Чергові віхи у дискусіях щодо целібату

Трульський Синод про жонатих священиків

Повертаючись до І-го тисячоліття, на Сході не залишилась непомічена тенденція латинників до впровадження целібату для духовних осіб. Взагалі, алієнація, тобто «відчуження» між Сходом і Заходом з кожним століттям набирало все більших обертів.

У VII столітті, відразу після 6-го Вселенського Собору в Константинополі в 680-681 роках, в тій самій залі відбувся Собор названий Собором «в Трулло», дослівно «під копулою», яка була в тій залі. Проходив він у 691-692 роках. В історії він відомий як «П’ято-Шостий Собор» (лат. Concilium Quinisextum), бо підтвердив постанови попередніх двох Вселенських Соборів, і доповнив їх новими канонами. Але так як ці канони були загалом антилатинські, нічого дивного, що Рим не визнав цей Собор Вселенським.

Ті прийняті на Соборі канони оскаржували такі літургійні звичаї латинників, як служіння Меси у будні Великого посту, суботній пост і багато інших відмінностей від східних звичаїв. Між іншим, засуджено целібат духовних. Відповідно, ще раз підтверджено, що жонаті чоловіки мають повне право бути висвячуваними на дияконів і пресвітерів, а тих, які б після прийняття рукоположення сепарувалися від своєї законної жінки і не співжили з нею, чи взагалі покинули би її, належить анафемстувати.

Рішення Собору в Трулло стали у певному сенсі віхою в дискусіях про целібат духовних осіб, і властиво до сьогодні використовуються як один з основних богословсько-правових аргументів проти целібату. Собор проблемі целібату присвятив аж сім канонів. Ось на приклад, канон 6-ий, посилаючись на 16-те Апостольське правило, так говорить: «Так як сказано в Апостольських правилах, що із рукоположених у сан безженних лише чтеці і півці можуть вступати у подружній зв’язок, то й ми також, зберігаючи це, визначаємо: відтепер ні іподиякон, ні диякон, ні пресвітер не мають дозволу після їхнього рукоположення вступати у подружній зв’язок. Якщо б насмілилися щось таке вчинити, нехай будуть відлучені. Але якщо хтось, хто ще лише прагне прийняти рукоположення, спочатку забажає поєднатися з жінкою, в законному подружжі, цей нехай чинить так, перед рукоположенням в іподиякона, диякона чи пресвітера».

Особливо 13-е правило Собору вимовне у цьому плані: «Так як ми довідалися, що в Римській Церкві, у формі закону постановлено, щоб ті, які повинні бути рукоположені на диякона чи пресвітера, зобов’язані не співжити більше зі своїми жінками, то ми, слідуючи за древнім правилом Апостольського благоустрою та порядку, дозволяємо, щоб законне співжиття священників і далі було непорушним, зовсім не розриваючи їхнього зв’язку з жінками, і не позбавляючи їх сумісного співжиття у властивому часі… щоб ми не були змушені таким чином образити Богом встановлене та Ним, у світі бувшому, благословенне подружжя. Тому що голос Євангелія говорить: що Бог поєднав, людина нехай не розділяє. І Апостол повчає: подружжя хай у всіх буде в пошані й ложе хай буде без плями». І потім ідуть анафеми тим, які б чинили інакше.

З другого боку, інший канон Собору в Трулло, а саме 48-й, який забороняє єпископам мати жінок, а жонатим після єпископської хіротонії відіслати: «Жінка того, кому надається єпископська гідність, перед цим розходиться зі своїм чоловіком, за взаємною згодою, а після єпископської хіротонії, нехай вступить до монастиря, що знаходиться далеко від перебування цього єпископа, і нехай єпископ її утримує. Якщо ж виявиться гідною, тоді хай буде поставлена у дияконісси». Цікаво, що у даному випадку євангельський принцип «що Бог поєднав, людина нехай не розділяє» вже не діяв. Ще раніше 12-й канон забороняв єпископам жити з жінками, бо це «ширить згіршення», а деякі предстоятелі Церков в Африці, як дійшли слухи до Отців Собору, не полишили своїх жінок.

