Про книжки, читання та формацію: інтерв’ю з єпископом Віталієм Кривицьким

– За Вашими спостереженнями, чи для нового покоління вірних книжки – таке саме важливе джерело пізнання правди, яким були раніше?

Тут варто сказати, що йдеться не лише про католиків чи й християн загалом. Читання книжок потрібне кожній людині, яка розвивається. Мені колись сподобалася така думка: пам’ятайте, що ті, хто читає книжки, завжди керуватимуть тими, хто дивиться телевізор. Телебачення чи соціальні мережі «вкладають» у нас короткі візуальні фрагменти інформації, яка засвоюється майже некритично й дуже швидко, а залишається надовго. Тимчасом книжка тренує мислення. Людина, читаючи, уявляє собі ті чи інші події – і це справді виховує інтелект, вміння передбачати, стратегічне мислення тощо. Книжка змушує думати – не кажучи вже про те, що розширює словниковий запас і світогляд.

Отож, чи тільки католикам треба читати книжки? Ні, не лише їм.

– А що саме варто читати? Дехто, наприклад, вважає, що світська література не дає християнам нічого корисного.

Гадаю, що є небагато родин, які мають свій «Індекс заборонених книжок» (сміється). Навряд чи «родинна цензура» в католицьких сім’ях, коли не дозволяють читати таких чи інших книжок, – це типове явище. Тому сумніваюся, що варто вважати таку ситуацію характерною та глобальною. Я би волів подивитися на проблему інакше – чи люди взагалі читають?

Тут дозвольте пригадати моє дитинство. Так трапилося, що в мене вдома не було духовної літератури, але мама дуже багато читала, тому художньої було вдосталь – і я всю її перечитав. І добре пам’ятаю, що завжди мав, до чого взятися, коли, наприклад, хворів і не міг ходити до школи. Щоразу, як випадав вільний час, я з захопленням читав, зокрема й книжки з-поза шкільної програми – просто тому, що мені було цікаво. Звісно, йшлося більше про пригодницьку літературу, але я читав. Сьогодні діти й молодь також переживають пригоди та мандри – але вже більше через телебачення, яке по-своєму передає пригодницький дух. Проте, як я вже казав, це несе певний ризик: людині не треба самостійно уявляти, мислити – все візуалізували за неї.

І в церковному житті часто можна спостерігати наслідки цього: серед дітей і молоді, які приходять на катехизацію, є багато тих, хто не доповнює речей, про які ми говоримо, самостійним читанням, самостійними пошуками. Тому інколи трапляється так, що ми змушені повертатися до азів. Минув рік-два – і стає помітно, що діти призабули основи, і знову доводиться повертатися до них. Іншими словами, у певних групах ми тупцюємо на одному місці. Та є люди, які читають і шукають. Я сам катехизував, тому знаю, що інколи перед нами стоїть дилема: як не загубити тих, хто відстав і застряг на рівні азів, і водночас супроводжувати тих, хто прагне йти далі. Тут важливо рівнятися не на ар’єгард, а на авангард. Вважаю, що все одно потрібно тягнути вперед.

Однак іноді діти, молодь і дорослі – через заклопотаність, здобування грошей тощо – втрачають момент для читання книжок, або пересувають його на невизначений час, або переходять на тексти легких жанрів, які дають не дуже багато плодів. Тому я описав би проблему так: не можна сказати, що сьогодні люди не читають взагалі; не можна сказати, що читають геть усі; але однозначно треба визнати, що читають нині менше.

– Плюралістичні суспільства твердять, що цензура – це пережиток минулого. Проте канонічне право наполягає на обов’язковій участі церковного цензора в католицькому книговиданні. Чому його роль така важлива?

Слово «цензура» можна розуміти у вузькому сенсі, а можна розглядати як консультування. Якщо йдеться про вузьке значення, тобто заборону, вилучення книжок, то це одна справа. Така цензура порушує межі свободи волі, вільного вибору людини. Господь нам не забороняє робити певних речей; Він, наприклад, каже в заповідях: «Не кради», – але не зв’язує мені руки. Він каже не говорити неправди, але, знову ж таки, кожен із нас у тій чи іншій ситуації вільний вибирати, як учинити, – знаючи, проте, що буде, якщо перетнути цю межу. Так само з книжками.

