Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Співзалежність чи служіння ближньому?
17:01 Субота 0 151
4-09-2021, 17:01

Співзалежність чи служіння ближньому?

Питання: Сьогодні багато говорять по співзалежність як про певний хворобливий стан родичів хімічно залежної людини: наркомана, алкоголіка… Невже це й справді певна стереотипна «ненормальна» поведінка, яка потребує корекції? А як же служіння ближньому? Адже «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає».

Святий Августин у своєму «Слові про любов до Бога і ближнього», розмірковуючи про цю єдину заповідь, додає: «Якщо ти любиш Господа Бога свого всім серцем, усією душею і всім розумом, то в тобі не залишається нічого, щоб любити самого себе. Як же тоді реалізувати заповідь “Люби ближнього, як себе самого”, якщо ти й себе не любиш? Я хочу спочатку запитати тебе, — пише Августин, — чи любиш ти самого себе, адже в цьому сила заповіді. Все питання в тому, що ти не можеш любити ближнього, як самого себе, якщо не любиш навіть самого себе».

На заперечення «Чи є на світі людина, яка не любить себе?» Августин відповідає: «Покажи мені таку людину, яка по-справжньому любить себе. Ти кажеш, що любиш себе. Якщо я попрошу доказів, ти відповіси: “Я люблю себе, тому годую своє тіло; я люблю себе, тому не хочу втомлюватися на роботі; я люблю себе, тому не хочу бути бідним; я люблю себе, тому не хочу захворіти на лихоманку, тому намагаюся уникати будь-якого болю”. Що ж скаже Творець, який створив тебе? “Запитай себе: чи бажаєш ти собі досконалого блага, чи не любиш беззаконня? Бо той, хто любить беззаконня, той ненавидить свою душу. Якщо ти хочеш самоствердитися за чужий рахунок, якщо бажаєш іншому зла і отримуєш від нього зиск, — якщо ти так думаєш і чиниш, то ти полюбив беззаконня, а значить — ти ненавидиш свою душу. І оскільки ти ненавидиш свою душу, то звісно, Я не можу довірити тобі ближнього, щоб ти любив його, як самого себе”».

У психології термін «співзалежність» виник відносно недавно — в останні десятиріччя ХХ ст. Спочатку він означав тих, хто зазнавав негативного впливу спільного життя з залежною людиною — алкоголіком або наркоманом. Сьогодні під співзалежністю зазвичай розуміють таку поведінку, за якої людина так сильно занурюється в стан іншої людини, що це, своєю чергою, перетворюється на залежність, яка шкодить і самій людині, і її близьким. Поняття «співзалежність» більше популярне в англомовному середовищі, з якого воно прийшло в нашу літературу, тоді як, наприклад, в Італії воно не прижилося. Співзалежні люди, живучі в нездоровому середовищі поруч із тими, хто страждає від алкоголізму чи наркоманії, схильні будувати своє життя навколо цієї проблеми, живуть у смутку, образі та гніві. Деякі стають схожими на цього близького й теж впадають у хімічну залежність.  

Американський психолог Карпман виділяв три поведінкові ролі співзалежного: роль рятівника, роль агресора і роль жертви.

Рятівник постійно «витягує» залежного з різних ситуацій, у які той потрапляє через свій порок: сплачує за нього штрафи, умовляє начальство, щоб його не звільнили тощо. Рятівник також рятує імідж залежного перед оточенням, приховує від друзів і знайомих цю проблему, переживаючи її на самоті й створюючи ілюзію благополуччя.

Агресор постійно «пиляє» залежного, ховає пляшки, одним словом, не дає йому спокою. Така поведінка, як підтверджують численні свідчення, тільки поглиблює занурення хворого у згубну пристрасть.

Жертва живе в постійних скаргах, шукає співчуття до себе, звинувачує себе в своїй проблемі.

Якщо під співзалежністю розуміти саме ці моделі поведінки, то вони не мають нічого спільного зі служінням ближньому, оскільки ближній без перешкод продовжує пити, вживати наркотики тощо. Самі люди, які живуть із залежними і намагаються їм допомогти, помічають, що жодні жертви чи умовляння не покращують ситуацію. В такому разі варто замислитися про те, як любить нас Господь, як Він ставиться до наших хвороб і гріхів.

Бог ніколи не втручається прямо в нашу долю, лише намагається скерувати й виправити наш шлях. Тим більше ми, не маючи змоги спасти себе, не повинні брати на себе роль спасителя. Коли впадаємо в спокусу стати такими рятівниками, насамперед треба усвідомити, що спасіння приходить не від нас, а від Бога. По-друге — повернімося до першої частини нашої відповіді, — неможливо любити ближнього, якщо ми не любимо себе і не прагнемо особистого спасіння. По-третє, треба усвідомити, що близькі нам люди — вільні, хоча й поневолені пороком, і вони відповідають за свої вчинки. І поки залежний сам не усвідомить, якого дна сягнув, йому не допоможуть ані рятівники, ані агресори, ані, тим паче, жертви.

Відповідно, в цій ситуації ми виявимо більше любові, допустивши, щоб близька нам людина відчула в усій повноті наслідки своїх вчинків. Наприклад, якщо ми припинимо виправдовувати її перед начальством, платити за неї штрафи, припинимо приховувати від друзів трагічну ситуацію в сім’ї. Тоді залежний із набагато більшою імовірністю усвідомить те, що з ним відбувається, і матиме бажання зробити крок до зцілення. Це й буде справжнім служінням ближньому та виконанням заповіді любові.

Джерело: CREDO з посиланням на Vatican News
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.