Варто тут додати, що Собор говорить про щось таке як «ритуальна чистота» священика, а отже це буде притаманне не лише тлумаченню і обґрунтуванню целібату на Заході, особливо в часах Середньовіччя. Вже згадуваний 13-й канон в кінці так говорить: «Ми знаємо, що зібрані в Карфагені, турбуючись про чистоту життя священнослужителів, постановили, щоб іподиякони, що доторкаються святих тайн, диякони і пресвітери, підчас визначеного їм періоду, стримувалися від співжиття зі своїми жінками… Тому що тим, які стоять біля вівтаря, у той час, коли наближаються до святого, належить бути утриманими від усього, щоб могли отримати від Бога у простоті прошене…». Як видно, з одного боку подружжя для Отців Собору в Трулло є «святим і законним союзом» священника і його жінки, а з другого – «святість вівтаря» вимагає стримуватися перед самим служінням від сексуального контакту зі своєю жінкою і від використання цього законного співжиття. Мало того, соборні Отці покликуються тут на Синоди в Карфагені, а саме на ті, які відбулися там у 390 та 401 роках, проте ті Синоди говорять про повну абстиненцію духовних, а не про часткову, пов’язану лише з днями служби біля вівтаря. Таким чином, постанови африканських Синодів були досить значно «притягнені за вуха» Собором в Трулло для власної аргументації, проте важливішим є факт, що Трулло визнає щось таке, як «ритуальна чистота» священнослужителя, який служить Святі Тайни.

До речі, звичай утримання духовного від сексу на час служіння відомий і на Русі. Документи з ХІІ століття свідчать, що священик повинен у ніч перед служінням Святої Літургії і ніч після служіння утриматися від співжиття зі своєю жінкою. Требник Петра Могили, виданий 1646 року, говорить про три дні утримання від сексу, а в деяких Церквах цей період тривав вісім днів, а у XVII-XVIII століттях у Вірменії, як пише Роман Чолій, навіть 40 днів.

Григоріанська реформа і питання целібату

Майже ціле Середньовіччя латинська Церква укріплювала звичай целібату духовних, папи Римські постійно його підтверджували, хоча на місцях час від часу був спротив та інше бачення даного питання. Аж за часів папи Григорія VII (1073-1085) в другій половині ХІ століття було офіційно заборонено жонатим священикам виконувати священицьке служіння. Вже на початку свого понтифікату, 1074 року, папа Григорій VII провів у Римі Синод, постанови якого видав у формі енцикліки, в якій забороняв, між іншим, жонатим священикам служити Месу, натомість вірним наказував проявляти непослух тим єпископам, які нічого з такими священиками не роблять, а також, щоб вірні не брали участь у таких Службах. Звичайно, що не йшлося про заперечення дійсності Євхаристії, яку служить жонатий священик, лише про дисциплінарні обмеження, щоб таким шляхом втілити в життя Західної Церкви один з трьох головних елементів григоріанської реформи, а саме целібат духовенства (див. Декрет Синоду в Римі 1074 року, в: Mansi XX. P. 404). Така різка постанова, звичайно викликала опір, в тім теж світської влади, проте настирливість і незламність у питанні реформ папи Григорія VII аж до його особистого конфлікту з імператором Генріхом IV врешті-решт взяла верх.

На цьому періоді, тобто на так званій григоріанській реформі, яку започаткував папа Григорій VII в XI столітті варто трохи зупинитися, бо вона є вирішальною у справі утвердження целібату духовних на Заході. Насправді, григоріанська реформа назрівала вже декілька століть і вона не виникла на пустому місці. Духовне життя не лише духовних, але і світських прибирало все більше характер покутний, бо «проминає образ світу цього» (1 Кор 7, 31). Тому на світських людей, а не лише на духовних, накладалися тоді досить серйозні покути і зобов’язання, в тім теж абстиненції.

Наприклад, пенітенціарні книги XI-XII століть наказують стримуватися від сексу у певні дні тижня, такі як середи, п’ятниці, суботи і неділі, а також на весь Великий піст, Різдвяний піст, Пасхальний період, у великі свята, під час накладеної покути і перед Причастям. В останньому випадку деколи говорилося про 7 днів перед Причастям і 7 днів після. Якщо все це підсумувати, то виходило, що світські повинні були стримуватися від сексу у подружжі десь ¾ року. Якщо стриманість у покутні дні чи в п’ятниці інтерпретувалася постом і покутним характером цих днів, то неділі і Пасхальний період – саме «ритуальною чистотою», або вірніше «святістю днів», бо стосувалося тепер вже не лише священиків, але і світських: неділя – це день виключно для Господа, і має бути посвячений виключно Йому і справам духовним, а не тілесним.

Ще раніше деякі пенітенціарні книги, як на приклад Пенітенціарій Фініана з VI століття, застерігає, що якщо жонатий чоловік приймає свячення, а після свячень знову шукає «тілесних пристрастей», то такий чинить великий гріх. За це давалася шестилітня покута, початково на хлібі і воді. Пізніший Бургундський Пенітенціарій збільшує покуту за це до 10 років, а Римський Пенітенціарій з IX століття прямо пише, що секс духовної особи з його жінкою – це чужоложство, і за це належиться семилітня покута для священика, і дванадцятилітня – для єпископа.