Консультування – це зовсім інша річ. Наприклад, людину, яка не має обґрунтованого світогляду чи загальної концепції християнської віри, перебуває поза її контекстом, може «змінити» певна книжка. Якась книжка може навіть зламати людину. Пригадую ситуацію з одним своїм парафіянином, якому я колись просто в очі мусив сказати: «Послухай, ти не маєш віри!» Він навіть образився, мовляв, чого це ви так різко про мене говорите, він був абсолютно незгоден із моїм твердженням. Але прочитана згодом книжка Дена Брауна «Код да Вінчі» розставила усі крапки над «і»: він заявив, що ось нарешті зрозумів, що таке Церква й усе інше. Белетристика, натягнуті факти, жодної серйозної аргументації – але в його випадку ця книжка поклала край і показала, що насправді він невіруюча людина. Доламала його. Наголошую – доламала, бо насправді ламати його щось почало значно раніше.

Тому, як на мене, консультування, яким є напис «Imprimatur», поставлений церковною владою в книжці, – це для християнина ніби опора: брати й сестри, з цим текстом усе гаразд. Цей напис означає, що хтось із уповноважених Церквою людей проглянув книжку та сказав, що тут міститься пожива для душі й розуму. У супермаркеті ми ж уважно читаємо етикетку – аналогічно і з церковним консультуванням: якщо це здорова духовна їжа, про що свідчить слово Церкви, сертифікат «Imprimatur», то віряни можуть спокійно споживати її. Дуже добре, що є експерти, які опрацьовують книжку, аналізують її зміст і так заздалегідь консультують майбутніх читачів.

У широкому сенсі консультування, гадаю, має стосуватися не лише теологічних книжок, а й іншої літератури – але, зрозуміло, не через надання грифу «Imprimatur». Мені дуже подобається, коли католицькі засоби суспільної комунікації публікують книжкові огляди або рецензії на книжки – чи й на фільми. Духівник, богослов вивчає твір і може визначити, які теми там заторкнуті та, наприклад, як Церква до цих тем ставиться. Чи зміст твору може зашкодити у справі нашого Спасіння, чи допомогти. Зверніть увагу, я не кажу про «ідеологію» Церкви. Основний критерій тут – спасіння душ.

– Ви, як катехизатор-практик, колись використовували в роботі «неоднозначні» книжки?

Не скажу, що часто вдавався до такого дидактичного прийому, але траплялося. Наприклад, я використовував твори Ренана, погляди якого доволі радикальні. А ще під час мого навчання в семінарії священик приніс нам тонесеньку книжечку, де нібито на підставі Святого Письма обґрунтовувалася сексуальна революція кінця ХХ століття, гендерна політика тощо. Отож, він приніс цю книжку, аби показати, як можна навіть Боже Слово пристосувати під себе. Вона в жодному разі не стала причиною згіршення будь-кого з нас, семінаристів, а лише проілюструвала, як важливо триматися спільної позиції у спірних питаннях, вміти розуміти контексти. Викладач показав нам, як можна спотворити думку, вирвавши фразу з контексту.

Спеціально бібліотечки з контроверсійних книжок для катехиз я не збирав. Мені більше доводилося працювати з дорослими, які проходили формацію ще на базовому рівні, а це специфічна аудиторія. Але ситуативно, коли хтось із них приносив книжки, які могли викликати складнощі з точки зору доктрини, ми спільно їх обговорювали, шукали правильної відповіді, слушного аспекту розуміння написаного, з’ясовували, що саме Церква каже з цього приводу тощо. Отож, можу порекомендувати це як один із методів катехизаційної роботи в наші часи. Проте людям, які не мають міцного духовного хребта, такого підходу я не радив би.

– Яких теологічних книжок, на Вашу думку, насамперед потребує місцева Церква? Це мають бути тексти місцевих авторів чи перекладні?

