Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Отець Артур Стемпєнь SAC: причина кризи покликань - відкинення хреста
16:39 Вівторок 0 1 806
17-12-2019, 16:39
Інтерв'ю 1 806 0

Отець Артур Стемпєнь SAC: причина кризи покликань - відкинення хреста

Отець Артур Стемпєнь на сьогоднішній день - відповідальний за паллотинську спільноту в Україні, експерт у питаннях формації та психології. Пропонуємо вам розмову про реалії, з якими зустрічаються отці паллотини сьогодні, причини кризи покликань, а також феномен акценту на молодість в наш час.  
Чому саме паллотини стали Вашим вибором на шляху життєвого покликання?

На це питання є дуже проста відповідь: я родом із парафії, де працюють паллотини. Це санктуарій Матері Божої Виховательки. Від самого дитинства, можна сказати, я входив до паллотинської спільноти. Формація у молодіжній спільноті, де я перебував, стала для мене дуже важливим середовищем для становлення як особистості (в усіх значеннях цього слова), так і духовного життя. Нашим душпастирем був паллотин. Тому я навіть не роздумував над вибором іншої спільноти. Я обрав паллотинів.

Які риси цього душпастиря Вам імпонували? Чого від нього навчились?

Перш за все, зацікавлення, багато часу присвяченого нам та творчі пропозиції щодо пережитих викликів. Наше життя мало орієнтир у Церкві. У той час ми пізнавали Церкву, вчилися її любити, жити в ній. Зараз я б назвав це еклезіальною любов’ю, а тоді це була спільна дорога до Ісуса. Це відбувалося шляхом включення важливих моментів розвитку на культурному рівні. Ми виховувались у маленькому селі, тож час від часу виходили на нічні паломництва до важливих культових місць, а також вирушали до Варшавського театру. Звідти пішли ідеї нашого автентичного і цікавого перебування в Церкві.


Що допомогло розпізнати покликання?

Відносини з моїми друзями у молодіжній спільноті в костелі. Це було для мене дуже важливо. Раніше, звісно ж, я думав про дорогу священства, але переконаний, що формація в парафії стала для мене вирішальною. Саме там я вирішив жити для цієї спільноти. На сьогодні це все має трохи інакший вигляд. Кожен із нас обрав власний шлях. Ми розпорошені, але, думаю, що залишились близькими, хоча б через відкритість одне на одного.

Як народилось рішення служити в Україні?

Ще не маю відповіді на це питання. Це для мене таємниця. Коли я вперше поїхав до провінціала паллотинів просити прийняти мене до спільноти, мені поставили запитання: де ти хочеш працювати як паллотин? Тоді я вже знав, що хотів би, щоб це була Україна. Давно, ще у середній школі, коли я міркував про своє майбутнє життя, думав працювати в Україні. До кінця я цього не можу проаналізувати і дати ґрунтовну відповідь. Так я розпізнавав свою дорогу. Просто це мене притягувало.

Може Ви маєте якесь українське коріння, яке дало про себе знати згодом?

Я нічого про це не знаю, і це здається неможливим. Для мене це просто покликання. Були й інші моменти, які підтвердили мені цю інтерпретацію. Це, в першу чергу, моменти, коли ти відчуваєш, що живеш наповну. У мене були такі відчуття під час перетину кордону, при приїзді в Україну. Звісно, це моменти, а не постійні почуття, але вони важливі для мене.

Ви як Делагат зустрічаєтесь з проблемою, що характерна для Церкви в Україні - криза покликань. Які можете назвати причини цього?

Думаю, що це дуже складна справа. Тут грають роль суспільні та індивідуальні елементи. Якщо говорити про перші, то насамперед ми маємо справу з заглушуванням Божого Слова, через сумнів у важливості місії священника чи богопосвяченої особи. Також даються взнаки невідповідні мотивації обрання дороги служіння в Церкві, тому покликання поволі втрачає свою цінність і стає занадто відірване від Євангелія.