Повертаючись до григоріанської реформи, то вона, якщо йдеться про життя духовних, насправді більше зосереджувалася на потомстві духовних, аніж на їхньому целібаті. Справа в тому, що на Заході тоді вже зобов’язувало світське право приватної власності, і тому після смерті жонатого настоятеля, що служив у побудованому ним храмі, жив у своєму домі (плебанії), мав якісь землі при парафії, з яких жив він і парафія, вся ця власність по праву переходила його дітям. А діти не завжди були духовними, і часто таке успадкування церковного майна призводило до занепаду в даному місці релігійних практик. Це серйозно непокоїло ієрархію, звідси досить суворі приписи, що діти священика чи єпископа після рукоположення – це завжди діти «неправого ложа», а отже позбавлені законних прав на це майно. Тому початково суди займалися не стільки целібатом духовних, скільки правом їхніх дітей до успадкування майна батька. Невпинні судові справи виснажували всі сторони. Тому вирішено покласти цьому край у формі запровадження обов’язкового целібату для всіх без винятку духовних усіх ступенів, між іншим для добра вірних, які від цієї судової тяганини страждали також.

До речі, саме ці причини призвели до того, що на Сході імператор Юстиніан у VI столітті заборонив єпископам одружуватися. Єпископи тоді були правовими власниками церковного майна своєї єпархії, і не раз траплялося, що після смерті такого єпископа, його діти в судах відсуджували собі церковне майно дієцезії. Юстиніан хотів покласти цьому край, впроваджуючи целібат єпископів в імперії. Як видно, таке правове рішення вводилося не в останню чергу для добра вірних. І хоча пізніші імператори скасовували ті постанови Юстиніана, остаточно вони взяли верх, як бачимо дотепер.

Проте, не лише економічна складова, як дехто вважає, була причиною утвердження целібату в XI столітті. Ще на початку Х століття, а саме 910 року було засноване знамените бенедиктинське абатство Клюні, яке значно вплинуло на розвиток релігійного життя Європи. Це був майже ідеальний монастир, на який споглядали всі навколо, як на приклад управління, інтелектуальної праці, літургії, послуху, ефективності, але також святості. Цього всього бракувало тодішній Церкві, а тому саме звідти йшли імпульси віднови. Ставалося це завдяки ревним представникам цього абатства, або також тих монастирів і їхніх настоятелів, на які це абатство вплинуло, а саме Ніла Калабрійського, Ромуальда, Петра Даміані. Всі вони пропагували суворий образ життя, у чистоті і вбогості, сягаючи по приклад отців пустелі. Мало того, проповідували про це вірним, а також духовенству. Звідси, саме в ХІ столітті Рим видає суворі розпорядження проти симонії, тобто проти купування церковних посад, проти інвеститури, це коли влада визначала, хто буде єпископом в даному місці, а також проти конкубінату духовних осіб.

Особливо пріор Фонте Авеллана, Петро Даміані (1007-1072), суворий чернець і пізніший кардинал, мав великий вплив між іншим на утвердження целібату духовних на Заході. Він не лише вів суворе монаше життя, але і багато писав, а також мав вплив на ієрархію включно з Єпископами Риму. Для нього Церква, яка тоді погрузла в гріхах світу, особливо «стараннями» духовенства, мала бути відновлена на взірець чогось ідеального. Таким ідеальним були монастирі, на чолі з абатством Клюні. А тому, саме в тому напрямку йшли проповіді Петра Даміані про відновлення Церкви і духовенства: повинен бути відновлений послух, папа повинен бути незалежним від світської влади, його повинні вибирати співбрати, а не світські особи, священики і єпископи повинні жити безженно, сяючи чеснотами самого Христа, і то в дослівному значенні, як це є у монахів. Взагалі, ідеалом для Петра Даміані було, щоб Церква у світі була як один великий монастир. Звідки такі ідеї?

Просто Петро Даміані бачив, що в той час коли у світі панує хаос, інтриги і пошук земного, монастирі добре функціонують у своїй службі Богу і людям. І це все діється саме завдяки трьом складовим, які називаються євангельськими радами: послуху, вбогості і безженності членів монастиря. Звідси, було б ідеально таку модель перекинути на все духовенство, і це дозволить Церкві відновити свою святість, свою ефективність, свою євангельськість. Саме тому Петро Даміані так завзято боровся з інвеститурою, симонією і конкубінатом духовних осіб. А пізніші папи і Собори, під не малим впливом його творів, впроваджували це поступово в життя.
Взагалі, майже всі основні представники григоріанської реформи походили з монашества, включаючи пап римських. Для них мірою святості, в тім теж священницької, було «відкинення світу» (contemptus mundi), а отже також родинного життя – у монастирях же немає родин.

Далі буде...