Послання Папи Франциска до Римської Курії (частина 2)

(Частина 1)

Через те, що робота Курії справді дуже значна, обмежуся цього разу загальним поглядом на неї «ad extra» – тобто на ті основні аспекти, відштовхуючись від яких, трохи згодом буде неважко виявити й дослідити інші сфери діяльності Курії.

Курія і відносини з державами

На цьому полі ключову роль відіграє ватиканська дипломатія, у якій проявляється щире і стале прагнення Святого Престолу бути будівельником мостів, миру й діалогу між народами. Як дипломатія служіння людству й особі, дипломатія простягненої руки й відчинених дверей, вона бере на себе обов’язок вислуховувати, розуміти, допомагати, закликати й долучатися – швидко і з повагою – до кожної ситуації, аби зменшувати відстані й вибудовувати довіру. Ватиканська дипломатія зацікавлена тільки в тому, щоб бути вільною від будь-яких дочасних і матеріальних зацікавлень.

Тому Святий Престол присутній на світовій арені, аби працювати з усіма людьми й народами доброї волі й завжди підкреслювати, як важливо вберегти наш спільний дім від будь-якого деструктивного егоїзму; щоб наголошувати, що війни приносять тільки смерть і знищення; аби видобувати з минулого необхідні уроки, які допоможуть краще жити в сучасності, міцно будувати майбутнє й захищати його заради нових поколінь.

Зустрічі з главами держав і різними делегаціями, а також Апостольські візити – засоби для досягнення цих цілей.

Саме тому було створено третю секцію Папського Державного секретаріату, мета якого – продемонструвати увагу і близькість Папи й вищих керівників Державного секретаріату до дипломатичного персоналу, зокрема ченців, черниць і світських осіб, які служать в Апостольських Нунціатурах. У тісній співпраці з секцією в справах загальних питань і з секцією зі зв’язків з державами нова секція опікується людьми, які працюють на дипломатичній службі Святого Престолу чи готуються до неї.

Ця особлива увага базується на подвійному вимірі служіння сталого дипломатичного персоналу: як пастирів і як дипломатів, для партикулярних Церков і для народів, де вони діють.

Курія і партикулярні Церкви

Першочергове значення мають відносини з дієцезіями, яким Римська Курія надає всю необхідну підтримку й допомогу. Ці відносини базуються на співпраці, довірі й у жодному разі не на зверхності чи ворожості. Їхнє джерело – це декрет Собору про пастирське служіння єпископів у Церкві, який докладніше пояснює, що робота Курії спрямована «на благо Церков і пастирського служіння».

Отож, точка відліку для Римської Курії – це не тільки Єпископ Рима, від якого вона черпає владу, а й партикулярні Церкви та їхні пастирі в усьому світі, заради блага яких вона працює й творить.

Про характерну рису «служіння Папі та єпископам, Вселенській Церкві й партикулярним Церквам» у всьому світі я згадував іще на першій із наших щорічних зустрічей, коли казав, що «в Римській Курії ми вивчаємо подвійний вимір Церкви, по-особливому “надихаємося” цим взаємним проникненням вселенського й партикулярного», і додав: «Думаю, це одне з найпрекрасніших вражень усіх тих, хто живе і працює в Римі».

У цьому сенсі візити «ad limina Apostolorum» стають чудовою нагодою для зустрічі, діалогу та збагачення. Тому я волію, зустрічаючись із єпископами, провадити діалог взаємного слухання – вільний, довірливий, щирий, який виходить за рамки протоколу та звичайного обміну промовами й рекомендаціями. Діалог між єпископами й різними дикастеріями також важливий. Цього пост-ювійлейного року єпископи під час візитів «ad limina» розповідали мені, що їх добре зустріли й вислухали в усіх дикастеріях. Це тішить мене, і за це я щиро вдячний присутнім тут керівникам дикастерій.

Дозвольте мені тут і зараз, цієї конкретної миті в житті Церкви, нагадати про прийдешню XV Генеральну асамблею Синоду єпископів, скликану, щоб обговорити тему «Молодь, віра й розпізнання покликання». Перед Курією, єпископами й усією Церквою стоїть виклик – звернути особливу увагу на молодих осіб. Проте це не означає дивитися тільки на них; потрібно зосередитися також на важливих питаннях цілого комплексу стосунків і актуальних проблем: сім’ї, душпастирської опіки, соціального життя, взаємин між поколіннями… Про це виразно йдеться у вступі до підготовчого документу: «Церква вирішила поміркувати про те, як допомогти молодим людям розпізнати та прийняти покликання, щоб любити й жити в повноті, а також попросити самих молодих людей посприяти Церкві в пошуках найефективнішого на сьогодні способу проголошення Доброї Новини. Через молодь Церква зможе почути голос Господа, Який звучить і нині. Як колись Самуїл (пор. 1 Цар 3, 1-21) і Єремія (пор. Єр 1, 4-10), зараз є молоді люди, які вміють розпізнати знаки часу, що їх вказує Дух. Дослухаючись до їхніх прагнень, ми можемо побачити світ майбутнього, який наближається назустріч нам, і шляхи, якими покликана рухатися Церква».