Зараз ми є свідками неспокійного часу, якщо говорити про священство. В історії, звісно, бувало й гірше. Багато молодих людей відчуває покликання Господа, але десь в глибині  боїться. Цей страх буває результатом негативного ставлення до священників та Церкви. Не кажу, що все закінчується на цьому. На жаль бачимо також негативний приклад з боку деяких священників, який дуже швидко пробивається в соцмережах на головне місце.


Як це можна побачити на конкретному прикладі?

Приклади кожен бачить на власні очі. Відходячи від слів Ісуса – хто хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме свій хрест і наслідує Мене – ви ризикуєте побудувати життя за власним планом, а не наслідувати життя Ісуса. В результаті це призведе до невдоволення та фрустрації. Прагнучи жити згідно з власним планом, ви ризикуєте загубитись.

А як щодо індивідуальних причин?

Індивідуальні причини стосуються сфери нашої віри, яка проходить через кризу конфронтації з нашим внутрішнім світом, що часто шукає самореалізації, а не зречення себе. На мою думку, найглибшою причиною кризи, нервом кризи є відкинення хреста, який є чужим і далеким, а тому незрозумілим.

Християнське життя, що відірване від хреста на рівні внутрішньої прив'язаності до добробуту і легкості, дає в результаті підвішування у повітрі, а тому покликання до життя богопосвяченого, до священства втрачає сенс. Тоді з’являється запитання: а навіщо? І на таке запитання людина не знаходить відповіді.

Бо можна служити Богові як мирянин. По суті, це може бути нерозумінням сенсу йти за Ісусом аж на хрест, аж до втрати себе не у смутку, а в радості. Як на мене, ця тема є ключовою, але малоактуальною.

Буває так, що боїмося хреста також у священницькій чи монашій формації, або використовуємо для пояснення своїх людських мотивацій. Це веде до бунту і це добре, але тоді ми увесь час залишаємось осторонь фундаменту. На мою думку, саме розуміння того, що хрест є шляхом до життя зрілого, у вимірі "бути для інших", є знецінене і віддалене, а тому становить ментальну перешкоду для дару з себе, який завжди є змістом хреста. Це дуже важлива тема і про неї можна говорити довго.

Що у такому випадку може допомогти? Чи це стосується взагалі формації молоді, чи більше формації богопосвячених осіб?

Формація богопосвячених осіб тісно пов'язана з вимогами формації молоді. Це ж ті самі люди. Звісно ж, на етапах формації священників та богопосвячених осіб потрібно виховувати до життя покутою, у здоровому її прояві. Кожна внутрішня криза десь сягає реальності хреста, переживання свого життя у віднесенні до хреста, який, як говорить Ісус, має позитивно прийматись. Тому у нашому житті не йдеться про те, щоби позбутися чого-небудь, а про позитивне прийняття хреста як дороги дозрівання до правди. Однак важко дарувати себе, якщо є невирішені питання, пов'язані з емоціями, відносинами і т.д. У такому випадку таке незаповнене місце в нас кричить і різними способами домагається заповнення. Без сумніву, треба допомогти людині в пізнанні себе, надаючи її зусиллям і внутрішній боротьбі значення хреста. Таким чином, маємо реальний погляд на стан людини з духовної перспективи.


Бачимо, що багато хто робить ставку на молодість: молодий президент, молоді єпископи. Ви – також молодий, і були призначені служити як настоятель Делегатури. Як можна пояснити це явище?

У мене таке враження, що ми є свідками цікавого феномену. Часто зустрічаюсь із думкою: такий молодий, а вже настоятель. Я до цього ставлюсь із почуттям гумору, особливо тоді, коли це чую від особи, яка сама стала настоятелем ще у молодшому віці. Однак згаданий феномен не дає цього помітити. Коли я аналізую коротку історію моєї паллотинської спільноти, то бачу, що провінціалами були люди, і молодші за мене. У суспільстві змінюється спосіб бачення на віковий поділ, і ті, хто колись вважались зрілими і готовими, сьогодні вважаються недосвідченими.

