Не слід забувати, що тіло і душа людини невіддільні один від одного. Помиляється той, хто думає, що тіло – це в’язниця для душі і що вона повинна вирватися на свободу, щоб повернутися до Бога. Не надавати значення позі людини під час молитви – це не лише теоретична, але і практична помилка. Нервова і фізична напруга людини приводить до скутості її духу.
Яку роль відіграє наша поза, стає особливо ясно під час спільної молитви в сім’їЯк часто ми говоримо дітям: “Заспокойся! Сядь прямо! Не штовхай брата!” Здається, що ми ніколи не зможемо втихомирити своїх дітей і змусити їх дотримуватися порядку. Дивлячись на шибеників, що переминаються з ноги на ногу, соваються на стільцях, бовтають ногами, ми мріємо про спокійних і зосереджених дітей. Але ж ми виховуємо живих, реальних дітей, а не ангеликів з образочків. Ми, нарешті, повинні зрозуміти, що ці труднощі не можна вирішити за допомогою покарань і строгих правил. Звичайно, вимагаючи від дітей дотримання дисципліни, можна добитися видимості порядку, але тіло, яке ми явно недооцінили, помститься за себе. Дитина може поводитися тихо, але це досягається за рахунок її внутрішньої напруги, що зовсім не сприяє молитві.
Так що ж робити? Тіло може саме допомогти нам під час молитви. З одного боку, твердість і стриманість пози, а з іншого – її природність і нескутість сприяють пробудженню духа. Незрідка експресивні жести і рухи висловлюють захоплення і поклоніння, що виникають в душі дитини.
Ми повинні заздалегідь подумати про місце, яке ми вибираємо для сімейної молитви
Якщо хрест, фігура Богородиці або ікона розташовані дуже високо, то маленьким дітям буде важко зупинити свій погляд на них. А якщо дуже мало місця для молитви, то діти неодмінно штовхатимуть один одного.
Молитва може початися з якихось дій, які допоможуть всім заспокоїтися і зосередитися:
наприклад, запалити свічки один у одного або, перш ніж розміститися для молитви, мовчки або, співаючи гімн, глибоко вклонитися. Але перш за все потрібно так зробити всім разом хресне знамення, щоб воно не було квапливим і недбалим. Адже хресне знамення – перший літургійний жест, якому навчають дітей. Важливо, щоб ми із самого початку вимагали від них робити це правильно, по-перше, тому що це вже молитва, і по-друге, тому що хресне знамення дозволяє дитині молитися разом зі всіма скоріше, ніж вона дізнається про інші молитви. Здійснюючи хресне знамення всі разом, ми ніби ввіряємо себе Святій Трійці – Отцю, Сину і Святому Духу.
Втім, жести і пози можуть бути дуже різноманітні. І нам самим потрібно їх вибирати і підказувати дитині. Але з чого при цьому виходити? Перш за все потрібно враховувати вік дітей, їх темперамент і такі чинники, як погоду, характер молитви і літургійний час (Адвент, Різдво, Піст або Великдень).
Важливо, щоб на початку молитви дитина встала на коліна або вклонилася, що допоможе їй усвідомити Божу присутність: “Я встаю на коліна, тому що Бог дійсно поряд зі мною, хоч я Його і не бачу”.
На Літургії
Нам слід пам’ятати про жести і позу дитини не лише під час сімейної молитві, але і під час Літургії. Діти починають усвідомлювати сенс Літургії і брати участь в ній, копіюючи жести і дії оточуючих людей: здійснюють хресне знамення, вдаряють себе в груди при молитві покаяння, опускаються на коліна, сідають і встають, знаходяться поряд з батьками, коли ті приймають Св. Причастя. Часто діти імітують того, хто керує співом, а особливо священика. Не слід їм заважати, адже їм взагалі властиво за всім спостерігати, намагатися зрозуміти і засвоїти.
Декілька слів про колінопреклоніння – прекрасний жест поклоніння Богу. Навчимо наших дітей здійснювати його правильно – не квапитися і триматися прямо. Краще взагалі не вставати на коліна, ніж робити це квапливо, машинально хрестячись. Навчимо наших дітей робити це, усвідомлюючи, що вони знаходяться перед Ісусом Христом, присутнім в Євхаристії.
Бог створив людину, наділивши її тілом і душею. Тож не варто забувати про важливу роль, яку відіграють поза і жести в молитві.
Джерело: Родина
Як зарадити собі із сумнівами, готуючись до сповіді? Перший сумнів, який закрадається при підготовці до сповіді, є: а було це, власне, чи ні. Особливо часто таке трапляється, коли сповідаємось із довгого проміжку часу. Нерідко ті, які сповідаються, легковажать цими сумнівами. думаючи: якщо не певний щодо ситуації, то про неї не говоритиму. А потім починається тривога: а чи була сповідь доброю? В такому випадку краще розповісти сповідникові про те, що турбує. Хоч би для того, щоби потім бути спокійним і не звинувачувати себе у затаєнні гріха. 
Навіщо сповідатися священику, а не просто Богові?
5 спокус, якими нас атакує диявол під час постуСхожі новини