Курія і Східні Церкви

Єдність і сопричастя, які панують у відносинах Римської Церкви та Східних Церков, – це конкретний приклад багатства в розмаїтті для всієї Церкви. Вірні своїм двотисячолітнім традиціям і церковному сопричастю, вони досвідчують і втілюють архієрейську молитву Христа (пор. Йн 17).

Зважаючи на це, на останній зустрічі з Патріархами і Верховними архієпископами Східних Церков, кажучи про «примат дияконії», я підкреслив, як важливо дослідити й переглянути делікатне питання обрання нових єпископів і єпархів, залишаючись вірними принципам автономії Східних Церков і, з іншого боку, відповідальності та прагненню чимдалі зміцнювати єдність із Католицькою Церквою. «І все це – зі щонайбільш переконливим застосуванням справжньої синодальної практики, яка вирізняє Церкви Сходу». Обрання кожного єпископа має виявляти і зміцнювати єдність і сопричастя між Наступником Петра й усією колегією єпископів.

Відносини між Римом і Сходом – це взаємне духовне й літургійне збагачення. Справді, Церква Рима не була б справді католицькою, вселенською без коштовних скарбів Східних Церков і без героїчного свідчення численних наших східних братів і сестер, які очищають Церкву, приймаючи мучеництво й віддаючи життя, щоб не відректися від Христа.

Курія й екуменічний діалог

Є сфери, залученість у які – особливо після Другого Ватиканського Собору – для Католицької Церкви вкрай важлива. До них належить єдність християн, ця «найважливіша вимога нашої віри, потреба, яка випливає з глибини нашої причетності до тих, хто вірить в Ісуса Христа». По суті, це «мандрівка» – і, як часто повторювали мої попередники, це незворотній шлях, а не відступ. «Єдність творять, ідучи. Варто пам’ятати, що коли ми разом ідемо, коли зустрічаємось як брати, разом молимося, разом співпрацюємо, проповідуючи Євангеліє та служачи іншим, то ми вже єдині. Усі богословські й еклезіологічні відмінності, які досі розділюють християн, будуть подолані тільки на цьому шляху, хоча нині ми й не знаємо, як і коли, – але це станеться згідно з тим, що Святий Дух запропонує на благо Церкви».

Курія працює в цій сфері, аби сприяти зустрічі з братами й сестрами, щоб розв’язати вузли нерозуміння й ворожості та відкинути упередження і страхи, які заважають бачити багатство в розмаїтті та глибину Таємниці Христа і Церкви, завжди більшої, ніж здатна уявити людина.

Зустрічі з Папами, Патріархами й очільниками різних Церков і спільнот завжди сповнюють мене радістю та вдячністю.

Курія і юдаїзм, іслам й інші релігії

Відносини Римської Курії з іншими релігіями ґрунтуються на вченні Другого Ватиканського Собору й на потребі діалогу, адже «єдина альтернатива культурі зустрічі – це безкультур’я конфлікту». Діалог спирається на три фундаментальні орієнтири: «дотримання ідентичності, сміливе сприйняття іншого і щирість намірів. Дотримання ідентичності – бо ж не можна провадити справжній діалог у неоднозначності, відступаючись від добра, щоб догодити іншому. Сміливе сприйняття іншого – бо в тих, хто культурно або релігійно відрізняється від мене, треба бачити не ворогів, а супутників, маючи справжню певність, що благо кожного – це благо для всіх. Щирість намірів – бо діалог, цей справжній прояв людськості, це не стратегія для досягнення прихованих намірів, а шлях істини, який заслуговує на те, щоб долати його терпеливо, перетворюючи змагання на співпрацю».

Зустрічі з релігійними лідерами в різних Апостольських подорожах і на ватиканських аудієнціях – це конкретні аргументи на користь сказаного.

Усе це – лише деякі аспекти діяльності Курії «ad extra», важливі, але не вичерпні. Сьогодні я обрав ті з них, які пов’язані з темами «примату діяконії», «інституційних відчуттів» і «надійних антен, які передають і приймають».

Дорогі брати і сестри!

Я розпочав нашу зустріч словами про Різдво як свято віри, а завершити хочу, підкресливши, що Різдво нагадує нам: якщо віра не викликає в нас кризи – то йдеться про кризу віри; якщо віра не змушує нас зростати – то вона сама потребує зростання; якщо віра не ставить перед нами запитань, то варто поставити запитання щодо такої віри; якщо віра нас не оживляє, то їй самій необхідне оживлення; якщо віра не схвильовує нас, то треба хвилюватися про стан цієї віри. Справді, тільки інтелектуальна чи літепла віра – це лише пропозиція віри, яка може бути реалізована, коли до неї долучаться серця, душі, дух і все наше єство, коли ми дозволимо Богові народитися й відродитися в яслах серця, а вифлеємській зірці – вести нас до місця, де лежить Божий Син: не серед царів і розкоші, а серед бідних і смиренних.

Ангелус Сілезіус у «Мандрівному херувимі» писав: «Це залежить тільки від тебе. О, якби твоє серце стало яслами, Бог знову народився б дитиною на землі».

З цими роздумами я адресую найпалкіші різдвяні привітання вам і всім вашим близьким.

Дякую!

Франциск, Папа
Ватикан, Климентинська зала
21 грудня 2017 року

(Переклад КМЦ за vatican.va)