Однак з іншого боку, ретельно вивчаючи тему, бачу потребу довіряти людям, що приходять з новими ідеями та пропонують, як діяти. Світ дуже швидко змінюється. Євангеліє залишається тим самим. Проте потрібна орієнтація, аби дійсно знайти себе у Архієрейській молитві Ісуса: не хочу, щоби їх забрав зі світу, але зберіг від світу. Паллотинська харизма – це життя у світі, але не по-світськи.


Зміни, що відбуваються у суспільстві, генерують необхідність еластичності, й у спільноті Церкви також. Йдеться про те, щоби бути уважним до потреб сьогоднішньої євангелізації. Тому молодість, звісно, це певне узагальнення, і вона стає бажаною. Це не значить, що йдемо у напрямку знецінення віку і життєвого досвіду. Ключовим словом є «інтеграція», що веде до мудрості, а вона потрібна, щоб стати лідером. Чи є тут небезпека помилитися? Так. Але варто ризикувати.

Як сьогодні відбувається служіння паллотинів?

Ми переживаємо конфронтацію з викликами, про які згадувалось вище. Ми – відносно молода спільнота в Україні. Наша історія служіння в Україні налічує понад 25 років, хоча загалом ми покликані до життя св. Вікентієм Паллотті у першій половині ХІХ ст. у Римі. На сьогодні в Україні нас 23 у 10 домах. Це зумовлює те, що наші спільноти недостатньо сконсолідовані. Це виникає через занурення в роботу у тому контексті, який ми зустріли саме чверть століття, тому потреба відбудови структур Церкви була величезною.

Думаю, що ми відповіли на ці виклики. Однак сьогодні ситуація інша. Через те стаємо на порозі реструктуризації в межах нашої паллотинської структури.

Тобто будуть закриті окремі монастирі?

Ймовірно, підемо в цьому напрямку. Ще не маємо такого рішення, але це здається логічним і необхідним. Якби ми мали більше покликань, тоді не було б необхідності редукції кількості спільнот. Робимо це не лише заради самої редукції, а заради майбутнього, бачачи потребу сильних спільнот, які стануть свідченням євангельського життя і підтримкою для самих братів. Спільнота найкраще перевіряє людські мотивації та дає можливість конфронтуватися з самим собою. Цікаво про це йдеться в Уставі Ісидора з Севільї, який пише: «Багато хто прагне сховатися в укритті (вести відособлене життя - прим. ред.), [бути реклюзами] (...). У реальності (...) кожен, хто заради спокою відокремлюється від людей, є менш укритий, чим більше відокремлюється від суспільства. Тому належить перебувати у святій спільноті та вести явне життя, аби можна було вилікувати вади, бо вони не укриті. Якщо ж монах відзначається чеснотами, то вони можуть спонукати до наслідування, бо приклад покори є повчальний». Тому бачимо сенс зміцнення спільнот.


Ми боремося з малою кількістю покликань. Сьогодні в початковій формації маємо одного кандидата, але те, що залишається викликом, це пропозиція братерського покликання, прекрасного прихованого від світу, але у світі, служіння Богові в тиші. Гадаю, що ця дорога ще непізнана для нинішнього покоління і чекає «на свої 5 хвилин» у нашій паллотинській спільноті.

Де переважно служать Ваші співбрати?

Загалом наша присутність сконцентрована навколо парафій. Позапарафіяльні служіння, які ведуться спільнотами богопосвяченого життя, для нас залишаються напрямком, який треба розвивати і зміцнювати. На сьогодні опікуємось домом сімейного типу у співпраці з сестрами бенедиктинками. В Одесі маємо дім для зосередження, також будується школа формації для священників. Ми хотіли б конкретно займатись харитативною діяльністю і давати можливість розвиватися тим, хто знаходиться «поза зоною досяжності».

Чи це буде якесь служіння для безхатченків? Чи кого Ви маєте на увазі?