Може, почну з другого запитання. Звісно, і Слово Боже, і вчення Церкви краще передають ті люди, які належать із читачем до однієї спільноти, походять з тої самої країни, зі спільним менталітетом, культурою. Так автор і читач краще зрозуміють одне одного. З іншого боку, тут не йдеться про якесь змагання: мовляв, якщо в нас немає певної книжки місцевого автора, то обов’язково треба самим щось на цю тему «зліпити». Байдуже, якої якості, але «зліпити». Я вважаю, що якщо в нас є спеціалісти високого рівня, то їм варто писати. Якщо ж ні, то можна зупинитися на більш-менш класичних богословських творах – зауважте, що так насправді в теології мало можна вигадати нового. Слово Боже залишається те саме, а єдине повсякчасне питання – це як правильно читати його в нинішніх умовах. Як на мене, варто повернутися до джерел – Святого Письма, канонів, які вже усталилися й не змінюватимуться. Багато що з класичної богословської спадщини може бути нормально сприйняте з сучасним коментарем.

Щодо того ж, чого бракує... Мені здається, що деколи наші богословські роздуми нагадують моралізаторство, теологи воліють говорити, що отак добре, а отак не дуже. Але мало з’являється ґрунтовної біблійної літератури, коментарів до Святого Письма. А це ж і є основа! Нам не вистачає богословської літератури фундаментального рівня про Святе Письмо, над яким Церква роздумує день-у-день. Адже католикові, щоб мати змогу правильно зрозуміти ситуацію й ухвалити рішення щодо виборів, політики, економіки, потрібен міцний біблійний базис – а саме його часто бракує. Треба більшу увагу приділяли біблійним наукам, коментарям і, звісно, практичним підручникам для вивчення Святого Письма, які можна використати для базової та подальшої катехизації. Крім того, вже не раз я чув заклики оновити наші катехитичні підручники для різних груп. В Україні варто було б подбати принаймні про один спільний підручник – але якісний, глибокий, ґрунтовний і біблійний. Вважаю, що це одне з тих завдань, які стоять перед нами.

– «Парафіяльна бібліотека» – колись цей зворот був наповнений неабияким сенсом. Нині, здається, такий різновид душпастирства або відійшов у небуття, або виглядає трохи архаїчним на тлі повсюдного доступу до Інтернету. Як Ви гадаєте, чи є майбутнє в парафіяльних бібліотек?

Бібліотеки мали велику вагу, коли ціна книжки була висока, значно вища, ніж сьогодні. Звісно, і зараз є дуже дорогі книжки, але колись вони не лише багато коштували – їх елементарно «не було». У тих умовах, зрозуміло, бібліотека, яка закуповувала кілька примірників книжки, мала кінцевого адресата, якому вони могли знадобитися. Сьогодні читачеві легше купити книжку, наприклад, в електронному вигляді – це ще й зручно: вона не займає місця, завжди лежить у твоєму гаджеті, її не з’їдять жуки, її неважко забрати з собою в разі переїзду (сміється) – кажу про це з власного досвіду. Однак електронні книжки – це також книжки, які також треба читати.

Бібліотеки при парафіях нині, так би мовити, згасли. Це має кілька причин. По-перше, не в кожній парафії вони були. По-друге, як ми вже говорили, люди зараз не люблять багато читати: замість великого тексту їм би знайти короткий переказ, а декому достатньо заголовків і підзаголовків, резюме й анотацій. Формат інформації змінився – вистачає влучної назви, яскравої ілюстрації, короткої розповіді про подію та висновків. І здебільшого читач погоджується прийняти цю препаровану або й пережовану інформацію. А бібліотека – це не те місце, де читачам видають таку «м’яку їжу», там треба самостійно вгризатися у тексти. Часто читачі не привчені до цього, їм складно з текстами, в яких автор може по кілька разів змінювати ставлення до головного героя чи певної події – а ще й немає чіткого висновку, і його треба робити самостійно! Мабуть, це теж причина, чому парафіяльні бібліотеки не вкрай популярні. Проте зауважу, що навіть зараз, відвідуючи парафії, я був позитивно здивований: у деяких таки діють бібліотеки! І сестри, які їх провадять, розповідали, що є попит на книжки, є читачі, яким ці бібліотеки потрібні.

– Дякую за розмову.

Розмову провів Олексій Браславець

За темою:
Єпископ Віталій Кривицький – про католицьку освіту в Київсько-Житомирській дієцезії (Інтерв’ю)
«Церква має відповідати на виклики урбанізації»: інтерв'ю з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії Віталієм Кривицьким
Єпископ Едвард Кава: «Вважаю своїм важливим душпастирським завданням слухати і почути»