але я тільки про одне прошу: не роби так, як я хочу, тільки зроби так, як ти вважаєш за правильне».

Як говорив святий Ігнатій Лойола, засновник єзуїтів: «Роби все так, ніби це залежить від тебе, але довіряй так, ніби все залежить від Бога». І так має бути. І наше суспільство має бути таким. І ми всі маємо бути такими: робити все так, ніби це залежить від нас, робити все якісно, чітко. Як прибираєш, то прибирай гарно, щоб після тебе не треба було знову прибирати. Готуєш — готуй так… щоби супер. Тобто виконуй будь-яку роботу якісно. І при цьому довіряй так, ніби все залежить від Бога. І тоді людина розвиває свою гідність. Воно все впливає. Воно все взаємопозв’язано. Але вибір за людиною. Хто в моєму серці — я вибираю. Можна багато на кого спихнути — знайти винних: батьки винні, діди винні. Ні, ти маєш вибір: що ти вибираєш, чого ти прагнеш. От те, що ти вибираєш, те й матимеш”.

Джерело: Християнська Служба Порятунку