Ми зацікавлені сферою хоспісної допомоги, маємо досвід її поширення в інших країнах. Він може стати у пригоді і тут. Хоспісна структура вже існує в Україні та може розвиватись. Нагальною потребою є організація інтегрованої допомоги, тобто систематичної медичної, психологічної, соціальної та духовної опіки. Цього бракує. Тому здається, що розбудова простору, що поєднує ці виміри, дала б очікуваний результат для пацієнтів, які мають питання в різних площинах, не лише медичній. Ми би могли служити у цій сфері, організовуючи тренінги та навчання. Крім того, терапевтична підготовка, яку я отримав, дає мені можливість допомагати тим, хто бореться з різними бідами, безпритульністю. І це не лише проблеми з матеріальним становищем, а й психологічні труднощі, віднайдення свого місця у суспільстві. Це стосується й осіб, які переживають втрати.


Розкажіть про служіння паллотинів на Сході України...

Під час загострення ситуації там виникла нагальна потреба допомагати людям, що мешкають у зоні військових дій. На рівні нашого генерального уряду був відкритий проєкт, що залучав до цього наші спільноти у Європі. Безпосередньо його виконувала наша українська Делегатура. Спочатку ми надавали незалежну допомогу конкретним родинам і школам, які потребували засобів для відбудови та нормальних умов існування.

З часом ми вирішили змінити способи діяльності, співпрацюючи з тими, хто вже діє на Сході (йдеться про Християнську Службу Порятунку). До сьогодні це співробітництво триває. Підтримуємо біженців, які переїхали на Західну Україну, залишивши в Донецьку майно, і почали жити в важких умовах. Це люди, які приймали рішення на рівні патріотичних цінностей. Думаю, що обов'язком і держави, і нашим також є дати їм відчути себе частиною спільноти. Це велика проблема і виклик у харитативній діяльності, це не може бути разовою дією, а є довготривалим процесом.

Що є тією пігулкою, яка лікує від наслідків війни?

Немає такої пігулки. Звісно ж, інколи ми піддаємось такій ілюзії або відкидаємо проблему. Це часто виникає через безпорадність. Дивлячись на людей,яких безпосередньо торкнулась війна, я думаю також про родини, які втратили близьких або невпевнені щодо завтра. Треба передбачити наслідки цього і вже сьогодні докласти зусиль, аби їх уникнути. Це відповідальність, у першу чергу, держструктур. Якщо йдеться про Церкву, то, насамперед, це просте виконання обов'язків: проповідувати, щоб до вас наблизилось Боже Царство. Це проголошення реалізується насамперед через конкретне свідчення близькості і надання простору тим, хто цього особливо потребує. Прекрасна милосердна справа.


Назвіть три елементи, без яких неможлива святість священника?

Віра, істина, любов хреста.

Дякую, отче Артуре, за розмову! Нехай Бог уділяє Вам потрібних дарів Святого Духа, а Пресвята Діва Марія товаришує на життєвих дорогах, особливо, під час труднощів!  

Аліна Петраускайте, КМЦ 

Коротка біографічна довідка
Артур Стемпєнь народився 04.05.1978 у м. Конське, Польща. У 1997 році вступив до новіціату, а згодом до семінарії Товариства Католицького Апостольства (паллотини) в Олтажеві. У 2003 р. склав вічні обіти, у 2004 р. - отримав свячення пресвітерату. У 2004-2007 рр. був відповідальний за постулат у смт. Білогір'я (Кам'янець-Подільська дієцезія). У 2007-2012 рр. навчався у Інституті Психології у Папському Григоріанському Університеті (Рим). У 2012-2017 рр. - префект Вищої духовної семінарії паллотинів в Олтажеві (Польща). У 2017-2019 рр. - Директор Інституту Паллотті у Констанцин-Єзьорна (Польща). Від 2016 р. - провінціальний радник та секретар у справах формації, член Генерального Секретаріату у справах формації. Від 1 серпня 2018 р. - Делегат Провінціала Товариства Католицького Апостольства в Україні.

Інтерв'ю 14:00 Середа 0 137 Сестри Служниці Святого Духа: увійти в жорстоку дійсність, щоб чинити добро Сестри Місійного Згромадження Служниць Святого Духа діляться своїм досвідом молитви та служіння потребуючим в час війни. Критична ситуація поставила перед ними безпрецедентні виклики. Намагаючись відповідати на них, сестри відкривають нові грані стосунків з Богом та з ближніми.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.