«Я була категорично проти поїздки до Меджугор‘є»

Я дуже рідко пишу відгуки про свої подорожі, але, напевне, справді варто написати щось про поїздку до Меджугор‘є.

З чого все почалося? – З того, що я була категорично проти цієї поїздки, от взагалі. Я не була в захваті від програми, довготривалої поїздки на автобусі, та й узагалі всього паломництва в принципі. Дуже шкодувала, що все-таки туди їду.

Десь на день третій, те неприємне, в‘язке відчуття почало відступати. Я дуже люблю гори, а Хорватія для мене є однією з наймальовничіших країн на данному етапі. Можливо, це дійсно того вартує? Думала вже тоді я, але чіткої впевненості у цьому я не мала. Треба було більше, і ще більше. І це саме більше, було далі.

Проминаючи моменти на морі, хотілось би сказати, що я ніби відчула те прибуття у Меджугор’є. До того дрімала спершись на вікно, але як тільки ми в'їхали у місто, в мені ніби щось перемкнулось. Так, додому все ще дуже кортіло, але та атмосфера яку навіяло містечко, і гімн який ми співали в'їжджаючи, полегшили мої «пекельні» муки. Більше того, мені здавалося, що гімн я знаю вже давно, я якось сама по собі почала підспівувати не дуже розуміючи, що взагалі роблю. До мене це дійшло тільки коли ми закінчили співати.

По правді кажучи, вставати о третій ранку я не була готова. От, хоч убийте, я ненавиділа всіх і все, поки ми піднімалися горою Кріжевац. Спала на ходу, чесне слово. Коли ми зупинилися біля підніжжя думала, що прямо тут і звалюся, все несіть мене додому.

З впевненістю можу сказати, що коли дивишся під ноги і намагаєшся не вбитися, прокидаєшся набагато швидше. Але, навіть не це додало мені такої сили – підніматися на гору з молитвою, було напевно в сто крат легше, ніж могло би бути. Якось не дуже помічаєш що видерся вже на половину гори і не зробив і ковточку води.

На вершині було тихо, допоки не прийшли ми. Не маю нічого проти пісень під гітару, то було кльово. Просто, якось не хотілося там говорити. Хотілося просто сісти десь на камені і помовчати, довго-довго. Чим і зайнялася більша частина народу на горі. Біля останнього стояння було тихо, зверху трохи шумно, тож було прийнято рішення залишитися знизу. Знаєте, я більше не жалкувала що сюди приїхала.
Спускатися разом з хлопцями, спереду процесії, було весело, повідбивали собі все що можна, але нам дійсно було весело. Навіть факт того, що ми сьогодні маємо постити на хлібі і воді, не дуже засмучував, все здавалося занадто легким. Можливо просто здавалося, а можливо це дійсно так і було.

Поки я не почала розмусолювати свідчення в спільноті «Ченаколо», та зустріч з Патріком та Ненсі, зачеплю ще одну важливу тему.

Служби тут, це дійсно щось дуже довге, місцями нудне, але дуже-дуже цікаве. Так, першу Службу я просиділа геть нічого не второпавши, бо ми не мали з собою радіо, а хорватську я ще не вивчила. Але, навіть те ж Причастя, відчувалося тут інакше, загадковіше і якось, навіть, засинати після нього не виходить.

Молитва після Меси, дійсно дуже довга, але воно того вартує, правда. Навіть втомлені в хлам, у перший же ж день коліна того вартують. І година ця пролітає дуже швидко, за молитвою все дійсно якось простіше, легше.

Тепер, як і обіцяла зачеплю свідчення Патріка й Ненсі.

Я не очікувала почути, настільки шалену історію від віруючого чоловіка. Я була безмежно вражена, але до Патріка ніякої відрази не відчувала. Так, людина протягом всього свого життя робить помилки, але ви знаєте, набагато цінніше те, що він зміг навернутися, зміг встати на правильний шлях і привести своє життя до ладу. Зібрати шматочки пазлика наново, і цього разу, так, щоби все дійсно було в порядку.

Ці люди виглядали так, ніби дійсно пізнали живого Бога. Їх очі світилися тим не затьмареним щастям, тою безкінечною енергією. У мене обличчя мало від посмішки не тріснуло, так мені було за них радісно.

Того ж дня ми відвідали спільноту «Ченаколо». Для тих хто не знає, скажу що ця спільнота допомагає людям боротися із залежностями без усяких препаратів, що дійсно вражає.

Цікаво там те, що тільки-но в спільноті з‘являється нова людина, до неї приставляють такого собі ангела-охоронця, який протягом всього їх перебування у Ченаколо, знаходиться постійно поруч, де би ти не був, куди б не пішов, твій власний ангел буде поруч завжди, навіть якщо це є звичайна людина.

Останнього дня, ми поїхали дивитися на водоспад Кравіца. Я не купалася, але тоді мене захлеснув приємний сум, можливо через те, що хотілося додому, а можливо через те, що їхала я сюди без особливого наміру. Або усе разом. Можливо, якщо я поїду сюди ще раз, думала я тоді, намір таки варто зазначити.

Повертатися додому також було важко, але після Святої Меси у храмі на узбережжі, я заснула якось швидко, і їхати було досить легко. Варто сказати, що ще й весело, враховуючи те, що в поїзді ми ще встигли поспівати.

Загалом, поїздка щось в мені змінила, я поки що не знаю що, але обов'язково спробую це зрозуміти найближчим часом.

Хотілося би подякувати: сестрі Агаті, яка постійно питала, як у мене справи, знаючи, що їхати я нікуди не хотіла; отцю Ромуальду, якого половина нашої групи вважала «Ісусом під прикриттям»; Наташі, яка була відповідальною за нашу групу, і яку я трохи зашугала, за що вибачаюсь. Дякую також і Андрію, який грав для нас на гітарі, і з яким ми співали пісні на пляжі.

Окреме дякую Терезі, яка жила зі мною в кімнаті протягом всієї поїздки, і помічала найменші зміни у моєму настрої. Дякую Ксюші, з якою я познайомилася у Меджугор‘є, і яка дуже допомогла мені у самій поїздці і Івану, який спробував навчити мене деяким аккордам, і з яким ми співали Бумбокс у поїзді.

Джерело: сторінка сестер гонораток