Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Один день з життя сестер альбертинок у Львові
10:02 Четвер 0 335
24-09-2020, 10:02

Один день з життя сестер альбертинок у Львові

Допомагати бездомним, людям з інвалідністю та просто самотнім... Ліками, їжею та працею або просто порадами чи добрим словом. За таким принципом уже три роки у Львові працюють сестри альбертинки.
Журналістка "Еспресо.Захід" розповідає про один день з їхнього життя. Мирське ім'я покровителя сестер – Адам Хмельовський. Монаше – брат Альберт. Він рано осиротів, брав участь у Січневому повстанні та був провісником польського імпресіонізму. Заради служіння людям відкинув справу всього свого життя – живопис.

Із Львовом його пов'язує багато. Тут він написав одну з найвідоміших ікон "Ессе Ноmo", жив у готелі на Пекарській (де тепер апеляційний суд), створив осередки допомоги в місті та його околицях для безхатьків, хворих та сиріт. Римсько-католицька церква відзначає його спомин 17 червня. Цього дня щомісяця сестри альбертинки готують їжу та роздають її на вулицях Львова тим, хто цього потребує.

Живуть сестри альбертинки, які продовжують традиції брата Альберта, на останньому поверсі одного з будинків у Галицькому районі міста. У них чисто, затишно і привітно. Сестри пакують сендвічі, якими сьогодні годуватимуть людей. Перед виходом на вулицю запрошують подивитися на каплицю, де вони щодня моляться.


"Сюди ми приїхали в листопаді 2017 року. Нашою метою є будівництво притулку для безпритульних жінок та матерів з дітьми. Вже є проєктування і початкові роботи. Тепер чекаємо на дозвіл будівництва. Дуже хочемо ще до зими все пришвидшити й звести цей дім. Він буде на Майорівці, на вулиці Пимоненка", – розповідає сестра Ієроніма.

Вона народилася у Польщі й уже 33 роки перебуває в ордені сестер альбертинок. Каже, що ще в дитинстві відчула усвідомлення того, що треба допомагати іншим: "Можна навіть сказати, що від першого Причастя. Пам’ятаю, як у білій сукенці вилізла на дерево й співала пісню "Все віддам я для Ісуса". Батьки з самого малку вчили любові до ближніх і завжди водили до костелу. Співчувати й допомагати людям я навчилася від них. Вони казали, що кожна людина є дуже важливою. Мій тато теж допомагав. Він влаштовував на роботу людей. Мамуся безплатно піклувалася про старших. Моя двоюрідна сестра була директоркою дитячого будинку. Я там багато часу проводила, між тими дітьми. До речі, там працювали наші сестри альбертинки. Так формувалося моє покликання, усвідомлення, що це моя дорога. Господь кликав мене сюди".

А ще в дитинстві сестра Ієроніма займалася фігурним катанням: "Думала, що стану чемпіонкою. Це була моя мрія! Я каталася на ковзанах ще малою, стежила за всіма олімпіадами. Мені було важко покинути все. Не уявляла себе без ковзанів. І коли десь бачу ковзани чи чую про фігурне катання, то аж поліпшується настрій і навіть швидше б’ється серце".

До України сестра приїхала 1995 року й потрапила в село Плебанівка Вінницької області, де працювали сестри альбертинки. "Перший раз, коли я їхала, це було для мене дуже-дуже дивно. Це було якраз після вічної обітниці. Тоді рада ухвалила, що я маю їхати в Україну, і я погодилась. Думаю: "Господи, я маю тобі навіки присягати й зразу сказати ні? 26 серпня склала вічні обіти, а 5 вересня я вже була тут. Перший тиждень не хотіла ні з ким зустрічатися, бо нічого не розуміла. Кожен хотів мені щось сказати. Люди були відкриті й дуже добрі до мене, всі зі мною хотіли поговорити. Я стояла біля костелу й плакала, просила сили в Господа, щоб навчитися жити тут і вивчити мову. Так склалося, що я дуже швидко вивчила українську й пішла в школу викладати катехизис. Це було у звичайній школі. Там я розмовляла з директором, вчителями та всіма працівниками школи. Вони стали мені рідні й це був найкращий час у моєму житті. Коли мені щось було потрібно, то завжди могла звернутися до них. Саме тоді я дуже полюбила Україну. Любов до дітей я теж винесла з дому, бо походжу з багатодітної сім’ї: маю п’ять братів і одну сестру. Кожен з нас є подарунком для батьків, бо навіть народилися ми до днів їхніх народжень та річниць. І така радість, що я тут змогла служити. Сьогодні мені здається, що це моя друга вітчизна".

2017-го сестра переїхала до Львова й допомагає бідним, немічним та самотнім. Раз на місяць вона з іншими сестрами роздає їжу на вулицях, а в інші дні відвідує конкретних людей, яким потрібна допомога: "Ми прибираємо, робимо перев'язки, варимо їжу і приносимо їм необхідні речі. Часто є люди, які не можуть ходити, то їх треба й помити. Вони знають, що ми зробимо все добре й не будемо погано ставитись. Кожна людина потребує тепла й любові".

Сестри продовжували допомагати людям й під час найжорсткіших карантинних обмежень. Одного дня варили їжу вдома, а другого несли її людям. Так обійшли кілька разів чи не все місто: "У лікарнях, буває, немає місць, людей відправляють додому. Тому ми йдемо до них. Я думаю, що те, що має статися, – станеться. Ми не могли й не можемо сидіти в будинку. Сестри ж колись працювали в епідеміологічних лікарнях під час війни, бо це ж так само були епідемії холери, тифу, віспи. Звісно, ми дотримуємося карантинних умов. Все дезінфікуємо, ходимо в масках, але продовжуємо допомагати".


Сестра Доротея каже, що вона не дуже балакуча. Їй 42 роки. У згромадженні вона вже 18 років, а саме тут, у Львові, теж із 2017-го: "Я народилася в Одесі, у родині римсько-католицького обряду. До співчуття людям батьки привчали з дитинства. Я закінчила Інститут богословських наук у Городку в Хмельницькій області, де вперше зустрілася із сестрами альбертинками. І ось я тут, у Львові. Мені працювати подобається, але якби я сама вибирала місто для життя, то точно це не був би Львів. Тут постійно дощ і, я думаю, саме через це тут багато депресивних людей. Та в Одесі немає можливості працювати у такому згромадженні, тому я тут".


Сестра каже, що часто важко запитувати бездомних про проблеми. Буває, що тяжко підібрати слова до конкретної особи, щоб її не образити: "Людина може кричати. Можна зустріти й психічно хворого. Поки що нічого страшного у нас не було, все добре. Коли розмовляєш з ними, то важливо, щоб вони не відчули, що я над ними, що вони нижчі, а я вища, краща за них".

Вона розповідає, що її захопленням є скандинавська ходьба. Їй вже навіть привезли спеціальні палиці. Розповідає, що це хороший спосіб тримати себе в тонусі.

Коли сестра Доротея переїхала до Львова, то відразу з іншими сестрами отримала чотири адреси, де людям потрібна допомога. Після того про альбертинок почали дізнаватися й коло їхньої допомоги розширилось. Допомагає бездомним ще одна сестра – Радослава, яка тепер працює на кухні в благодійній організації "Карітас".

Вихідний альбертинки мають у неділю. Вони люблять гуляти в Стрийському парку. Сестра Ієроніма каже, що трохи романтична, тому їй дуже подобається Львів, любить оглядати архітектуру старого міста. Також це місто притягує її тим, що до Другої світової війни тут і в його околицях було 14 домів брата Альберта, в яких працювали сестри: "Сестри робили перев'язки. Мали притулок для убогих та бездомних, для людей з інвалідністю, сиротинці. На вулиці Пекарській, де тепер апеляційний суд, там жив наш засновник святий брат Альберт. І коли йду вулицею, то мені здається, що йду слідами брата Альберта. Мене надихає просто дихати цим повітрям. Бо хоч минули роки й цивілізація пішла вперед, але проблеми з бідними й немічними лишилися".

Сестри виносять важкі пакунки з їжею до порога. На вулиці їх чекає зеленокоса волонтерка Марта. Сестра Ієроніма радіє та обіймає дівчину: "Ти сьогодні вже зелена!" "Так! Наступний колір, в який помалююся, буде червоний", – відповідає Марта. Вона забирає в сестри пакунок.


Монахині не попереджали безхатьків, що десь роздаватимуть їжу. Пояснюють, що так той, хто може ходити й має силу, прийде сам, а інші, які не можуть, залишаться без їжі. Сестри сідають у трамвай і їдуть на Підзамче. За Старим ринком на лавці лежить дівчина. Каже, що їй 23 роки й вона живе на вулиці. Бере сендвіч, втішається і дякує. Сестри й волонтерка йдуть далі. Вони заглядають у двори й провулки. Доротея згадує Одесу. Каже, що хоч у Львові й красиві дворики, але не зрівняються з одеськими.


Сестри підходять і запитують, переважно у людей похилого віку, чи потрібна їжа. Вони розмовляють, дають поради. Розказують тим, хто має змогу працювати, де найближчий центр зайнятості.


Найбільше безхатьків можна знайти вже біля центру. Ось вулиця Джерельна. Тут паб "Молодо Зелено", де відпочивають і розважаються люди. За кілька хвилин пішки від нього, якщо йти дорогою до Краківського базару, є бараки, бруд і люди. Вони голодні. Дякують, беруть їжу й відмахуються, коли альбертинки кажуть, що не все втрачено й надія на добре життя є.


Сьогодні їжу роздали швидше й навіть не довелося, як зазвичай, іти на вокзал. Сестри натхненні й трішки втомлені. Близько чотирьох годин ходьби позаду. За цей час вони обійшли інший Львів, якого не помічають туристи, а часто й самі містяни. 
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.